Життя у камері довічника: «Три рази при мені вішалися» — свідчення засудженого

Довічне ув'язнення існує в Україні з 3 квітня 2000 року. За цей час наша країна накопила майже 1900 «довічників», ставши європейським рекордсменом за їхньою кількістю — незначно, але все ж таки випередивши навіть поліцейську Російську Федерацію. Число довічників в Україні постійно зростає, оскільки вийти на волю такі в'язні можуть не раніше ніж через 20 років тюрми — та й то, якщо помилує Президент. Таких випадків у нас поки не було, хоча в Новгород-Сіверському (Чернігівська область) є засуджений, який сидить уже чверть століття. Закон передбачає, що довічники повинні утримуватися у спеціальних установах, по 2–4 у камерах, стіни, стеля й підлога яких армовані особливим чином, а двері й вікна обладнані тривожною сигналізацією. На практиці такими характеристиками наділені не всі тюрми, де утримуються довічники — це приблизно 20 слідчих ізоляторів і спеціальних блоків у колоніях максимального рівня безпеки. Один із довічників Єнакіївської 52-ї колонії, який недавно домігся переведення в Артемівське СІЗО (на територію України), розповів про своє життя, порівнявши умови з тими, що були в «ДНР», під час війни та до неї.52-а «зона» кілька місяців перебувала на лінії фронту, а приблизно рік тому опинилася під контролем терористичної «ДНР». За законом «довічнику» дозволяється 15 хвилин на день розмовляти по телефону, і ці дорогоцінні хвилини наш співрозмовник кілька разів витратив на спілкування з «ОРД».«За що сидите?» — «За подвійне вбивство, яке вчинив у 21 рік. Перша судимість. Хлопячі розборки. Сиджу 16-й рік. А поруч у 52-й, у відкритій зоні були й такі засуджені, які вбивали жінок і сиділи не вперше».«Як виглядає камера довічника в Єнакієві та в Артемівську?» — «Скрізь одне й те саме: бетонна комірка — 2,5 на 5 метрів і два двоярусні нари. Туалет, умивальник, тумбочка, стіл з 2 привинченими лавками, вікошко 1,2 на 1,2, а на ньому аж три решітки. Коли у нас у 52-й порвалося електрику, ми розводили костри в камері. Спалили всі простирадла, всі ковдри й усі книги з зошитами. Самі варили собі їсти. Все пішло в топку, крім матраців і фуфайок. Купували бензин через шнира (в'язня-прибиральника), потім у трьох найбільш авторитетних кімнатах скинулися на генератор».Усі стіни камер були закопчені від кострів, і самі в'язні були закопчені, як шахтарі.«Який ваш розпорядок дня?» — «О 6-й підйом. Охоронці стукають по камерах: «Підйом!». О половині сьомої приїжджає сніданок. У дверях — «годівниця» (вікошко), через неї передають їжу. До війни давали каші, хліб, цукор. О половині десятої прогулянка. Знову відкривається дверця, підставляєш руки, надівають наручники й виводять. У камері нас 4 люди, гуляємо всі разом, супроводжують 5 охоронців. Через годину обід — о 12-й. Потім — кого в спеціальну частину, а кому в кімнату психологічного розвантаження. Це така ж камера без вікон і дверей, там Біблія, ікони, книжки. До війни можна було після обіду ще й до психолога вийти, можна було до фельдшера. Раз на тиждень — тюремна баня. Раз на півроку — свідання з рідними (розмова крізь скло по спеціальному телефону). На 52-й була ще й робота: ми шили робочі рукавиці, спецодяг. Для довічників це за бажанням, багато хто відмовлявся, оскільки пара рукавиць коштувала 3 копійки — так оцінювалася праця. Потім підняли до 10 копійок за пару. Я особисто працював, хоча від зарплати нас змушували відмовлятися — мовляв, у фонд зони (мовляв, займаємося благодійністю), і бувало, що за місяць роботи я отримував 3 гривні».Ужин за розпорядком о 17:00, потім дивимось телевізор, читаємо, о 22:00 — відбій.«Під час прогулянки довічник бачить живу зелень? Наприклад — у цьому дворику влітку є трава?» — «Прогулянковий дворик — це просто назва. А по суті це така ж камера, тільки трохи більша за розміром і без даху. Там 4 стіни й небо в клітку, бетонний колодязь. Ніякої трави. Є брусья й турнік, а над головою — решітка з арматури й пластин, по якій ходять охоронці, спостерігаючи за нами. Відтискуємося й ходимо туди-сюди, ось і вся прогулянка».«У наручниках?» — «Вихід із камери обов'язково у наручниках. У дворик веде двері, де теж є «годівниця». Тебе завели в бетонний колодязь, ти руки просунув у годівницю, зняли наручники й там уже, всередині колодязя, ходиш без наручників».«Розпорядок при «ДНР» у 52-й змінився?» — «ДНРівці» почали з того, що на продолі (у коридорі) в масках і з автоматами змусили охоронців приносити присягу. Наша адміністрація під дулами автоматів цілували їхній прапор. Хтось, може, й радів, але більшість — скрипучи зубами. Що стосується розпорядку — то він був тим же, але якщо адміністрації неохота, там можуть на прогулянку й не повести, і скаржитися нікому».А в Україні написав скаргу — виправилися. Мені було дуже образливо, що забрали довге свідання, а я його так і не встиг спробувати. Ялинки-палки! За півроку до війни дозволили довічникам довгі свідання раз на 3 місяці, а короткі зробили щомісячно. Ми обрадувалися — за гроші родичів зробили у 52-й кімнату довгих свідань, всередині однієї з камер обладнали плитку, кухонний гарнітур, куточок, ліжко (ну насправді не зовсім ліжко, а така двомісна нара), туалет з душовою, раковину… Офіційно таке довге свідання коштувало 330 гривень — мовляв, як оренда, платилося за свідання в контору. З довічників усього п'ятеро встигли сходити, і почалася війна — не стало ні довгих, ні коротких.«А як виглядає коротке свідання?» — «Дві кабінки, між ними — скло, а там де в'язень — ще й решітка. А поруч охоронці. Як і на прогулянці: привели, зняли наручники, і в бокс (приміщення метр на пів-метра з лавкою), а родина крізь скло. На склі трубка телефонна, але вона, буває, не працює, і ми кричимо один одному про особисте, а охоронець слухає».«Чим кормлять на довічному?» — «У найтяжчі часи, коли 52-а була в сірій зоні (минулої зими) нам давали замість хліба 2 сірих млинці. З початком «ДНР» якось навіть гречку підкинули й тушенку, рис потім був чи не з маслом і навіть манна каша з рибою, але пройшло 4 місяці й пішла тільки перлівка, ячка. Робота при «ДНР» відновилася, на довічному почали шити робочі костюми для шахтарів. Тих, хто працював, кормили краще — консервами. А ось цукор на 52-й був тільки за часів України. В Артемівську у нас з'явився борщ з м'ясом, ну а в решті майже все те саме, що було в Єнакієві, тільки ставлення адміністрації людяніше. А ще у нас у Єнакіївській зоні крупи заборонили передавати. Тому що крупами на 52-й торгує місцевий спекулянт, який має крышу у начальника: у нього ніхто не хотів брати крупи, поки їх могла передавати родина».«На самому початку, коли ввели довічне, я пам'ятаю, форми були у довічників оранжеві, а тепер?» — «І у мене була колись оранжева, потім були сині форми, а тепер «ДНРівці» загрожують видати смугасті робочі костюми й кайдани. В Україні зимою видають ватники й черевики».«Що по ТБ дивилися в камері?» — «В Єнакіївській дивилися російське дурниці, тому що альтернативи не було. А у мене нервів не вистачало на ці новини дивитися, і я більше читав».«Що буває, коли довічник захворіє?» — «В Єнакіївській у нас троє заразилися грипом, лікувати їх ніхто не збирався — просто перевели в окрему камеру хворих, а між собою їх не розділили — і вони там як миші в банці з бетону: вижиють — молодці, а помруть — вивезуть хоронити».«За ті 15 років, що ви провели на довічному, часто чи закінчували в'язні життя самогубством?» — «Раза три при мені вішалися. Один тому, що дружина кинула, другий був наркоманом, а третьому інші в'язні сказали, що йому краще самому піти з життя, а інакше повісять: тому що він був педофілом».«Умерлого довічника віддають рідним чи хоронять у зоні?» — «Під час війни я не думаю, що хоронили — вивезли, та й викинули. А до війни, може, й віддавали. Тільки тих, кого я пам'ятаю, з умерлих довічників, їх не віддавали, тому що нікому було віддати: від них відмовилися родичі».«Ви не раз звертались до українського омбудсмена з проханням перевести вас на підконтрольну Україні територію. У чому причина наполегливості?» — «При «ДНР» забрали довгі й короткі свідання, з передачами була проблема — родичі віддавали 1,5 тис. грн. тільки щоб найняти машину, яка привезе передачу. Коли від нас перших 20 людей з довічного перевели в Артемівськ, для них це був святок, їм усі заздрили: воронок забили людьми щільно. Всього подавали список на 84 людини, але я не в першу чергу потрапив. Моя камера у 52-й вся хотіла перевестися в Україну, навіть один російський громадянин був серед нас, який кричав: «Слава Україні!». На момент початку війни на довічному у 52-й сиділо 148 довічників, потім 20 перевели в Артемівськ, а з Донецька з початком «ДНР» почали підкидати новеньких — людей 40 привезли. А деяким (таких було людей 30) — навпаки, пощастило: «ДНРівці» замінили їм довічне на 15 років і перевели з крітки на відкритий табір. Ще десь 15 в'язнів перед війною виїхали на Херсон, лікувати туберкульоз, і після початку війни їх в Єнакієво не повернули. «ДНРівці» не приховували, що в'язень — не людина й можуть розстріляти — добре ще, що в Єнакієві у нас залишалася стара адміністрація».«З сектора для довічних в Єнакієві під час бойових дій був втеча. Як це вийшло?» — «У найстрашніші обстріли нас на кілька місяців у камерах позакривали, принесли буржуйку на корпус, щоб не окостеніли. І за цією буржуйкою стежив шнир (прибиральник з числа в'язнів, якому дозволили бігати по продолі — по коридору). Він роздавав по камерах окріп, і один раз коли був особливо сильний обстріл, пооткривав камери. Усі в'язні могли розбігтися. До речі, сигналізація не вирубилася, вона орала жахливо, але тоді всім усе було байдуже — у нас один мент на всю зону залишався. Усі в'язні по зоні переміщалися. Весь корпус довічних міг піти. А втекло всього-навсього шістеро. З них тепер троє сидять на СІЗО — спіймали в Єнакієві, там вони після втечі встигли щось вчинити. Двох втікачів розстріляли, а один все ж таки втік. Ще був випадок: приїхала за своїми знайомими банда з Горлівки й забрала двох довічників: один там вроді писарчуком був, а другий воював, і до капітана дослужився, але погорів на продажу зброї й його назад привезли. Тепер йому й в Україні кінець — стріляв же в українців».«Чим запам'яталася війна?» — «Осколки й пил проникали навіть у наші камери, куди зазвичай майже не проходить сонце. Наша колонія як би в ямі, і крітка (крита тюрма для довічних) знаходиться в самому центрі зони, а на відкритій частині вікна повирвало з рамами. Під канонаду засипали, як під колискову».«Як вам удалося 15 років просидіти й не зійти з розуму?» — «Сам спочатку думав, що це неможливо, але людина до всього звикає. Зі мною один в'язень сидів на 52-й, з яким 11 років провели в одній камері. Коли обстановка в камері накаляється, сокамерники говорять адміністрації, що хочуть переїхати з кимось і з кимось розїхатися. У всіх в'язнів там руки в крові, тому до драк не доходило — зазвичай якщо щось не так, сідаємо й обговорюємо. Один в'язень у нас вивчив англійську мову, другий — німецьку. Я ж, щоб не зійти з розуму, читав книги з сільського господарства, які привезла мама. Наречену собі знайшов через «Однокласники». Готова за мене вийти заміж».«І часто весілля у «довічників» трапляються?» — «Весілля на довічному були навіть коли не було довгого свідання: у нас за час, що я просидів, одружилися раз 20. Я тримаюся за мрію — хочу домогтися помилування, вийти й займатися фермерством, у мене вся сім'я в сільськогосподарському бізнесі, а сам я голубів з дитинства тримав».«Припустимо, це залежить від вас: ви б усіх довічників випустили після 20 років відбування?» — «Не всіх, звичайно. Але багато хто розкаялися після перших 10 років. А я не маніяк, міг би принести багато користі, тому чекаю реформу — обіцяють випускати тих, хто 20 років просидів».Обивателів лякає навіть теоретична можливість виходу на волю довічника, оскільки уява малює кровожадних чудовиськ. Хоча серійний маніяк за всю історію незалежної України на довічному був один — умерлий у камері-одиночці Анатолій Онопрієнко. Найчастіше український «довічник» — це той, хто зарізав собутильників на побутовому ґрунті. А стаття 348 КК України говорить про те, що схопити «вишку» можна навіть за незавершене замахування на життя працівника правоохоронного органу. Особливо сурово оцінює законодавство замахування на життя Президента України, Голови ВР, життя народного депутата, Генерального прокурора й т. д. Довічне в Україні не застосовується до вбивць у віці до 18 років і старше 65 років. Не засуджують до «вишки» вагітних жінок. Але в сусідніх країнах (включаючи й постсовітський простір) така міра покарання до жінок не застосовується взагалі, а у нас на довічному сидить більше двох десятків жінок.Олександр Букалов, член ради правозахисної організації «Донецький меморіал», звертає увагу на те, що в Україні вже є більше 10 людей, чий термін перебування за ґратами перевалив за 20 років. «Люди за такий тривалий час перебування можуть сильно змінитися — самі порівняйте себе сьогодні й себе 20 років тому, — говорить Букалов. — Немає гарантії, що людина стане іншою, і я не кажу, що звільняти варто всіх. Мова може йти тільки про тих, хто змінився достатньо. Я не раз був у камерах у довічників, і можу сказати, що умови у них досить сносні. Але відсутність надії на звільнення впливає негативно. Страхи про те, що якщо помилувати довічника, на волю хлинуть серійні вбивці, на мою думку, нагнітаються правоохоронцями, тому що для них: чим жорстче утримують злочинців, тим ширше поле для корупції. Я, наприклад, знаю, що ще до того як довічникам дозволили довгі свідання (це сталося в квітні 2014-го) у довічника народилася дитина (тобто, видимо, щодо довгого свідання він все ж таки домовився). Правозахисник звертає увагу й на інші нюанси, які викликають занепокоєння. «У 52-й колонії в корпусі для довічних на кожному поверсі собака. Європейський комітет проти катування наполягає на скасуванні таких надмірних заходів. Проблема в тому, що з засудженими поводяться так, ніби вони щойно вчинили злочини. А наріжний камінь європейської політики — в індивідуальному підході. А зазвичай у суддів арифметика така: двох убив — отримай довічне, і обставини стають другорядними. Далеко не завжди на довічному утримують людей законно».Татяна Заровна, «ОРД»