Як козацькі гетмани Беларусь цареві не здавали: історія претензій Запоріжжя на білоруські землі

Непомітно пройшов один знаменний ювілей: 360 років тому, на початку 1656 року, козацький гетманат заявив про свої претензії на Беларусь. У світлі нинішніх подій видається символічним, що один із перших українсько-російських міждержавних конфліктів мав значну білоруську складову. У XV – першій половині XVI століть, перебуваючи у складі Великого князівства Литовського, нинішні Беларусь та Україна (а тоді вони були Руссю) багато в чому являли собою єдине ціле. У них була спільна писемна мова, яку сучасні дослідники називають «канцелярською руською», та єдина поместна церква на чолі з Київським митрополитом. Вихідці з Білої Русі брали активну участь у формуванні запорізького козацтва. Однак унаслідок Люблінської унії 1589 року – об'єднання Польщі та Литви в Річ Посполиту – Україна опинилася у складі польської корони, а Беларусь – литовської. (Натомість таким чином під однією юрисдикцією опинилися Західна та Центральна Україна, що мало важливу роль для формування нації. Можливо, якби не Люблінська унія, то галичани стали б однією нацією, а білоруси та наддніпрянські українці – іншою.)Однак попри це, духовні та етнічні зв'язки залишалися досить тісними. Показово, що козацькі повстання та війни знаходили в Беларусі живий відгомін. У 1654 році, після Переяславської ради, між Московським царством та Річчю Посполитою розпочалася війна (1654–1667). Влітку 1654 року за наказом Богдана Хмельницького 20-тисячний козацький корпус на чолі з наказним гетманом Іваном Золотаренком завдав удару в тил польсько-литовським військам, які діяли проти московських на території Беларусі. Вже до осені козаки взяли під контроль обширну територію на південному сході Беларусі та близько десятка міст і містечок, у тому числі Гомель, Пропойськ та Чауси. На цих територіях Золотаренко почав запроваджувати гетманську адміністрацію та записувати населення в козаки. Таким чином він поповнив свій корпус та підготував ґрунт для включення цих областей до складу Війська Запорізького. Водночас цар оголосив Білу Русь приєднаною безпосередньо «на царське ім'я». Унаслідок цього в деяких районах встановилося двовладдя: гетманські та царські адміністрації діяли паралельно.Цар потребував від гетмана вивести війська та скасувати козацькі адміністрації на білоруських землях. Однак Хмельницький, як міг, намагався затягнути вирішення питання, посилаючись на складну військово-політичну ситуацію. Незабаром поляки та московити укладли перемир'я, причому послів Хмельницького не лише не допустили до участі в переговорах, але й сприйняли «як псів коло церкви Божої». У відповідь обурений гетман розпочинає переговори зі Швецією та низкою інших держав. Крім того, Хмельницький вирішив офіційно утвердити свою владу та козацьку юрисдикцію на білоруських територіях. На початку 1656 року він видає універсал про призначення сотника Івана Нечая (наказний гетман Золотаренко був смертельно поранений при облозі Старого Бихова восени 1655 року) полковником «у Білу Русь до Могилева, Чаусова, Новобихова та Гомля». Варто сказати, що Іван Нечай (молодший брат легендарного полковника Данила Нечая – до речі, їхній шляхетський рід мав білоруські корені) є незаслужено забутою постаттю української історії. Хоча він і не був прославлений у народних піснях, як старший брат, але його внесок у вітчизняну історію не менш значний.Іван Нечай довгий час був послом у Кримському ханстві, а з 1654 року – одним із найближчих соратників Золотаренка в Беларусі. Тут він показав себе не лише хоробрим воїном, але й досвідченим дипломатом у переговорах з московськими союзниками. Ймовірно, маючи негласні інструкції гетмана, Нечай почав діяти рішуче: у лютому–березні 1656 року він не лише припинив вивід козацьких гарнізонів, але й змусив (де погрозою, де й застосуванням сили) царські війська покинути спірні території. Могилівський воєвода доповідав у Москву, що «черкаси царських ратних людей б'ють та чинять усяке розорення». Цар був справді розгніваний таким поворотом подій. У Чигирин послали посольство, яке в ультиматумній формі потребувало очистити Беларусь від козаків, а Нечаю – «учинити покарання жорстоке, щоб на те дивлячись, іншим неповадно було самовільство чинити». Посилаючись на загрозу нової війни з Річчю Посполитою, виводити козаків з Беларусі гетман «поки» відмовився. Що ж до Нечая, то була створена спільна комісія для розгляду його дій. Під час розслідування київський полковник Антін Жданович та думний дяк Микита Сівцов з'ясували, що напади на царських чиновників та ратних людей чинили без відома Нечая.Унаслідок цього козлами відпущення зробили кількох рядових козаків, а під контроль московитів передали кілька сіл у районі Могилева. Також Нечаю надалі заборонялося при позначенні посади називатися полковником білоруським, а лише підпорядковані «міста приписувати». При цьому Нечай і не думав припиняти козачити Білу Русь та створив кілька нових сотень. У відповідь на посилюючийся тиск московитів він укладає негласне перемир'я з білоруськими партизанами, які діяли проти царських військ (російські літописи називають їх «шишами»). Через активізацію партизан та польсько-литовських військ становище московських гарнізонів сильно погіршилося. Так що незабаром цар спеціальною грамотою фактично визнав існуюче становище речей, лише заборонивши надалі записувати місцевих селян у козаки. Завдяки тимчасовій нормалізації відносин з московитами Нечай зосередився на виконанні найскладнішого завдання: взятті сильно укріпленого міста Старий Бихів, який не змогли взяти ні Золотаренко, який отримав тут смертельну рану, ні царські воєводи. Однак Нечай, організувавши правильну облогу, наприкінці 1656 року змусив місто капітулювати, а потім присягнути на вірність Війську Запорізькому та гетману Хмельницькому.Незабаром полковник Жданович привів до присяги на вірність Війську та гетману пінсько-берестейську шляхту. Ці та низка інших обставин привели до нового загострення відносин між Москвою та Чигирином. Причому, не сподіваючись більше на вмовляння, царська адміністрація вирішила вдатися до сили. Влітку 1657 року у Смоленську був сформований спеціальний загін, який силою змусив відступити козацькі заставі з-під Мінська та Могилева. До операції підключився й царський намісник у Білій Русі князь Шереметьєв, війська якого застосовували проти козаків навіть артилерію. Як писав з цього приводу Нечай, царські воєводи «данину (податки. – Авт.) з козаків, як з мужиків, вимагають, чуприни (оселедці. – Авт.) режуть, батогами б'ють, грабують». Очевидно, на таку поведінку царські воєводи наважилися лише після смерті в серпні 1657 року Богдана Хмельницького та наступного в Україні періоду міжвладдя. Московські послі шантажували новообраного гетмана Івана Виговського тим, що цар не визнаватиме його легітимність, якщо козацькі гарнізони не будуть виведені з білоруських міст.Спочатку Виговський погодився було піти на поступки. Але незабаром йому стало зрозуміло, що апетити Москви лише розігрувалися. Тому він вирішив повернути Україну до складу Речі Посполитої як третю складову – Великого князівства Руського (хоча договір з королем передбачав повернення білоруських територій під литовську юрисдикцію). Унаслідок цього полковник Нечай отримав від гетмана інструкцію «козаків ні звідки не виводити… [оскільки] війна наступає». У жовтні 1658 року він розгортає бойові дії проти царських військ. Причому на боці козаків виступили загони білоруської шляхти та міщани багатьох міст. Завдяки цьому Нечай змогу захопити Мстиславль, Рославль, Кричев, а також взяти багато полонених. У свою чергу, у Москві поспішили укласти перемир'я зі Швецією та перекинути звільнені на Балтиці війська в Беларусь. У квітні 1659 року Нечай та його білоруські союзники – «зрадники-козаки та розбійники-шиші» – були розбиті в бою під Мстиславлем корпусом воєводи Лобанова-Ростовського.У червні того ж року білоруський полк був оточений у Старому Бихові царськими військами. Але попри важке становище (як доповідали царські агенти, «Нечайко де від Виговського допомоги до себе не чекає»), козаки півроку мужньо обороняли місто. Як доповідав Лобанов-Ростовський, «з Бихова до наших шанців бувають щодня вилазки». Оборона тривала півроку. Нечай не склав зброї навіть після того, як Виговський відрікся від булави, а новий гетман – Юрій Хмельницький – відмовився від білоруських територій. Лише в грудні 1659 року через зраду кількох міщан царські війська взяли Старий Бихів. Іван Нечай потрапив у полон та був засланий у Тобольськ, де його тримали в «особливій хаті», не даючи спілкуватися з іншими полоненими та ув'язненими. А у Війську Запорізькому він став визнаним героєм. Юрій Хмельницький (до речі, Нечай був одружений на його сестрі Степаниді) спочатку просив царя звільнити зятя, а потім (коли перейшов на бік польського короля) намагався того викупити. Але в Москві білоруського полковника вважали надто небезпечним.Лише після того, як Московське царство та Річ Посполита у 1667 році підписали мирний договір, Іван Нечай – у порядку обміну полоненими – повернувся в Беларусь. Згодом лівобережні гетмани Багатогрішний, Самойлович, Мазепа не раз піднімали питання про приєднання до гетманату білоруських територій, але далі проектів справа не йшла. Очевидно, саме після подій 1648–1659 років почали закріплюватися національні відмінності між українцями та білорусами. І хоча козацький літописець Самійло Величко ще у 1710 році відзначав, що територія козацько-руського народу поширюється, зокрема, на Мстиславські, Полоцькі, Вітебські землі «та аж до самого Вільна та Смоленська» – до того часу там уже відбувалося становлення окремої нації. Проте це не зупинило наших предків у їхніх претензіях на північні території.