Козацькі гетьмани не змогли реалізувати на білоруській території козацько-руський проект. На початку ХХ століття національна ідентичність як українців, так і білорусів перебувала на досить зародковому рівні. Через це на етнографічних картах того часу великі території одними етнографами визначалися як білоруські, іншими — як українські. Підписуючи в лютому 1918 року Брестський мирний договір, українська делегація, зокрема, домоглася приєднання до України великих територій на півночі з містами Брест, Пружани, Пінськ, Кобрин, Мозир, Річиця та Гомель (майже п'ята частина сучасної Беларусі). Це викликало різкий протест Білоруської Ради, делегація якої прибула до Києва для врегулювання територіальних суперечок. Очевидно, через те, що державність Білоруської народної республіки ніким не була визнана, українська сторона не дуже прагнула шукати компроміс. Переговори закінчилися нічим. Крім того, на початку жовтня 1918 року, коли німці почали виводити свої війська з білоруської території, до Києва прибула делегація з проханням взяти решту районів Беларусі під український протекторат або навіть включити до складу Української держави.
Однак гетьман Скоропадський не мав достатніх збройних сил для реалізації такого сценарію (до того ж, він уже вів необголошену війну проти більшовиків). Однак те, що не вдалося білоруським націоналістам, змогли зробити білоруські більшовики. Заручившись підтримкою Москви, вони таки змогли провести українсько-білоруський кордон значно південніше. «Незабаром після визволення Західної України та Західної Беларусі виник питання про адміністративний кордон, — згадував перший секретар ЦК КП(б)Б Пантелеймон Пономаренко. — Я не думав, що в цій справі могли виникнути якісь ускладнення, оскільки етнографічний кордон був досить ясним. Він йшов зі сходу на захід, дещо південніше Пінська, Кобрина та Бреста.
Одного з осінніх днів 1939 року мені позвонили з оргінструкторського відділу ЦК ВКП(б) і повідомили, що М. Хрущов підготував і внес до ЦК свої пропозиції щодо кордону, а от від КП(б)Б пропозицій поки не надійшло… Проект Хрущова щодо кордону між західними областями просто нас ошелешив, і того ж вечора ми скликали засідання Бюро ЦК КП(б)Б, щоб обговорити українські пропозиції та виробити свої контрпропозиції. За варіантом Хрущова кордон між західними областями мав пройти значно північніше природного загальноприйнятого етнографічного кордону, причому настільки північніше, що міста Брест, Пружани, Столін, Пінськ, Луніниць і Кобрин, а також більша частина Беловезької пущі відходили до України. З цим ніяк не можна було погодитися, і для наших пропозицій та обґрунтувань ми залучили багатий історичний матеріал… 22 листопада я був викликаний до Москви зі своїми пропозиціями. Прибувши до столиці, я того ж дня отримав запрошення від Сталіна.
Коли я зайшов до його приймальні у Кремлі, там уже перебував Хрущов, також з матеріалами та схемами… Після того, як я привітався, Хрущов запитав мене, чи підготували ми свої пропозиції щодо кордону та в чому їхня суть… Я якомога делікатніше сказав: «Ми підготували пропозиції, але вони не збігаються з вашими». Далі я сказав, що пропонуємо кордон відповідно до етнографічного складу населення та що кордон, на нашу думку, мав пройти південніше Пінська, Луніниця, Кобрина, Барановичів та Бреста… Хрущов розлютився і грубо запитав: «Хто вам це напридумував і чим ви можете це обґрунтувати?». Я відповів, що ми зовсім не вважаємо це чепухою і готові привести обґрунтування на основі статистики та історії. Хрущов заявив, що українські історики мають іншу точку зору та висловив свої пропозиції щодо кордону. На це я відповів: «Важко припустити, щоб учені могли обґрунтувати такий кордон, що суперечить поняттям етнографії, статистики та історії».
Хрущов розлютився і зі злістю почав кричати: «Ага, ви ученим не вірите! Ви що, більше за інших знаєте?.. А чули ви про те, що, починаючи з середніх віків, на територіях, які ви хочете включити до складу Беларусі, жили й продовжують жити українці, що Наливайко, Богдан Хмельницький та інші включали населення цих територій до своїх військ, що історичні книги зовсім не згадують у зв'язку з цими районами про білорусів» тощо… У цей момент нас запросили до Сталіна… Після нашого привітання він відповів: «Здорово, гетьмани, ну, як з кордоном? Ви ще не посварилися? Не почали ще війну?..». Потім Сталін запропонував нам сісти й доповісти свої варіанти. Хрущов і я витягли тексти пропозицій та схеми. Першим доповідав Микита Сергійович. Він розгорнув на столі схеми, але, викладаючи зміст свого проекту, жодного разу не послався на них. Сталін вислухав, встав, приніс свою карту й попросив Хрущова показати, як пройде кордон. Після мого виступу та низки питань Сталін твердо заявив: «Кордон, який пропонує товариш Хрущов, абсолютно неприйнятний. Його ніяк не можна обґрунтувати. Його не зрозуміє громадська думка. Неможливо якось серйозно говорити про те, що Брест і Беловезька пуща є українськими районами. Якщо прийняти такий кордон, то західні області Беларусі по суті зникають. І це була б погана національна політика». Потім, звертаючись до Хрущова, щоб дещо пом'якшити свою заяву, він зауважив: «Скажіть прямо, висуваючи ці пропозиції, ви, мабуть, мали на увазі інше: вам хотілося б отримати ліс, його на Україні ж не так багато?». На це Хрущов відповів: «Так, товариш Сталін, вся справа в лісі, яким так багате Полісся, а у нас лісу мало».
«Це інша справа, — зауважив Сталін. — Це можна врахувати. Білоруси пропонують правильний, обґрунтований кордон. Об'єктивність їхнього варіанта підкреслюється, зокрема, й тим фактом, що вони самі пропонують район Камень-Каширський віднести до України. Ми затвердили кордон в основному, що збігається з проектом товариша Пономаренко, але з деякою поправкою відповідно до бажання українців отримати трохи лісу». Він взяв карту й прочертив лінію кордону, майже збіжну з нашими пропозиціями. Лише в одному місці зробив на зеленому масиві карти невеликий вигин на північ».
Як видимо, зовсім різні українські діячі — й козацькі гетьмани, й ворогуючі між собою лідери Центральної ради з гетьманом Скоропадським, й українські більшовики — проводили приблизно однакову «північну» політику. Втім, питання про перегляд північних кордонів не видається більш актуальним для України. Зовсім інша справа — відносини між Києвом і Мінськом. Сучасні Україна та Беларусь сильно відрізняються одна від одної. Спроби встановлення в Україні авторитарного режиму, близького до лукашенківського, уже не раз закінчувалися Майданом (хоча, як стверджують соціологи, Лукашенко — найпопулярніший закордонний політик в Україні! http://ratinggroup.ua/ru/research/ukraine/otnoshenie_ukraincev_k_mirovym_lideram_yanvar_2016.html ). Втім, незважаючи на активну участь у українських революціях білоруських активістів, спроби експорту революції до Беларусі навряд чи обернуться успіхом. І все ж таки, не варто забувати, що предки українців і білорусів жили в одній державі — Великому князівстві Литовському, тоді як предки нинішніх росіян були підданцями царя Золотої Орди (ханами їх почали називати сором'язливі російські історики). Взагалі, немає жодних підстав говорити, що таке становище Беларусі — як сателіта Росії — є незмінним. Навпаки, українсько-білоруський союз виглядає природно навіть з точки зору неупереджених дослідників. Так, британський історик і політолог Ендрю Вілсон, автор книги «Українці: несподівана нація», на початку 2000-х років відзначав, що «білоруськоукраїнський «єдиний фронт» … явно ускладнив би сприйняття їх обох Росією як «теж росіян». Ця втрачена історична можливість є доречним нагадуванням про те, що… російсько-білоруський союз «проти» України… є лише однією з можливих моделей взаємовідносин між трьома народами».
Втім, з того часу, як були написані ці рядки, багато чого змінилося. За умов українсько-російського конфлікту посередницько-нейтральна позиція Мінська цілком влаштовує Брюссель і Київ, але Москва від цього явно не в захваті. Очевидно, що українсько-білоруський союз означав би повний крах імперського проекту «російського світу». Однак питання про те, чи вирішиться Лукашенко на втечу з-під опіки Кремля, поки що залишається відкритим. За останні сто років багато судьбоносних для України рішень приймалися саме на білоруській території: Брестський мир, Беловезька угода, а тепер ось — Мінські домовленості… Здається, сама Історія ніби підказує українцям: звертайте увагу на Північ.