Керівництво України демонструє гнітючу неспроможність ефективно управляти та трансформувати країну, а також елементарну неумілість у досягненні домовленостей. Хотілося б помилитися, проте вкрай малоймовірно, що внаслідок перевиборів до влади прийдуть якісно кращі політики. Також очевидно, що ще один Майдан Україна може не витримати. Тому необхідно шукати інші рішення щодо виходу з кризи, яка все більше виявляє свою глибину. У цьому контексті варто повернутися до теми, яку раніше розглядали у циклі публікацій про те, як люди виходили на площі. Історичний досвід свідчить, що силою, здатною запустити процес трансформацій, може стати армія, яка користується довірою суспільства. Одною з держав, де це було доведено на практиці, є Португалія. Португальці не вирізнялися надмірною воїнственістю, однак у ХХ столітті військові там виконували роль арбітра політичних процесів.
Саме вони перезавантажували політичну систему, яку політики заводили в чергову кризу. Загалом Португалія, хоча й розташована на іншому кінці Європи, багато в чому подібна до України. Якщо українці сформувалися на кордоні зі степом, то португальці – на кордоні з океаном. Вони такі ж любителі сумних і мелодійних пісень, як і ми. Думаю, не випадково саме в Португалії багато наших співвітчизників знайшли собі не лише роботу, але й новий дім.
На початку ХХ століття в португальському суспільстві все більше зростало невдоволення тим, що панівна династія Браганца-Кобург не може ефективно відстоювати інтереси в колоніях. Одна з найстаріших колоніальних імперій все більше втрачала позиції молодшим державам. Зокрема, королівська дипломатія не змогла забезпечити сухопутний коридор між португальськими Анголою та Мозамбіком, поступившись у цьому питанні німцям та англійцям. У 1908 році група терористів атакувала королівський кортеж, унаслідок чого загинули король та його старший син. Героїчна королева врятувала себе та молодшого сина, обороняючись букетом квітів, поки неспішна поліція не перестріляла нападавців.
Однак молодий король, чудом врятований, захоплювався музикою, літературою, мистецтвом і не бажав вникати в політичні розклади. Невдивовижно, що вже у 1910 році в Лісабоні спалахнула революція. Слід сказати, що спочатку успіх революції виглядав сумнівним, оскільки одного з її лідерів, доктора Мігеля Бомбарду, напередодні застрелив душевнохворий пацієнт прямо в лікарні, а інший – флотський офіцер Кандіду душ Рейш – загинув за невясних обставин. Однак повстання, що спалахнуло, підтримали військові моряки. У такій ситуації вирішальне слово опинилося за офіцерами столичного гарнізону, які встали на бік республіканців. Військові відмовилися придушувати бунт моряків, а натомість блокували Лісабон, щоб не допустити в місто частини, вірні королю. У цей час екіпажі двох військових кораблів відкрили вогонь по королівській резиденції – прообраз крейсера «Аврора»! Тому королівська сім'я поспішно сіла на бразильський військовий корабель і відпливла в Англію, де низложений монарх написав фундаментальне дослідження про середньовічну португальську літературу.
Однак політики, які прийшли до влади, не змогли розв'язати більшість проблем, що залишилися від монархії, натомість занурилися в політичні чвари та корупцію. Більшість політичних криз розгорталася в межах однієї Демократичної партії, представники якої у 1910–1926 роках очолювали 25 урядів із 44. Все це супроводжувалося численними кризами, економічною стагнацією, бунтами, повстанням монархістів та спробою встановлення президентської диктатури. Військові періодично втручалися в ситуацію, сприяючи зміні того чи іншого уряду. Фактично вони стали неформальною частиною політичної системи першої республіки. У 1916 році Португалія була втягнута в Першу світову війну, але, понісши серйозні втрати в кораблях і на фронті у Франції, куди відправили цілий корпус, португальці отримали лише невелику територію в Африці за рахунок розподілу німецьких колоній. З вересня 1924-го по липень 1925-го змінилося сім урядів, політична криза супроводжувалася економічною, країна занурилася у зовнішні борги.
У травні 1926 року уряд вийшов за межі своїх повноважень, оголосивши про розпуск нижної палати парламенту. Незабаром у провінційному місті Брага на півночі країни начальник місцевого гарнізону генерал да Кошта оголосив про «Національну революцію проти нестерпного становища країни». З різних кінців Португалії військові рушили на столицю, де флотські офіцери вже повалили уряд. Щоб не посваритися, військові утворили триумвірат, однак один із його членів генерал Кармона швидше захопив владу в свої руки, відсунувши товаришів. Але як боротися з економічною кризою, він не знав, тому незабаром поділився владою з професором економіки Антоніу Салазаром. Отримавши посаду міністра фінансів з широкими повноваженнями, той швидко подолав кризу, досягнувши економічного зростання та соціальної стабільності. Тому, ставши президентом, генерал Кармона не лише залишив Салазару портфель міністра фінансів, але й призначив його главою уряду.
Фактично прем'єр-міністр отримав від президента диктаторські повноваження! Про Салазара, який правив Португалією протягом 36 років (1932–1968), часто говорять як про фашистського диктатора, але така характеристика навряд чи справедлива. Скоріше, цей професор економіки був правим консерватором-клерикалом – своєрідним португальським консерватором, але, на відміну від деяких українських політиків, більш харизматичним і рішучим. У 1921 році Салазар був обраний до парламенту, але, побачивши, якою мерзотою займаються депутати, через три дні склав повноваження й повернувся до університету. Там він викладав, поки не отримав повноважень, достатніх для трансформації країни. Встановлений ним режим придушував не лише лівих, але й правих, які не бажали вписуватися в однопартійну модель «нової держави». Під час Другої світової війни Салазар спочатку дотримувався суворого нейтралітету. Однак у 1943 році він передав союзникам Азорські острови під військово-морські та військово-повітряні бази. Ті взамін гарантували Португалії недоторканність її колоній.