Антикризові рецепти португальських військових. Частина друга: військово-квіткова революція

Португальці не вирізнялися надмірною воїнственістю, проте у ХХ столітті військові там відігравали роль арбітра політичних процесів. Саме вони перезавантажували політичну систему, яку політики заводили в чергову кризу. Якщо для 1930-х років встановлений за допомогою військових режим Салазара був цілком адекватним, то в 1960-х роках створена ним державна та економічна моделі «нової держави» виглядали вже як повний анахронізм (а сам пізній Салазар дуже нагадував пізнього Брежнєва). Тим часом сировинні ресурси з колоній йшли на експорт, а економіка метрополії все більше відставала від західних країн. До того ж щедро постачані радянською зброєю повстанці Гвінеї, Анголи та Мозамбіку доставляли португальцям все більше клопоту. Майже половина державного бюджету йшла на військові видатки, а молодь масово ухилялася від армії, не бажаючи потрапити на війну. Однак наступник Салазара – його близький соратник (знайомий ще з роботи в університеті в 1920-х роках – до приходу в уряд!) Марселу Каетану – загалом продовжував курс попередника. Однопартійна система нібито була скасована, але в 1973 році на парламентських виборах усі депутатські місця дісталися правлячій партії. У такій ситуації військові знову взялися за розв'язання політичних проблем. Правда, влада без особливих проблем змогла нейтралізувати генеральську фронду. Однак ініціативу в свої руки взяло підпільне «Рух капітанів». У квітні 1974 року вони підготували план військового перевороту.Ситуація ускладнювалася тим, що офіцери середнього та молодшого рангу, які брали участь у змові, спиралися на невеликі розрізнені підрозділи. До того ж спецслужби вийшли на слід змовників. Треба було діяти або тікати. Змовники вирішили діяти. У ніч з 24 на 25 квітня одна з радіостанцій передала в ефір сигнал до виступу – заборонену цензурою пісню «Grândola, Vila Morena», після чого мятежні підрозділи рушили на Лісабон. Незважаючи на ранню годину, жителі столиці масово вийшли на вулиці, зустрічаючи мятежних солдатів квітами. Завдяки цій події подія увійшла в історію під назвою Революції гвоздик.Танкісти столичного гарнізону, які зупинили було автоколону мятежників, не стали стріляти, а незабаром під натиском маніфестантів перейшли на їхній бік. Військовий переворот перерос у революцію! Режим виявився набагато слабшим, ніж здавалося. Змовники планували, що бої за столицю тривтимуть одну-три тижні! Насправді ж переворот відбувся дуже швидко й майже без кровопролиття (чотири люди загинули в зіткненні біля будівлі таємної поліції).У підсумку, виступивши о 22.00 24 квітня, вони вже о 18.00 25 квітня прийняли капітуляцію від попередної влади! Причому процес затягнувся на дві години, тому що прихований у казармах республіканської гвардії (внутрішні війська) прем'єр Каетану не хотів передавати повноваження молодшим офіцерам. Тому щоб обійтися без кровопролиття, до процедури залучили заступника начальника генштабу в генеральському чині. Таємна поліція ПІДЕ, яка наводила страх на багатьох, теж виявилася не готова до такого розвитку подій – її співробітники просто розбіглися.Влада переходить до сформованої військовими Ради національного спасіння, яка формує перехідний уряд (знову ж таки, на чолі з військовим). Португальські союзники по НАТО лише привітали такий розвиток подій і одразу ж визнали нову владу. Деякий час військові ще намагаються керувати Португалією. А найвпливовішою політичною силою в країні залишався Рух збройних сил, що виник на базі «Руху капітанів». Фактично він став одним із органів влади, що гарантував «португальському народу безпеку, віру й спокій, які дозволять йому з рішучістю продовжувати роботу з національного оновлення».Однак у середині РЗС виникло кілька конкуруючих угруповань. У березні 1975 року праві військові намагаються відсторонити від влади своїх лівих сослужбовців, але терпять невдачу. У листопаді того ж року проваліється виступ уже лівораднкальної військової угруповання. У підсумку дискредитований РЗС був скасований, а командування запевнило, що армія не буде використовувати зброю, «щоб вплинути на вибір країною політичного шляху розвитку». Тим часом усі португальські колонії (крім Макао – у Китаї) отримують незалежність, а острови Мадейра та Азорські – широку автономію. Лише в 1976 році влада остаточно переходить до всенародно обраних органів влади. Прийнята того ж року конституція проголошувала соціалістичний шлях розвитку. Згодом у ході інтеграції в ЄС деякі з революційних соціалістичних норм були скасовані. Однак загалом Португалія залишається цілком соціальною державою. Перебуваючи там, автор цих рядків звернув увагу, що на ринку немає жодного торговця пенсійного віку, натомість у кафе й ресторанах основними клієнтами є усміхнені й добре одягнені пенсіонери.Протягом ХХ століття португальські військові тричі перезавантажували політичну систему своєї країни. Спочатку вони повалили монархію й сприяли встановленню ліберального режиму, потім – усунули ліберальних політиків і встановили право-клерикальну диктатуру, а потім замість застарілого авторитарного режиму сприяли становленню парламентсько-президентської моделі з лівоцентристським нахилом. Очевидно, що в умовах, коли військові дії доводилося вести переважно в заморських колоніях, португальським військовим було відносно просто брати участь у розв'язанні внутрішньополітичних проблем. Вражає також, як швидко змінювалася кон'юнктура. Якщо на початку ХХ століття королів звинувачували в тому, що вона недостатньо активно відстоює португальські інтереси при розділі колоній, то через півстоліття владу звинувачили вже в небажанні шукати оптимальні політичні рішення щодо деколонізації. Португальський досвід свідчить: найкраще, коли армія не бере владу в свої руки, а виступає в ролі арбітра – усуває неробочу модель влади й надає суспільству самостійно вирішувати: яким має бути устрій держави.