Розповіді про ініціативи прихильників російського світу щодо відновлення Донбасу та допомоги переселенцям показали, як у велику політику намагаються вступити «мінсоцполітики» Клименко та королева «копанок» Королевська. Спочатку вони вигнали людей з домів, потім кинулися захищати бездомних. Розповідали й про те, як цим політичним банкротам допомагають алчні, беззасадні особи. Сьогодні йдеться про землячества — Луганське, яке чинить лиходійства протягом 16 років, та Донецьке, якому без року неделя, але суть у нього та сама — антиукраїнська.
Луганське землячество як дзеркало українського сепаратизму та тероризму
Розпалювання історичної брехні, експлуатація неіснуючої мовної проблеми, російські марші, популяризація георгіївської стрічки — саме так протягом усього свого існування «Луганське землячество» рила яму Україні, а за рік до війни місцеві вожді зібрали бюджетників на антифашистський марш. Головним у цій прокремлівській організації, створеній за часів Кучми, довгі роки був організатор незаконного референдуму в Луганській області, фінансист антимайдану та озброєного «ополчення» Олександр Єфремов.
Хрещений батько та натхненник «ЛНР», якому вдалося вчергове уникнути в'язниці (не без підтримки нинішнього лідера цього «землячества» Вадима Горана). Єфремов очолював землячество аж до свого арешту, передавши керівництво нинішньому пенсіонеру ГПУ Вадиму Горану. Про Горана відомо, що цей колишній прокурор Сватова користувався покровительством ахметовського голови ГПУ Олександра Медведька та піднявся завдяки «донецьким». За Януковича виріс до начальника самостійного підрозділу в центральному апараті ГПУ. У найгарячіші дні Майдану керував головним управлінням з нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходах. Тому 6 березня 2014 року вирішив піти добровільно, оскільки підлягав люстрації. Нині «землячество» прибрало негативну інформацію про свої «подвиги» та нового лідера. У закритий клуб «джентльменів» почали вливати нову кров, щоб прикрити совкову номенклатуру ширмою з прихильників України.
Дізнавшись, що київський філіал «Луганського землячества» вже під керівництвом Горана прилаштовується до столичного градоначальника як активний член координаційної ради з питань переселенців, луганчанин Сергій Морозов закликав Кличка дистанціюватися від п'ятої колони, через вину якої понад мільйон людей покинули малу батьківщину. Але тактика Горана дала плоди — екс-губернатор Луганщини Геннадій Москаль домовився з «Луганським землячеством» про спільну роботу з «нормалізації життєдіяльності населення в зоні АТО». «Чутки йдуть з Луганської області, що там у місцевих лікарнях (на нашій території) лікуються поранені сепаратисти. А потім оформляють інвалідність та допомогу в Україні. Чи не про це домовляється з ними Москаль?» — прокоментував журналіст Морозов новину. А зовсім недавно тією ж ковзкою доріжкою пішов Георгій Тука, якого теж намагалися попередити. «Наші «земляки» активно мімікрують під організацію, яка хоче представляти інтереси жителів сходу України, оскільки побачили в цьому процесі можливість доступу до фінансових ресурсів.
Щоб створити PR-картинку, укладають «меморандуми», створюють «асоціації» з різними державними та громадськими структурами (Луганською ОВГА, НСЖУ тощо)» — писав главі області автор журналістських розслідувань Олег Перетяка. І знову — як об стіну горохом: ігноруючи пропозиції дружби від патріотичної громадськості, «майданівець» Тука не гребує пожимати руки вірним псам режиму Януковича. Від чого ж наполегливо намагається відречися новоявлений захисник приниженого та образленого пан Горан? Один із лідерів «Луганського землячества» в Москві (перший віце-президент), багаторічний голова кишенькового фонду «рігів» під назвою «Благовіст» Микола Запорожцев у червні 2014-го поступив на службу до терористів. Просто від Єфремова перейшов до його водія — бойовика Болотова, ставши засновником та головою «громадської ради» при «ЛНР». І сьогодні цей персонаж, за його власними словами, будує нову державність у «республіці» — з депутата облради від ПР перебудувався в «депутата ради ЛНР». З гордістю згадує, як усі роки незалежності «повертав Луганщину до витоків російського світу».
Перший заклик до Путіна: «Допоможи!» прозвучав від активу «Луганського землячества» ще в 2004 році. І навіть не на з'їзді у Північнодонецьку, який організував засновник землячества Віктор Тихонов, а раніше — 26 листопада на сесії Луганської облради, де «луганські земляки» за порадою з Москви ухвалили рішення про створення «Автономної південно-східної української республіки». Обласні депутати звернулися до президента Росії за підтримкою, і лише через 2 дні відбувся з'їзд, де лунало все те, що тепер до болю кожному знайоме. Підрив суверенітету під гаслом не допустити розколу, антиконституційні дії під маркою захисту Конституції, з'ясування розміру легітимності Януковича та підрахунок ВВП на душу жителя Донбасу, який «не бажає годувати рогулів». У наступні роки «Луганське землячество» носилося з міфом про молодогвардійців, у чому комсомолець Єфремов з товаришами досягли такого маразму, що задумали на честь героїв роману Фадєєва побудувати церкву Московського патріархату. Незважаючи на те, що, за словами вченого Володимира Семістяги, справжні молодогвардійці були невіруючими, ставили п'єсу «Назар Стодоля» та любили українську мову.
«Просвітницька діяльність», про яку йдеться на сайті землячества, полягала в перетворенні українців на неграмотного й безродного гомо совєтикуса. Населення, яке ніколи не повірить, що предків морили голодом у виховних цілях. І що донські козаки з Ростовської області (діди «героїв Новоросії», яким «спасибі за Перемогу») відзначилися масовою зрадою під час Другої світової — наповнили поліцію, яку називали українською, хоча складалася вона з армії Доманова. Поїзди «пам'яті» та «антифашистські форуми» все перевернули з ніг на голову, зарядивши найвідсталішу частину населення ненавистю до «бендерівців» та бажанням топтати українські прапори. А неймовірна бідність та несправедливість, за які треба дякувати все тим же луганським мільйонерам — зробили процес незворотним. Проблема в тому, що ми ходимо по граблях: «Луганське землячество» — це не просто проект Кремля, але живе свідчення того, до чого приводить безкарність.
Якби в 2006 році тогочасний Генпрокурор Олександр Медведько, друг Горана, не закрив справу проти Тихонова, а відправив у в'язницю років на 10 — можливо, сьогодні й не було б війни… Замість цього землячество, контрольоване покровителями терористів, раптом вирішило, що воно є координаційним центром надання допомоги переселенцям та генеральним «відновлювачем». Братва вирішила не змінювати традиціям і, як мінімум — спробувати «скомуніздити» гранти міжнародних благодійних фондів та бюджетні кошти під нові теми. Друга з легко вгадуваних цілей — примирення воюючих сторін, а значить — ті, хто здавав Путіну Луганськ, підтримуватимуть «особливий статус» для своїх приятелів бойовиків з команди Плотницького.
Чому б і ні? Якщо ветеран НСЖУ, заслужений журналіст України Родіон Мирошник у якості радника главаря «ЛНР» представляє «народ Донбасу» на Мінських переговорах, навʼязаних нам як безальтернативні.
Будяк-партія, розпил бюджету та айпад Бондаренко
«Довгий хвіст» Олени Бондаренко, шефа якої викупив Єфремова з в'язниці, та Андрія Будяка (медійника, якого, як і Бондаренко, створив з нічого Борис Колесніков) торчать з організації під назвою «Донбаське землячество Києва». Старт її діяльності пройшов зовсім непомітно — а шкода. Він відбувся 9 вересня 2014 року в Цюриху у формі малочисленної, але задиристої (судячи з облич учасників) акції під гаслами: «Україно, скажи ні фашизму!» та «Українська армія вбиває своїх громадян!». «Донбасівці у Швейцарії виступили проти братовбивчої війни» — повідомляють видання, які російської агресії не бачать зовсім, нічого не знають про тероризм та роль донецького олігархату, який, власне, їх і утримує. Це все «погана Україна» та її, українська, армія винні в тому, що цинічні пропагандисти на кшталт Бондаренко та її шестерок, для яких «гроші не пахнуть», розв'язали війну.
Так і виглядає трагедія в уявленні «донбаського землячества», яке складається переважно з забезпеченої обслуги ПР, яка втекла з Донецька в Київ. Само собою — господар сайту обов'язковий учасник усіх зібрань однодумців з команди «мінсоцполітики» та королеви «копанок». І як розповіді очевидців війни на його ресурсах представлено лише одну думку: думку прихильників «Л-ДНР». Виріс цей сайт та сама громадська організація з групи у Фейсбуці під назвою «Донецькі киян», яку сер Будяк створив разом з приятелем Володимиром Воронововим (рекламістом, який, як Будяк, раніше заробляв на замовленнях Донецької міськради, завищуючи вартість послуг у п'ять разів). «Донецькі киян» з концепцією «Ми за мир» стартували не так сумно, як «Донбаське землячество Києва». Зробили фірмовий стиль, наліпили кухлів та відправили їх у Донецьк (атракціон небачених щедрот для нужденних). Після цього місяця два дякували екс-нардепці Бондаренко за її внесок. Група розрослася до 10 тисяч людей, і, ймовірно, у Будяка вже писали в звіті Колесникову: «Ось які ми молодці, зібрали громадянське суспільство «ми-за-миру», майданчик під майбутню партію чекає».
На основі групи у ФБ її засновник зробив «ДНК-радіо» (Донецькі-Киян радіо)… І тут сталася осічка. Будяк з товаришами скликали таку собі дискотеку «під час чуми», за результатами якої випустили веселий ролик, який не сподобався в «ДНР». У Донецьку зробили відео про те, як у Києві жируть донецькі, поки у них гинуть люди. Ось та «свиня», яку підложив Будяк учасникам групи у ФБ: https://www.youtube.com/watch?v=hmEFYCE8zDg І реакція — коментарі та відео, яке переселенка з Донецька Інна Юрьєва назвала симетричною відповіддю: https://www.facebook.com/inna.yureva/posts/1210154972380834?__mref=message_bubble Після такого повороту багато «героїв репортажу» образилися. Зрозуміло, що ролик-«відповідку» зробили бойовики, яким вигідно валити з хворої голови на здорову. Але так само зрозуміло, що в «відповідці» була своя правда: партію в столиці влаштували лакеї організаторів війни з ПР. А розбиратися з кривавими наслідками у Донецьку залишилися найбідніші, кому й нікуди, й не за що втікати. Загалом історія дуже нагадувала підставу та використання «донецьких киян» як статистів.
І тому друге заходження, яке Будяк вирішив влаштувати вже як благодійне — зібрало «аж» 1800 гривень та мінімальну кількість учасників. Після чого вчергове на сторінці Бондаренко у ФБ з'явилися коментарі в стилі: «Спасибі тобі, Леночко, за посилочки для наших донбаських дітей, яких вбивають каратели». Попереднього ентузіазму ідеї організатора «ДНК-радіо» в групі «Донецькі киян» вже не зустрічали, і група продовжила своє існування вже як би сама по собі.
До речі — звідки беруться такі успішні медіа-бізнесмени, як Будяк? Відповідь знайшлася в розслідуванні «Донецької правди» — на тему розпилу коштів міського бюджету, виділених на пропаганду. Як виявилося, Будяк разом з працівницями «освоїв» 1,5 млн бюджетних гривень якраз напередодні «російської весни». Після цього «магнат» перебрався в окупований Крим, де спробував організувати телебачення, але потім повернувся в Київ. За інструкціями, правда, продовжує регулярно мотатися в Москву, не втрачаючи надії забезпечити господарям — реванш, а собі — багате утримання. Що ж стосується паблика «Донецькі киян» — його використання «рігами» закінчилося ганебним вигнанням звідти секретарки Колесникова. Якось серед ночі екс-нардепця Бондаренко закинула вудку, зробивши пост з пропозицією починити їй розбитий екран на iPad. І отримала хвилю презирливих оцінок своєї політичної діяльності.
«А чого не в йота-фоні скло міняємо? Вова не подарував? Через моторолу не передали?» — це один із найбезпечніших. Раптом виявилося, що «дони» упустили свій «споконвічний електорат» навіть серед тонкого шару донецького середнього класу — переважно аполітичної маси. Тому в скорому часі людям-фальшивкам з ПР доведеться зрозуміти, що ні серед повстанців «Л-ДНР», ні в компанії вимушених переселенців вони більше не зустрінуть теплого прийому. Швидше за все будуть биті, як фальшивий сліпий.
Від донбаського землячества до героїв «Новоросії»
Історія донецького землячества в Москві — це все той же шлях від з'їзду сепаратистів до «ДНР». Він лежав через псевдонаукові конференції на тему «слов'янської єдності», різноманітні «дні слов'янської культури» з анекдотичними та одіозними персонажами в головних ролях. Такими, як Сергій Баришніков, який встиг у анклаві керувати університетом «ДНР». Так як і до війни відкрито пропагував студентам «твори» ідеолога путінської агресії Олександра Дугіна, який обґрунтував корисність неофашизму. І як інші члени «клубу дугінців», які були обласкані місцевою владою та теж встигли попрацювати в «ДНР»: Татяною Мармазовою, Кирилом Черкашиним, Олександром Хряковим.
Не забувайте, що представники донбаського землячества в Москві були серед перших, хто схвалив російську агресію в Криму. А найяскравіший представник цього московського «бомонду» — путінський придворний виконавець Йосип Кобзон. Співак пропагує тероризм неистово, за що отримав з рук Захарченка «зірку героя ДНР». Цікаво, що й Кобзон запрошує в Москву представників донбаського землячества — нагороджує якимись сувенірними нагородами. Наприклад, Ігоря Мартинова, який до війни особисто брав участь у бійках на антимайдані, а керував лише комунальним парком, а тепер виріс до голови окупаційної адміністрації (на рівні міста). Але чомусь товариш Кобзон обходить своєю увагою Олену Бондаренко, яка, якщо й відрізняється від Мартинова, то не на краще. Проте зрозуміло, чому екс-нардепця щипцями вцепилася в Київ та не поспішає в улюблену Москву — патрону вона потрібна тут та ще розраховує повернутися в український парламент. Але за що б не брались «ПР»-сти зі своїми підручними, їхні найкращі моменти — в минулому. Війна здійснила переворот у свідомості сотень тисяч людей з Донбасу (якщо не мільйонів), а «рігі» не перебудувалися.
Тепер будь-яку топорну роботу а-ля Будяк чекає катастрофа. І ось приклад: на сторінці «Донбаського землячества Києва» у Фейсбуці вірш про карателів лайкнули «аж» 6 користувачів. Тому вряд чи Борис Колесніков схвалить таку бездарну роботу. Водночас є такий факт: держава не змогла ефективно захистити права людей — як вимушено переміщених, так і вимушено залишених. Це дозволило енергійним членам з команди Януковича (і іноді просто шахраям) займати «правозахисну» нішу. На безрибʼї та в розпачі чимало нормальних переселенців опинилися під прапорами Королевської, «мінсоцполітики» Клименко та землячеств — у різного роду як би хороших ініціативах (чи то виставка малюнків дітей війни, чи то позов на захист прав ВПЛ). Не розуміючи, що вовки з вівцями заодно лише доти, поки вовкам потрібні вівці для створення іміджу захисника прав овець. А фінал казочки завжди один і той же — рожки та ніжки залишаться від м'яса, яке тусувалося на форумі вовка. Проковтне Олександр Клименко переселенців, які фотографувалися на тлі банера його нового політичного проекту «Успішна країна».
Кине своїх попутників екс-міністр соціальної політики Королевська, яка загнала земляків у рабство, а потім створила «Інститут соціального захисту громадян».