Дострокове звільнення екс-нардепа Віктора Лозинського, засудженого на 10 років позбавлення волі за жорстоке вбивство селянина з Кіровоградської області, тюремна адміністрація використала як аргумент проти закону Савченко. Однак ця історія є чергових доказом гнилості та корумпованості самої пенітенціарної системи України.
Адміністрація Бориспільської колонії № 119 (Мартусівки), яку вважають «колонією для мажорів», нещодавно попрощалася зі своїм грошовим «клієнтом». Віктор Лозинський провів там кілька років, а всього за вбивство Валерія Олійника, який забрів на його угіддя, відбув шість років. Пяний латифундист тоді добре повеселився разом із прокурором Голованівського району Кіровоградської області Євгеном Горбенком, начальником міліції Михайлом Ковальським та егерем Василем Перепелицею. Спочатку він підстрелив місцевого Олійника — просто за те, що той посмів без дозволу топтати «землю барина». Потім добив того, що втікав, умисне наїхавши на нього автомобілем. Цьому резонансному «випадку на полюванні», що стався в червні 2009 року, передувало безслідне зникнення 15 жителів району.
З березня 2010 року Лозинський перебував у СІЗО за підозрою у вчиненні вбивства і провів у тюрмі понад рік. Спочатку його засудили на 15 років позбавлення волі, а в березні 2014 року Вищий спеціалізований суд скоротив термін до 10 років, дійшовши висновку, що Лозинський взагалі не вбивця (!) — винен лише у завданні Олійнику тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть. У 2014 році рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області (того самого суду, який нині звільнив екс-нардепа) була здійснена перша спроба випустити його до закінчення терміну. Тоді тюремники представили Віктора Лозинського як страждальця від важкої хвороби, однак апеляційний суд Київської області повернув його назад за ґрати. Тепер адміністрація 119-ої колонії клопоталася перед судом про звільнення дерзкого мисливця за УДО (умовно-дострокове) — «за прилежну поведінку». Як вважають багато хто — клопоталася не безкорисливо. Зрозуміло, що рядовий українець не міг би опинитися на його місці, адже у рядового немає своїх лісів і полів у такій кількості. Але чисто гіпотетично, якби феодал Лозинський не був VIP-персоною, йому дали б не менше 15 років.
І повернутися додому так скоро не світило б. Адже Лозинський не визнав себе винним, а значить — не міг і розкаятися. Однак суд вирішив, що він «твердим кроком крокує шляхом виправлення». А якби доля цього ув'язненого вирішувалася суворо за законом, відомим як «закон Савченко» (нагадаємо: за ним кожен день, проведений у тюрмі, прирівнюється до двох днів у колонії), він міг би звільнитися наприкінці 2018 року. Однак було зроблено все можливе для того, щоб Віктор Лозинський вийшов рівно в день свого народження — 6 квітня. Тюремники з почестями проводили екс-нардепа до елітного авто, а відповідальність перекладали на ув'язнену Путіна.
Розкрутка теми «Лозинський і Савченко» розпочалася зі заяви високопоставленого представника пенітенціарної служби Сергія Старенького, який на своїй сторінці у Facebook зробив таку заяву: «Так працює тіньова сторона «закону Савченко». Ті, хто не потрапив безпосередньо під його дію, звільняються за УДО. Скоро! У всіх мисливських угіддях! Продовження блокбастера «Нардеп-мисливець Лозинський» — «Дострокове звільнення Лозинського. Повернення в політику». Тій же риториці піддалися й українські ЗМІ. «Вбивця вийшов за так званим законом Савченко», — гніваліся в десятках телесюжетів, посилаючись на тюремників, які свідомо змістили акценти на свою користь.
Найсмішніше те, що для звільнення за УДО потрібно чесною працею довести своє виправлення, а Лозинський у зоні не працював. Раніше в Бориспільській колонії, яку вважають однією з найбільш «козирних» у країні, не приховували цей факт. У 119-ій сидять переважно надто «поважні люди», для кого працювати, як кажуть, — «западло». Сидять з комфортом і за нагоди купують волю. Претендувати на умовно-дострокове звільнення може кожен, хто відбув 2/3 терміну, однак насправді без грошей в Україні зазвичай не вирішується питання. У середньому, як кажуть ув'язнені, вийти «до дзвінка» коштує — від тисячі доларів за мінус кожен рік, і стільки ж «господарю» зони. «Скільки я знаю людей, які просять їх випустити за УДО — без хабара це не вирішується. Знаю багато прикладів навпаки. Зараз у мене під рукою справа людини, яка отримала 6 заохочень за час перебування в колонії, і у неї підійшов термін УДО, а її не випускають. Саме на тій підставі, що вона заявляла про свою невинність у суді (як і Лозинський). Хоча у неї є ряд захворювань, які дають їй можливість не працювати, мій підзахисний працював, щоб заслужити заохочення. Але адміністрація вцепилася в нього мертвою хваткою і не випускає — ось яка практика», — коментує представниця «Харківської правозахисної групи» Анна Литвин.
Як зворотний приклад до справи Лозинського Литвин наводить справу Володимира Скавронського. Його термін відбування покарання в Алексіївській виправній колонії № 25 закінчився ще 20 червня минулого року, але людина продовжувала сидіти за новим вироком, отриманим уже в колонії — поки кілька днів тому не вийшла за «законом Савченко». За те, що нібито відмовився «виконати законне вимогу адміністрації», суд визнав «зека» винним, взявши за основу визнання Скавронським своєї вини («цариця доказів», як вважали пси НКВД) — яке тюремники вижали з нього. Як розповів сам ув'язнений, у колонії регулярно порушується законодавство про працю — зекам не платять за роботу і змушують працювати понаднормово. Щоб відучити писати скарги, йому висунули нову кримінальну справу. А після того, як він продовжував відстоювати права, пообіцяли зґвалтувати дубиною-«демократизатором». Справу склали так грубо, що навіть не подбали про прив'язку до розпорядку. Підйом у колонії, згідно з затвердженого режиму, відбувається о шостій ранку, а Скавронський, виходячи з матеріалів справи, відмовився підкоритися «законній вимозі щодо прибирання» о п'ятій ранку.
Уся ця дикість у сучасній Україні можлива завдяки тому, що досі існує репресивна 391-а стаття УК («Злісне непокорення вимогам адміністрації установи»), яку, кажуть, скасували навіть у тоталітарній Росії. Ця стаття дозволяє продовжити термін перебування в колонії ув'язненому на три роки. «Коли його визнали підозрюваним, його мали вивезти з колонії, але залишили там, де він був — у колонії. І поки йшов суд, прокуратура й адміністрація тиснули, щоб визнав вину. Людина боялася, що її взагалі вб'ють. Над душею під час відеоконференції стояли представники адміністрації — показували кулаки. Але апеляція погодилася з рішенням суду 1 інстанції, визнавши людину винною», — говорить Анна Литвин. За такою схемою адміністрація установи може утримувати ув'язнених на «зоні» скільки забажає. І кожен підозрюваний у непокорності «законним вимогам» буде позбавлений повноцінної можливості захистити себе не лише за допомогою адвоката, але навіть своїми силами. Тоді як тюремники, які ініціюють кримінальне переслідування, не потребують нічого доводити, адже залежні й свідки нібито вчиненого «злочину».
У справі зі Скавронським суд не звернув ніякої уваги на той факт, що саме по собі наказ о п'ятій ранку можна розцінити не як законну вимогу адміністрації, а як елемент принизження й знущання. Представник адміністрації може вимагати все, що йому заманеться, а ув'язнений буде змушений підкоритися. Щодо фізичного й психологічного тиску на ув'язнених в Алексіївській виправній колонії № 25 ходять легенди. На фоні яких фальсифікація кримінальної справи Володимира Скавронського виглядає нормою. У останньому звіті українському уряду представники Європейського комітету з питань запобігання катуванню чи нелюдському поводженню вказали, що ця колонія — найгірший приклад з часів першого візиту Комітету в Україну в 1998 році. За спробу поговорити з представником делегації засудженим у колонії було обіцяно поміщення в дисциплінарний ізолятор і суворі тілесні покарання. Побиття в цій установі поєднують з обливанням засуджених водою, одяганням у смирильну сорочку, занурюванням у воду до втрати свідомості, застосуванням наручників, по яких потім б'ють молотком, і загрозою зґвалтування.
Уся ця букет «приємних моментів» — причина того, чому ув'язнені спочатку «відмовляються виконати законні вимоги адміністрації», потім визнають свою вину й отримують нові терміни, не покидаючи меж колонії. І так кілька разів поспіль! Отримати новий термін у колонії можна за дрібниці, як-от незастелене ліжко, косий погляд у бік офіцера чи безлад у тумбочці. Що таке злісне непокорення — тюремники вирішують самі, а вироки за 391-ю статтею виносять «автоматом». Не хочеш умерти на «зоні» — плати. Даючи принизливі завдання, пенітенціарники спеціально провокують «зеків» на відмову, оскільки матеріально не зацікавлені випускати дострокове, якщо тільки за звільненням не стоять великі гроші. Засуджені — це ресурс, зі скороченням якого у них зупиняються виробництва, не нараховуються гроші на утримання «підопічних», виникають втрати в тіньовому прибутку.
«Закон Савченко» — як кість у горлі у корупціонерів. Їм нарешті враховано, що умови утримання в українських СІЗО відповідають європейським уявленням про катування, а люди там іноді перебувають роками. Багато хто проводить у тюрмі більшу частину терміну, іноді й весь термін. А вина тих, хто вже кілька років сидить у такій же (якщо не гіршій) камері, як та, яку має «смертник», далеко не завжди буде доведена. Завдяки закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення порядку зарахування судом терміну попереднього ув'язнення в термін покарання» (відомому як закон Савченко) уже звільнилися дострокове від 6 до 20 тисяч людей. А тюремникам дуже не хочеться втрачати дійних корів. Адже створена майже досконала машина доєння, де засуджених використовують як безплатну робочу силу, попутно розворовуючи гроші, які держава дає на їхнє утримання. Крім данини, яку з ув'язнених збирають щомісяця, за кошти їхніх родичів тюремники роблять ремонти, привласнюючи бюджетні гроші, виділені на ці цілі. Понад шість мільйонів гривень за 2015 рік було виділено на харчування для Лук'янівського централу й близько 2 мільйонів — на закупівлю ліків. При тому, що засуджені харчуються передачами родичів, а з ліків у СІЗО є лише парацетамол і анальгін.
Не більше сотні людей на рік удається звільнити з місць позбавлення волі за станом здоров'я й «чисто випадково» майже всі вони виявляються не бідними людьми. Приблизно 9 з 10 — це ті, хто заплатив за звільнення, і лише один — смертельно хворий, родичам якого все-таки вдалося домогтися, щоб ув'язнений вийшов, і… умер на волі. При цьому щорічно в місцях позбавлення волі умирає тисяча людей, і це справді важкохворі, яких не випустили. Страшно й те, як елементарно, маючи абсолютну владу над людиною, можна перетворити її на безправну істоту — а разом з тим озлобити, остаточно втративши для суспільства. Як на «зоні», так і в тюрмі, ніхто не займається «перевиховуванням», а умови в тюрмах настільки жахливі, що прожиті там дні можна рахувати не лише як день за два, але й як день за чотири. Головне, чому мають навчити слідчі й судові органи закон Савченко: слідство й суд мають відбуватися в розумні терміни, про що говорить і ратифікована Україною Європейська конвенція про захист прав людини. Що стосується працівників пенітенціарної служби, вони б не відмовилися узаконити у своїй «єпархії» рабство для тих, хто переступив закон.
Мастодонтами Системи створений замкнутий цикл поборів з ув'язнених, коли сам офіцер спочатку приносить за гроші «підопічному» щось заборонене, потім відбирає заборонений предмет під час обшуку й повертає назад — знову за гроші. Точно так само наживаються тюремники на способах послаблення умов, а нужденних, з кого нічого взяти, експлуатують фізично. Здавалося б — Україна розпочала рух шляхом гуманізації ще в 2011 році, коли були декриміналізовані деякі статті УК. З 2012 року вступив у силу новий КПК, і кількість ув'язнених почала скорочуватися у зв'язку з упровадженням альтернативних заходів — таких як застава й домашній арешт. За словами заступниці міністра юстиції Наталії Севостьянової, на початок поточного року 70 тисяч людей перебували в українських тюрмах і колоніях, і «після прийняття закону Савченко тенденція до зменшення кількості осіб, що перебувають у установах виконання покарань, продовжується». І водночас поки наша Держава — один із європейських лідерів за кількістю зеків на 100 тисяч населення. Хоча 2016 рік був оголошений Мінюстом роком початку реформи пенітенціарної служби, ми все ще дуже далеко від Європи й недалеко відійшли від ГУЛАГівської моделі ставлення до прав громадян.
Після смерті серійного вбивці Анатолія Онопрієнка в Житомирській колонії число маніяків (слава Богу) наблизилося до нуля, але обивателів залякують заголовками типу «За законом Савченко на волю вийдуть тисячі маніяків». І люди з радянським мисленням продовжують боятися зростання злочинності «через Савченко». Хоча більшу основу для злочинів створює економічна ситуація в країні, а тюрма як виправна установа показала свою неспроможність. Головною проблемою в плані боротьби з криміналом залишаються нерівність усіх перед законом і відсутність принципу невідворотності покарання, а зовсім не м'якість законодавства.