Розповідь про корупцію та злочини в Волновахському відділі СБУ під час АТО

Друга частина саги: боротьба Волновахського відділу СБУ за підвищення свого матеріального добробуту. Переведення керівників Управління СБУ Донецької області, про яких йшлося в першій частині цієї статті, ніяким чином не вплинуло на «чистоту» кадрів управління. Особливої уваги заслуговують працівники Волновахського міжрайонного відділу УСБУ, які мали бандитські риси. Перший персонаж — колишній начальник Волновахського міжрайонного відділу, полковник Михайло Вітальйович Ушаков, який уже перейшов на іншу посаду. Він «заслужив» у фермерів та власників сільськогосподарських підприємств Волновахського, Маріївського та Володарського районів Донецької області прізвисько «Кліщ» — вміє присмоктуватися скрізь, де пахне грошима. Пан «Кліщ» обклав «данню» підприємства фермерського та приватного господарства, нібито за «дах» за принципом «Я тут вирішую все». Про нього в народі ходять «легенди», але не як про Робін Гуда — захисника бідних та знедолених, а як про безсовісного, жадібного та ненаситного негідника. Завдяки цьому він став власником мережі продовольчих магазинів у Маріївському та Волновахському районах, через які він збував продукцію, «видавлену» з господарств.З посади начальника міського відділу його зняли не випадково, а тому, що він недостатньо ділився з керівництвом. Але наш «герой» не пропав — знайшов собі «теплу» посаду в Києві, яку йому люб'язно за «гроші» надали друзі. Слід зазначити, що з моменту початку бойових дій у Донецькій області колективи відділів Донецького управління СБУ почали «розбавляти» прикомандированими працівниками із західних областей України, оскільки керівництво Служби не дуже довіряє місцевим через їхні симпатії до «сепаратистів» (а в Києві деяких навіть називають між собою «напівпрадавцями» — це своїх же колег!). Але порочність цього рішення полягає в тому, що порядних, справжніх офіцерів не надсилають і не прикомандировують — на «хлібні» посади призначають за гроші — від 20 до 30 тисяч доларів (залежно від «жирності» посади) з обов'язком щомісячно «відраховувати» потрібному керівництву 20 відсотків від «тіньового» доходу в Зоні АТО (контрабанда, вимагання, «крівування» та ін.). І це цілком виправдано — включений у «систему» працівник за добу часом «відбиває» від 500 доларів, а іноді в дуже вдалий день — до 100 тисяч гривень.А оскільки «приїжджі» колеги надсилаються з Києва, то «відраховують» вони безпосередньо своїм благодійникам. У Волновахському міжрайонному відділі СБУ одним із таких призначенців був прикомандирований у липні 2014 року до Волновахського міського відділу з Черкаського управління СБУ підполковник Василь Сергійович Чинчик. У Черкасах він служив в інформаційно-аналітичному відділі (ІАО) — був аналітиком (переважно стежив за тим, «а налито ли там»), у зв'язку з чим серйозно «підірвав» своє здоров'я. Потрапив туди з оперів, які обслуговували обласні галузі народного господарства — був «засланий» в ІАО за п'янство та буйство (бути вимагачем і корупціонером у СБУ не гріх — не можна «світитися»; хоча, втім, деяким можна). Іншим призначенцем-спільником був полковник Ігор Володимирович Микитюк за прізвиськом «Вінні-Пух» або «Міккі», який прибув з Волинського управління СБУ, призначений начальником цього відділу. Ці два «брати-акробати» відрізнялися взаємодопомогою та повною єдністю злочинних душ — одразу ж організували та налагодили канал контрабандного переміщення вантажів через лінію розмежування в «ДНР», знімаючи щедрий грошовий «урожай».До цього дуже «корисного» заняття вони залучили й деяких своїх підлеглих: начальника 2-го сектора майора Романа Олександровича Ліванівського, старших оперуповноважених капітанів Володимира Олександровича Третяка та Сергія Вікторовича Демидова, оперуповноважених старшого лейтенанта Олега Вікторовича Рудя та лейтенанта Романа Ігоровича Саченка. До речі, щоб потрапити на «жирний» блокпост, військовослужбовці ЗС та Держприкордонслужби України також платять хабарі, але «за чином» — від 3 до 5 тисяч доларів, залежно від «жирності» місця та вантажів, що проходять. Та сама ситуація й у нашої крадіївської міліції. Звідси й конкуренція — працівники СБУ відбивають охоту до цього вигідного бізнесу всім, хто їм заважає. Так Ігор Микитюк та Василь Чинчик влітку 2015 року усунули свого конкурента — начальника Волновахського міського відділу міліції майора Майбороса О.В. за прізвиськом «Мальборо». Він теж не «ангел» — організував свій канал контрабанди вантажів у «ДНР» за тією ж схемою, але контрабанду «протягували» його друзі та родичі, а сам «Мальборо» отримував за це хабар. До речі, промишляють ці «брати-акробати» не лише контрабандою та «крівуванням», але й банальними грабежами та розбійними нападами.Як говорив персонаж фільму «Місце зустрічі змінити неможна» Гриша Ушибін (він же «Гриша 6х9»): «Грабують будинки, квартири заможних, а головне людей різають, стріляють як попало». Тому волновахські менти шепочуться між собою й говорять про беззаконня, яке творять «СБУшники», про трупи, які знаходять по ранках у межах міста, про напади на приватні будинки. Так, у листопаді 2014 року прикомандировані працівники оперативної групи Волновахського міського відділу на чолі з Ігором Микитюком та Василем Чинчиком, за участю Володимира Третяка та групи «силової підтримки» в «балаклавах» здійснили напад на приватний будинок, який належав начальнику локомотивного депо Волновахи Олександру Івановичу Скидану. За «достовірними агентурними даними» у останнього було чимало грошей та «щось ще». Формальний привід для перевірки на сепаратизм був — його син зробив телефонний дзвінок у «ДНР». Скориставшись цим, працівники СБУ вломилися в його дім і банально його пограбували. Звідки у начальника депо великі матеріальні цінності — питання другорядне, ми ведемо мову в цій статті про псевдослужіння наших «героїв» закону.При цьому сусіди з цікавістю спостерігали за цією дією: Ігор Микитюк, Василь Чинчик, Володимир Третяк та працівники, прикомандировані до Волновахського міського відділу СБУ з інших регіонів країни (близько десяти осіб), зі скромності приховуючи свої фізіономії під масками, але гордо називаючи себе офіцерами, замкнули А. Скидана в його ж гаражі, де влаштували йому «маленьке гестапо» («побили» до втрати свідомості, щоб його не мучили думки про свої гроші та цінності), поки «спільники» виносили з дому господаря ювелірні прикраси, колекції холодної та мисливської зброї, особисті речі, одяг, фарфор та картини — словом, що кому сподобається. По закінченні цієї маскарадної буфонади кавалькада, задоволена результатами «захисників безпеки країни», на службових автомобілях повернулася до Волновахського міського відділу СБУ за адресою: вул. Дзержинського, 13. Успіхами цього підприємства «пайщики-концесіонери» залишилися дуже задоволені: крім цінностей та дорогоцінних речей їм вдалося «конфіскувати» з сейфа «сепаратиста» 50 тисяч доларів, які мали допомогти їм у боротьбі з ворогами держави.Суму поділили по-чесному: Володимир Третяк за 15 тисяч доларів незабаром купив собі дім у м. Волновасі, купив собі й сховав подалі від сторонніх очей іномарку, а Ігор Микитюк, «схавав» свою частку, всіх грамотно «прикрив» перед керівництвом та допитливими колегами. Горемика Олександр Іванович, який отримав при побитті компресійний перелом хребта, потикався-помикався в пошуках справедливості, погоревав, зрозумів, що правди не знайде ні в Волновахській прокуратурі, ні в міліції, ні в прокуратурі, і махнув рукою (Бог дав — опер взяв). Таким же нападам піддаються й інші приватні підприємці Волновахи — благо будь-якого жителя Зони АТО можна звинуватити в співчутті або пособництві сепаратистам, або, принаймні, в незаконному зберіганні зброї, гранати, одного патрона (було б бажання, а стаття знайдеться). Серед потерпілих — директори ринків, підприємств, приватні підприємці, власники автомийок, а також заможні громадяни, які не хочуть просто так віддавати матеріальні цінності в безповоротне користування працівникам СБУ.Всі їхні «подвиги» перелічувати немає сенсу, а сценарій застосовується один і той же: вигадані приводи (як правило доноси на «сепаратистів») — «спецоперація», розпалювана жагою наживи — реалізація награбованого. Благо безпорадність прокуратури та плутанина створюють їм ідеальні умови для зловживання практично необмеженими повноваженнями в Зоні АТО. На юридичній мові це називається бандитизм — «неодноразове заволодіння майном громадян групою осіб з розподілом ролей, за попередньою змовою, з застосуванням зброї та фізичного насильства». У результаті неможливо навіть уявити, скільки доларів, дорогоцінних металів та іншого сменило своїх господарів, «прикрасивши» нудну оперівську життя. На місці начальника управління я провів би «інвентаризацію» отриманих нашими «героями» «доходів» — щось мене мучать смутні сумніви в тому, що вони в повному обсязі виплатили йому «оброк». Втім, це буде дуже складно зробити, і потрібно сподіватися на «порядність» та «чесність» «оборотнів у погонах», адже подібні «спецоперації» постійно проводяться по всій Зоні АТО — ж у Донецькій області народ завжди був заможним.Однак повернемося до особистості Василя Чинчика. За словами потерпілих, які «пройшли» через Волновахське СБУ, ця особистість психічно ненормальна та схильна до садизму. Затриманих він у п'яному запалі катує електричним струмом, бив палицями, душить, і навіть насилує. Особливе задоволення він відчуває від сексуального насильства, природно, над дівчатами та жінками — він не гомосексуаліст за орієнтацією, а лише за станом душі. Як правило, гостре бажання «поборотися» з сепаратизмом у Василя Чинчика виникає в алкогольному запалі. Тоді у нього загострюється підозрілість, яку він помилково приймає за проникливість, і він з задоволенням допитує винних та невинних. Так, у молодої жительки Донецька він виявив донецький тролейбусний квиток, що дало йому «підставу» звинуватити її в фінансуванні сепаратистів. Адже головним своїм завданням Чинчик бачив те, щоб «вибити» з підозрюваної ним людини визнання в «сепаратизмі», а головне задоволення — сам процес допиту. Продовжимо розповідь про цього «героя боротьби з сепаратизмом». Взимку 2015 року Чинчик затримав бензовоз, який привласнив собі для подальшого продажу.Паливо на цьому бензовозі везли в м. Донецьк водій, експедитор та його малолітній син. Всіх їх він звинуватив у сепаратизмі та жорстоко побив (включаючи дитину). Позорна сцена «допиту» 11-річної дитини проходила на очах байдужих підлеглих Чинчика та працівників відділу міліції (останні в той час ділили з СБУ одну будівлю). Читаючи ці рядки, ви запитаєте: а де ж законність при веденні дізнання та слідства? Адже за Конституцією України кожен громадянин має право на справедливе слідство! Таким катам та садистам це невідомо — вони вірні учні печально відомих в Україні наркома НКВД Єжова, слідчого Рюміна та прокурора Вишинського, для яких «царицею доказів» було визнання обвинуваченого. Для них головним є забезпечити «надуті» показники — адже через турботи про «відбивання грошей» у нього не залишалося часу на проведення грамотних, багатоходових оперативно-розшукових заходів по розшуку та викриттю дійсно справжніх сепаратистів. Яскравим прикладом цього було «справа» Дмитра Мініна, звинуваченого СБУ за статтею 111 (у народі — за забір) КК України «Зрада Батьківщині» та ст. 268 КК України «Незаконне зберігання вибухових речовин, зброї та боєприпасів». Працівники Донецького управління СБУ, передаючи розповіді про «подвиги» з уст в уста, відверто не розуміють, як ця людина з такою психікою змогла пройти медичну комісію при поступленні на службу в органи. Втім, він сам якось обмовився, що потрапив у СБУ за хабар. Бажаючи мати «гучний» результат, Василь Чинчик підшукав людину, яка повертався з АР Крим у свою рідну Луганську область. На блокпості «Бугас» військовослужбовці з його підказки підкинули йому ручну гранату Ф-1, а потім «виявили» її. Ні в чому не винний Дмитро Мінін, якого можна було назвати добропорядним громадянином України, був побитий і доставлений до Волновахського відділу СБУ. У результаті цієї блискучої «спецоперації» у проникливого опера Василя зародилася неспростовна «залізобетонна» впевненість у співпраці цього молодого чоловіка зі спецслужбами Кремля, у чому він і змусив його жорстокими побоями визнатися (де ви бачили шпигуна, який повертається з Криму через пункт пропуску з гранатою? Та й навіщо шпигуну граната?). Завдяки відверто сфальсифікованим матеріалам він записав собі в заслугу «поймання шпигуна та зрадника», але слідчий відділ управління якось не повірив цьому. І довелося нашому «герою боротьби зі шпигунством» відвезти не один ящик тушенки слідчому, щоб той «побачив» шпигунство в цій справі та підтримав його «мухлювання». Правда, суд розібрався у відвертій фальсифікації цього й не засудив невинного Мініна за таке тяжке злочин, обмежившись призначенням умовного строку за зберігання гранати. І Василя не мучить совість, що він зламав долю невинній людині, адже головне — обвинувальний вирок суду відбувся, а в звіті він з гордістю вказав як свій результат викриття та засудження шпигуна (умисно забувши вказати, що вирок був лише за незаконне зберігання зброї та боєприпасів). Також Василь володіє феноменальною здатністю й до інших фокусів, один з яких міг би навіть серйозно вплинути на теорію відомого доктора Павлова. Якось «випадково прогулюючись» по безлюдній (!) залізничній насипу товарної станції Волноваха, володіючи надприродним собачим нюхом, учув запах тротилу.Негайно повернувшись до відділу, він повідомив колегам, що залізниця замінована диверсантами. Без затримки оперативна група на чолі з Василем прибула на місце, де у нього спрацювала «чуйка». Ошелешені підлеглі спостерігали, як їхній шеф встав у позу Джуни та, зосередившись, втягнув запах ніздрями пропитого носа, як справжній дегустатор вина, задумався, потім кілька разів нюхнув як досвідчений пес Шарик, тут же особисто виявив цілий ящик тротилу, закопаний у землю під шпалами. На очах здивованих та вражених його здатностями підлеглих як справжній сапер безстрашно вийняв зі землі свою знахідку (і не побоявся — раптом там «міна-пастка»). Після цього йому обов'язково потрібно з гордістю носити позивний «Шарик» (або «Шариків»). Такому «героїзму» може позаздрити навіть Батько Махно, який рівно 100 років тому брав з боєм станцію Волноваха. До речі, про Махна та тротил. Наприкінці 2014 — на початку 2015 року на КПП «Бугас» стояла оперативна група «Київ-1» на чолі з командиром з позивним «Махно», який був приятелем Чинчика. Він-то й підкидав «герою» мого розповіді то патрони, то гранати, то тротил.А вказаний ящик з тротилом під насипом «пристроїв» служба Волновахської ж/д — спільник Василя-Шарика, з яким вони разом «крутять» справи та крадуть ГСМ. Василь Чинчик обклав щомісячною «данню» багато кафе у Волновасі та особисто проводить щомісячну «жатву». Один із випадкових відвідувачів у листопаді 2014-го спостерігав цю цікаву сцену: п'яний Василь, погрожуючи пістолетом, пояснював «непонятливому» господарю кафе вірменської національності, що «представників СБУ потрібно поважати та платити їм». Той намагався ухилитися від «розуміння», але «Його Величество» «макаров» виявився переконливим аргументом. Забираючи гроші, задоволений своєю «розяснювальною» розмовою, він приговорював: «Вчи українську мову, кажуть допомагає». (Принаймні нашому «герою-мародеру»). Висновок про особистість Василя Сергійовича Чинчика — оперативний позивний «Шарик» — напрошується сам по собі. До речі, на романській мові (тобто на румунському та молдавському діалектах, які поширені в місцевості, звідки Василь родом) слово «чинч» означає «п'ять». Мимоволі з'являється думка про «п'яту колону», яка позначає людей, які ведуть підривну діяльність у тилу.Тому прізвище Василя «Шарика» вказує на справжній характер його діяльності — такі псевдослужителі своєю роботою завдають більше шкоди, ніж терористи та сепаратисти, руйнуючи основи держави, підривають рівень довіри населення до органів правопорядку, фальсифікують результати, видають вигідну для них брехню за істину, калічать долі та життя простих порядних українців. А якщо вивчати таких особистостей з наукової точки зору, тільки на Чинчику докторську дисертацію з психіатрії захистити можна.Ви запитаєте: а начальник Волновахського СБУ в курсі? Звичайно. Ігорю Микитюку на всю цю маскарадну буфонаду наплювати — він сам займається підривом устоїв держави не менше, ніж Василь-Шарик. Потрапивши на посаду начальника Волновахського міського відділу СБУ, Ігор став таскати з Польщі та Німеччини нерозмитнені автомобілі та «толкати» їх місцевим жителям всупереч Закону України «Про обов'язкові митні збори». Ну що поділаєш, любить «Вінні-Пух» хороші автомашини. Вони для нього як мед. Тому навіть у Зоні АТО у нього є невелика «конюшня» меринів, у якій «гримлять копитами» «Мерседес-500» (чорного кольору, 2005 року випуску), три «Опель-Фронтера» (два — чорного, один — срібного кольору) з «липовими» номерами. Брат Ігора Микитюка — колишній начальник митниці Волинської області, а нині власник лісопереробного підприємства, людина впливова та заможна, сприяв його фокусам з автомобілями. Ігор і сам фарцював, і інших прикривав, одним з яких є його ж підлеглий оперуповноважений лейтенант Роман Ігоревич Саченко, який їздить на викраденій автомашині «Шкода Рапід».Як легенду появи цієї автомашини Роман розповідає «казку Віденського лісу» про її покупку татом-шахтарем (цікаво, на якій такій шахті тато працює, мабуть, на алмазній або золотій). Свій попередній автомобіль, ВАЗ-2108, Роман Саченко у п'яному стані розбив у ДТП. Втім, кожен, хто хоч трохи знайомий з Романом, підтвердить, що «випити та погулять він не дурак» — тільки свій останній день народження святкував у кафе «Кара-Бала» (по Волновахській трасі) протягом трьох днів.Цікаво, на які такі шиші? Мабуть, на зарплату. Гроші, заробленні неправильним шляхом, як приходять, так і йдуть. Ще один персонаж у Волновахському відділі СБУ, згаданий вище, Володимир Третяк, колись прийшов на службу в СБУ з міліції. Найцікавіше, що для переходу в спецслужбу Володимир використав фіктивний диплом про вищу освіту (трохи грамоти не вистачало), але в наш час цим нікого не здивуєш, адже Володимир Олександрович не вкрав і не викрав його, а чесно купив за свої «кровні».Молодець, кмітливий хлопець! Про його «доходи» від бізнесу «з великої дороги» вже частково розповідалося, але основною статтею доходу все-таки є супровід вантажів через «сепарів» (з України на окуповану територію), у народі — «контрабас». Але й це ще не все. Володимир має властивість з'являтися в найбільш «щекотливих» ситуаціях, пов'язаних з дільбою «здобичі», подібно жалюгідному та шкідливому персонажу Ільфа та Петрова Панікровського. Металоконструкції барижани різають на металобрухт — Володимир тут як тут, завод або підприємство бандити розтягують — Володимир знову там (аж ніяк не для того, щоб затримати злочинців). І річ не в «ментовському» досвіді, а в повчальній роботі під керівництвом «Кліща». Приклад з таких псевдослужителів безпеки країни беруть й інші працівники, наприклад, вищезгадані Роман Ліванівський та Сергій Демидов. Вони мають «хобі» по «струшуванню» «грошей» з директорів вугледарських шахт та підприємств. Вугледар взагалі місце «жирне». Працівники Управління СБУ, які входили колись до Вугледарської оперативної групи, у ході своєї «самовідданої боротьби з «сепарами» нажили чимало грошей в околицях цього шахтарського міста.