Рівно два роки тому, 13 квітня 2014 року, відбувся перший бій Антитерористичної операції під Славянськом. У ньому взяли участь шість співробітників спецназу СБУ «Альфа» та один БТР 80-ї аеромобільної бригади. Про те, що офіцер запасу «Альфи» активно брав участь у подіях на Майдані, я дізнався ще в грудні 2013 року. Але познайомитися вдалося лише зараз. Підполковник СБУ Андрій Дубовик визнав, що застосовував зброю на Майдані, і він відкрито обговорює це зі своїми колегами, які тоді стояли по іншу сторону барикад. Нині Андрій — заступник начальника управління «А» СБУ. Його позивний дуже незвичайний для «Альфи» — «Правосек». 13 квітня 2014 року він вступив у перший бій Антитерористичної операції рівно два роки тому й є очевидцем цієї історії. Він був тяжко поранений, але вижив. Ми зустрілися 20 лютого на Майдані — Дубовик прийшов у тій самій формі, в якій він вів бій 13 квітня — ось він на фотографії вказує пальцем, куди потрапила куля, що пробила легеню. Тепер на тому місці латка. Дубовик заявив, що звільняється на знак протесту через операцію в Києві, коли загинули офіцер «Альфи» Андрій Кузьменко та колишній доброволець «Правого сектора» «Лісник».
Це перше інтерв'ю Андрія Дубовика про його службу та той бій він дав спеціально для «Цензор.Нет». «Я СТРІЛЯВ ПО «ТИТУШКАМ» НА ВЕЛИКІЙ ЖИТОМИРСЬКІЙ І ПО ВОДОМЕТУ НА МАЙДАНІ 18 ЛЮТОГО 2014 РОКУ» — Коли почався Майдан, я вже був на пенсії — полковник запасу антитерористичного підрозділу «Альфа» Служби безпеки України. У мене був свій охоронний бізнес, плюс працював на телеканалах СТБ і «Україна» як експерт-криміналіст у програмах-розслідуваннях. Було благополучне в цілому життя. Так сталося, що я був добре знайомий з командуванням і з доброю половиною особового складу полку «Беркут», особисто з Кусюком. Я був одним із засновників також спецназу «Сокіл» УБОП МВС — я тренував багатьох, зв'язки були широкі. І тут я побачив, як співробітники міліції б'ють дітей. Чесно кажучи, для мене було шоком бачити, як студентів розганяли — ніби придушували бунт на «зоні». Я свою дочку виховував — ремня в руки не брав. 1 грудня нас зібралося близько дванадцяти військових пенсіонерів і ми пішли на демонстрацію. Почули, що щось цікаве відбувається на Банковій.
Дивимося — якісь провокатори організували накопичення цікавих і випадкових перехожих демонстрантів, і ці випадкові люди були втягнені в неорганізоване зіткнення з кордоном внутрішніх військ, а потім отримали по повній програмі від «Беркута». Ті, хто був зачинщиком, спокійно залишилися осторонь. Тут мені дзвонить Леха — мій однокурсник: «А ми тут Київраду взяли — підходи, допоможш тримати оборону?». Ми пішли туди з моїм другом Сашею Труновим, мені здається, він того дня став першим комендантом Київради. А під час війни став першим комбатом 90-го добровольчого аеромобільного батальйону. Чесно кажучи, оборона Київради спочатку була «фількіною грамотою» — у внутрішньому дворі зібралося 300 «космонавтів», вони б з газом змели нас миттєво. Тому я пішов з ними на переговори. У Київраді також перебували й мої колишні колеги з «Альфи» — кілька бійців охороняли голову міськадміністрації Олександра Попова, він залишався в будівлі й після захоплення, а потім його вивели. З розмов з ментами я зрозумів, що в них основна причина штурму — що співробітники КМДА не зможуть потрапити на робочі місця.
Тобто якщо позбавити їх цієї причини, то причина для жорсткого розгону в них зникне. Постарався переконати людей. І ось о 4 ранку барикади були розібрані. З'явився тогочасний начальник УВД, я його завів у будівлю, о 5:30 ранку дівчата мили сходи, він подивився, що ми виставили караул, опечатали двері, щоб мародерства не було. Я показав усе й кажу — «Тут законно встановлені громадські приймальні народних депутатів — якщо будете штурмувати будівлю, це буде друга ще більша ваша помилка після битяння студентів під ялинкою». До цього часу я зрозумів, що в революції буду брати участь до самого кінця. Мої колеги з «Альфи» впізнали мене в Київраді й передавали «привіти». Але я переконаний, що офіцер у житті дає присягу не золотому унітазу, золотому батону чи фабриці «Рошен», а народу України. Всі знали, що в цьому плані я безбашенний і безкомпромісний. — У яких подіях брав участь, пам'ятаєш 10 грудня? — 10 грудня під час штурму Київради мене там не було. Але я знаю, що штурмувала тоді «чорна» рота майора Садовника. Моя група пенсіонерів того часу добровільно вызвалася охороняти політичних лідерів, ми ось Яценюка охороняли.
Я намагався організувати спостереження за периметром — тут якась колона маршує, хлопці молоді з дубинками, у них жовті пов'язки з якоюсь нацистською символікою. Я пішов розбиратися хто такі, а вони мені «Ми йдемо на Майдан битися з ментами». Зрозуміло, знову провокатори як на Банковій, в загальному, я їх зупинив, а головний у них раптом вирішив мене палицею навернути, я перехопив, його голову застосував як м'яч у бейсболі. Взяли двох хлопців з цієї групи, розговорили, і я так зрозумів, їх з СБУ направили для провокацій і драк з ментами. Дзвеніли дзвони собору, а коли метро відкрилося, то число людей почало прибувати з кожною хвилиною, людей стало в багато разів більше ментів. Чесно кажучи, штурмували тоді слабенько. — Були у тебе проблеми через участь у майдані зі сторони СБУ? — З січня я перейшов на нелегальне становище. Мені був дзвінок із загрозою мого життя з невідомого номера. Потім якась скотина вивісила в інтернет статтю про мене, що нібито це я побив козака Михайла Гаврилюка — там було фото якогось вишника, яке видавали за мій портрет, але послужний список мій, прізвище моє.
Написали, що я заступник Андрія Кожемякина, депутата БЮТ — в загальному засвітили мене. Після цього я дома не показувався. А потім я почув заклик Анатолія Гриценка виходити на майдан з зброєю. Я взяв свою зареєстровану гвинтівку, я розумів, що мені дадуть років десять тюрми або просто грохнуть. Так краще, подумав, нехай буде не просто так — хоч пару негідників з собою заберу. — Що робив 18 лютого? — Був у Маріїнському парку, бачив розгін, бігав разом зі всіма, на демонстрацію я нічого не брав. Потім я на своїй машині вирішив допомогти возити поранених. Виїжджав на Михайлівську ввечері вгору, а нас зупиняють — кажуть стріляють.
Висовую ніс — валять хлопця в червоно-білій куртці молодого на Великій Житомирській, перед входом у ГУВД! Метрів двадцять! Застрелили у мене на очах. І я дивлюся стоїть якась група, яка веде вогонь, їх чудово видно. І ось тоді довелося взяти з багажника вперше в руки зброю. І стріляти на ураження. Зробив кілька пострілів з дистанції метрів 120 по добре розрізнюваним озброєним бойовикам — лунали крики, якесь тіло впало, його потягли. Там офіс Юрія Енакієвського поруч. В загальному, дорога виявилася відкритою. Потім приїхав, бачив пожежу Дому профспілок. — Хто винен у гибелі людей при штурмі Дому профспілок твоїми колишніми колегами з «Альфи»? — Перед штурмом відключили воду. Якби не це, то пожежу можна було б потушити, вона не була спочатку такою великою, все можна було локалізувати, якби була вода. Взагалі вважаю участь «Альфи» на Майдані злочином. Читаємо положення про службу — «Альфа» проти терористів повинна застосовуватися. А оголосили АТО в центрі Києва проти свого ж народу. Народ визнали терористами. Хоча хлопці частково «пропетляли» — не взяли з собою бойову зброю, лише гумові пістолети.
Командир сумської «Альфи» Олександр Анищенко відмовився штурмувати Майдан. А ось в АТО він поїхав. Він загинув 5 травня 2014 року в бою в Семенівці й отримав звання Героя України. Також відмовилися їхати на Майдан «Альфа» з Івано-Франківська. — Ти стріляв на Майдані? — 18 лютого з Інститутської спускався водомет. Машина небезпечна. Я сховався під козирок Головпошти й звідти відкрив вогонь по радіатору водомета. Вроді попав. Дірку побачив у радіаторі потім уже. — А по «Беркуту» стріляв? — Ні.
«МИ ВІДКРИЛИ ВОГОНЬ З П'ЯТИ МЕТРІВ ОДНОЧАСНО, І Я БАЧИВ ЯК У БОЙОВИКА ВХОДИТЬ МОЯ ЧЕРГА. І ОДРАЗУ ЙОГО КУЛЯ ВІДКИНУЛА МЕНЕ» — Як сталося, що після Майдану ти знову потрапив в «Альфу»? — Мене знали за Майданом керівники країни, і надійшла пропозиція повернутися на службу. Відмовитися в такій кризовій ситуації було неможливо. Гену Кузнецова призначили начальником управління, раніше він був начальником штабу Антитерористичного центру, також брав участь у Майдані. Мене призначили його помічником. Майже одразу «Альфі» довелося летіти в Луганськ — там захопили будівлю СБУ. Порядок у підрозділі навести просто не встигли — Гена взагалі м'якосердий чоловік.
І ось ми прилетіли в Луганськ як раптом троє наших офіцерів одягли георгіївські стрічки — уяви собі! І заявили — «Ми з росіянами воювати не будемо!» До нас приїхали в Луганськ секретар РНБО Парубій і заступник голови СБУ Левус, підходять до бійців, вітаються, кажуть — «завтра будемо штурмувати будівлю СБУ». І раптом один з них — С., відмовляється пожимати руку Парубію! Каже: «Це ви країну розвалили, я вам руки не подам!» Парубія я знав з Майдану, він запитує: «А що тут у вас відбувається?» Я відповів: «У сім'ї не без урода». Відправили С. назад у Київ. Тоді таке траплялося. Кримське управління «Альфи» перейшло на сторону ворога, також і донецька «Альфа» з Ходаковським зрадила Україну. Однак наказ на штурм будівлі СБУ так і не надійшов. — Як ви потрапили під Славянськ? — Одразу з Луганська нас зібрали за тривогою — 12 квітня банда Гіркіна захопила Славянськ! Кузнецов взяв мене їхати на розвідку — для прикриття взяв полтавську «Альфу», сказав: «Нашим я не всім вірю». У нас було три тижні, розумієш, ми не могли налагодити роботу, тому що постійно перебували в русі, тому й люди були різні. 13 квітня ми прибули під Славянськ.
Провели розвідку двох блок-постів. Підїхали на заправку на перехресті. За планом командуючий ВДВ Швець мав надати нам 6 бронетранспортерів. Ми знали, що на льотному полі в Славянську мали приземлитися вертольоти з додатковими силами — спецназом МВС «Омега» під командуванням Стрельченка. Їм також у зону висадки командування ВДВ мало направити роту десантників на БТРах. Але тут Швець пропав зі зв'язку — знайти не можемо. Ми заїхали на заправку. Заправили машини полтавської групи, і вони отримали наказ повертатися додому. Тобто ми залишилися без супроводу — тому що самі також мали уїжджати слідом за ними на своїх двох машинах. Зв'язку немає з командуванням ВДВ, де їх шукати незрозуміло. Але тут я кажу Гені — «здається, нас пасуть». Поїхали перевірити чи є «хвіст» — і вирішили зробити невеликий крюк у бік Донецька, лише від'їхали й тут… помічаємо випадково поляну, де стоїть група БТРів. Підїжджаємо — а там сам командуючий Швець, два наші заступники голови СБУ, Ягун і Циганок. Підїжджаємо, розбираємося. І тут голова у всіх припухла — виходить, «Омегу» вже висадили, а БТРи для її пересування стоять ось тут, нікуди не рухаються.
А хлопців там без транспорту можуть закінчити. — Завдання вашої передової групи було просто провести розвідку блок-постів, без участі десантників? Тобто десантники там випадково опинилися на місці бою? — Так. Незрозуміло, що робили там десантники на тій поляні. Вони мали зустрічати «Омегу». Їх також випадково знайшли наші заступники голови, які їздили по околицях Славянська, тому що Швець пропав зі зв'язку, і по мобільному зв'язатися довго не вдавалося. Ми до себе намагалися навпаки уваги не привертати, з машин у повній екіпіровці не виходили. Нас було шість, включаючи командира. Ми не розгорнулися в бойовий порядок, не виставили охорону, оскільки охорону виставили десантники — поруч з нами була ціла рота! І ось ми спілкуємося прямо на оживленій трасі, потік машин, поруч БТРи, всі на нас дивляться, і всім хто їде, зрозуміло, що щось тут важливе відбувається. В загальному, від секретності не залишилося й сліду. Моя машина стояла крайня до дороги. Потім стояла машина Швеця — «фольксваген кадді». Потім джип «Прадо». Потім метрів 50 — БТРи. На трасі ще далі — машини нашого начальства.
І ось ми стоїмо, і Ягун з Циганком розносять Швеця — «Де ти був?! Чому план не виконуєш?!» Швець: «Мені наказу від Коваля не було!» Вони: «Ти був на нараді, тобі вже довели план, який Коваль?» В загальному, було майже дев'ять ранку. Вже якісь місцеві люди зупиняються, розглядають нас, вивчають. Потім машина ДАІ приїхала, майор, капітан якісь, запитали що відбувається. Наші вожді їм кажуть: «Техніка на ремонт їде». Ну так нам і повірили. Пройшло хвилин п'ять. Машини їздять повз нас туди-сюди. І тут з траси повертає до нас три легкові машини й з ходу з них вилітають хлопці з автоматами й починають гасити!
Дистанція метрів 30! Я з криком — «шухер на 9 годин!», відкриваю двері й вилітаю назовні. Дивлюся, стоїть безоружний Ягун. Я за машину заскакую, по мені стріляють, але пощастило — куля по дотичній заділа сідницю, але я в порядку. Наші хлопці відкрили відповідний вогонь. Десантники в бій не вступили — вони загрузилися в свої БТРи й стояли на місці, поруч з нами — це здавалося неймовірним. Вже потім ми дізналися, що командування їм суворо заборонило відкривати вогонь. Образливо, адже ми туди приїхали, щоб вивести їх на маршрут, якби вони там не зупинилися, то ми б проїхали повз, і ні в яку засаду б не потрапили. Але на обдумування всього цього часу не було. Летіли секунди бою, і якщо ми не окажемо опір, нас швидко знищать. Я бачив як черги противника крошили наші машини. Ситуація була критичною, тому що у противника в бій вступила друга група — з «зеленки», яка підтримала вогнем групу, що атакувала з машин.
Десантники не стріляли, і бойовики ніби знали це, й діяли абсолютно нахабно, демонстративно! Їх було більше — у нас було всього шість автоматів. Треба було дати бій розраховуючи лише на себе. У мене була з собою граната РГД і дві світло-шумові з цвяхами в обмотці. Перекинув їх через нашу машину — там уже був противник. Лунали вибухи, хтось там закричав, і одразу я висовуюся з-за машини й прямо передо мною точно так же з-за машини висовується якийсь чорт з автоматом — і ми відкриваємо вогонь одночасно. Я бачив як у кіно, хоча це були долі секунди — як у диверсанта знизу вгору входить моя черга, й як він стріляє в мене. Мене одразу підкинуло, я впав поруч машини, дихання забилося. По станції в навушниці чую — «Гена — убитий». Я з трудом вимовляю: «Я — 300-й. У груди». Тут з-за машини вискакує ще хтось у масці на обличчі й у чорному костюмі «адідас». На мене уваги не звертає, а одразу відкриває вогонь у бік інших наших машин. Я кладу автомат на стегно й добиваю остатки магазину в нього в упор. І одразу втрачаю свідомість. Очнувся від того, що хтось мене тормошить й одночасно — дзвонить телефон.
Дзвонить співробітниця з департаменту контррозвідки, дружина нашого співробітника, ми дружимо: «Андрюха, де ти?» «Я поранений». А тормошить мене водій — Олег, він каже — «Командире, я тебе витягну!» Прибіг рятувати мене. Тягне мене за інший мікроавтобус. І тут йому такий шлепок по плечу — кульове ранення. Я йому — «Олег, забирай автомат, забирай магазин, я — не житель. Наказую — валій звідси». По нам прицільно вела вогонь група бойовиків з «зеленки», й усі наші переміщення були добре помітні. Шансів на спасіння не було. Нас починало бій шість, у начальства автоматів не було, а наш вогонь помітно ослаб. Ситуація ставала зовсім критичною. Я почав засипати, й тут крізь сон почув, як заробив крупнокаліберний кулемет.
Це за моєю спиною виїхав БТР! У десантників, як ми потім з'ясували, був суворий наказ — в бій не вступати ні за яких обставин. Не піддаватися на провокації. Але цей БТР все одно прийшов нам на допомогу! Хтось наплював на всі накази й херачив з кулемета! Цей хлопець всіх нас спас — шкода, не знаю його імені. Він придушив вогонь з зеленки, по нам перестали цілити, й противник почав відступ. Тут мене й витягли. Коли в БТР тягли, як Гена тяжко поранений сидить у калюжі крові. Також був поранений Андрій І.. Водій другої машини Геннадій Біличенко впав смертю хоробрих у бою. («Цензор.Нет» вдалося встановити, хто був той український воїн, який вступив у бій і спас життя «альфовців», порушивши наказ комбрига 80-ї бригади полковника Капачинського не відкривати вогонь. Цим героєм виявився командир 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, старший лейтенант Вадим Сухаревський. Нині майор Сухаревський, який пройшов пекло численних боїв — командир батальйону морської піхоти 36-ї бригади). — Хто ще був поранений? Які втрати противника? — Противника ніхто не переслідував, піхоти з нами не було, зачищати було нікому, вся наша невелика група вийшла з ладу.
Як тільки нас забрали, вся група, включаючи БТРи, яка була на поляні, також уїхала. Противник тому без перешкод забрав тіла своїх убитих і поранених, лише крові від них багато залишилося. Генерали Ягун і Циганок кажуть, що ми їх спасли. Думаю, Гена Кузнецов як професійний телохранитель дійсно прийняв на себе кулі, які були призначені Циганку. Ще якийсь начальник департаменту СБУ, який з ними приїхав, отримав кулю в плече. Машини, на яких вони були, як решето, їхали на ободах. Підкреслюю — в бою брало участь фактично лише нас шість людей, і один БТР десантників. Якби десантники одразу вступили в бій усіма силами, результат бою був би іншим.
(Відео з місця бою https://www.youtube.com/watch?v=jlgwo079VWU) «МЕНЕ СПАСИЛИ ХІРУРГИ В ДОНЕЦЬКУ І МОЇ ДРУЗІ, ЯКІ ТАЄМНО ВИВЕЗЛИ МЕНЕ ДОДОМУ» — А як спасили тебе? — Ти зараз будеш сміятися. Прокинувся в якомусь приміщенні, плитка біла, стеля біла, лежу на носилках накритий простирадлом. Прокинувся від холоду в ноги. Черевики й шкарпетки з мене зняли. Тиша повна. Я не одразу зрозумів, що живий. Я так простирадло відсунув, і вирішив подивлюся на ноги — бирки немає? Немає.
А чому дихати не можу? Значить живий і у мене пневмоторакс. І я повинен дихати лише верхнім диханням, тому що якщо на повну грудь — помру. І тут така бабуся до мене підскакує – «О, синочку, ти в себе прийшов. Давай-ка я тобі тиск виміряю». А взагалі мене Бог спас. Адже в мене дві кулі насправді потрапили — але друга, яка стала б смертельною, потрапила в лезо ножа в розвантажувачі — ніж розбила в дребезги й рикошетила кудись… І ось лежу, мислено попрощався з близькими, з дочкою, мені вже все було байдуже. І тут доктор входить і вирішує відправити мене на операцію. Мене грузять у «швидку» й вона везе мене… в Донецьк, у лікарню. Ранення були вкрай тяжкими, щоб мене спасти треба було терміново направити в найближчу найкращу лікарню, до кваліфікованих лікарів. Слава Богу, я знайшов друзів — і один з наших проукраїнських оперів привіз туди двох відмінних лікарів, справжніх патріотів, які не проговорилися ніде. Я потрапив на операційний стіл через 11 годин після ранення. Операцію робили 9 годин. Витягли мідну оболонку кулі. А сердечник залишився в товстому кишечнику й, вибачте, вийшов сам крізь кишечник у київському госпіталі через два тижні – ех, такий сувенір пішов… Я лікувався в Донецьку до кінця травня.
Ніхто не знав хто я. На другий день до мене в палату в Донецьку зі словами «Слава Україні!» зайшли мої товариші по майданівській сотні — на чолі з Валерою П. При цьому в одній палаті зі мною лікувався також поранений у тому бою Андрій Ч. Його спасли точно так само як і мене. Одна куля зайшла йому в спину, пробивши пластину, пройшла наскрізь, пробила кишки й зупинилася в грудній пластині. Друга куля потрапила йому в магазин з патронами — теж чудо. Андрій свідомості не втрачав і навіть поранений вів бій до останнього. Нас охороняли колишні колеги, які, на жаль, залишилися в Донецьку — вони перейшли на сторону ворога. Вони попрощалися й сказали, що тепер у нас ніяких зобов'язань один перед одним немає. Товариші розробили операцію з евакуації мене з Донецька. У мене в роті шланг, з тіла дев'ять трубок. Мене евакуювали під контролем особисто голови служби Валентина Наливайченка. Друзі організували рейс, яким вивезли мене й Андрія з Донецька. Це був останній рейс з донецького аеропорту — через місяць там почалися запеклі бої. — Хтось робив розбір цього бою офіційно? — Ні.
Хоча очевидно, що втрати сталися через відсутність управління у десантників і того, що вони отримали наказ не вступати в бій незважаючи на атаку противника. Ми стояли на відкритому місці, й у диверсантів був час нас грамотно атакувати, використовувати фактор раптовості. Думаю, їхньою метою було знищити наших генералів — напевно, про це повідомили люди в формі гаішників. Ми вшістьох з машин не виходили. Вони нас не бачили й подумали, що серйозного опору наша група не зможе оказати. Чи будуть стріляти солдати й БТРи тоді було взагалі під питанням. Наш опір зірвав план ворога.
На жаль, Гена Біличенко віддав за це своє життя. — Як зараз ситуація в «Альфі»? Як складається твоя кар'єра? — Зараз я заступник начальника управління «Альфи». Але в найближчий час збираюся звільнятися. З «Альфи» після бою в Семенівці 5 травня звільнилося багато незгодних з новою владою — близько 30 відсотків складу. Сьогодні думаю, вони жалкують, що поспішили, бо багато чого повернулося на свої місця. Але пішли не всі. На жаль, є й співробітники з сепаратистськими поглядами. «Нафіга було починати Майдан, ми й так добре жили» й так далі… Ми з одним офіцером обговорювали Майдан, я розповів, що я там робив, я цим горджусь, а він мені – «класна у мене снайперська гвинтівка, шкода я тебе з неї не ухерачив на Майдані». Я звільняюсь на знак незгоди з сепаратистськими настроями в підрозділі й на знак протесту проти вбивства патріота України «Лісника». Він працював на нашу розвідку, й за його вбивство доведеться відповідати високопоставленим керівникам. Штурм був організований безграмотно. Невідомі люди зайшли в квартиру, де проживав «Лісник». Відкрили двері своїм ключем.
Він побачив озброєних людей без опознавальних знаків і відкрив вогонь. Загинув офіцер «Альфи» Андрій Кузьменко, «Лісник» був поранений. Він здався, склав зброю. Після цього його добили. Я знав обох цих чоловіків — і скорблю за кожним з них. Андрій був справжнім офіцером. «Лісника» знаю ще з Майдану як добровольця й патріота. Те, що патріот убив патріота й був застрелений сам — це результат безграмотного планування операції. На жаль, за це ніхто не несе відповідальності, а обставини справи приховують за шумом. Тіло «Лісника» досі не видали з морга. Чоловік і жінка, яким належить їхня квартира, де сталася трагедія, досі перебувають у СІЗО. Їх не випускають, тому що вони знають правду. — Але ж є й патріоти. Чому йдеш? — У нас в управлінні достатньо патріотів, хто відкрито говорить про свої проукраїнські погляди. Але дуже шкода, що Гену Кузнецова з «Альфи» звільнили, хоча він перебував на лікарняному, він патріот, він був поранений у бою. Замість нього поставили лояльного й послушного. Це не чесно.
Начальником управління поставили співробітника, який останні 12 років охороняв Григорія Суркіса, гордиться цим, любить розповідати як вони їздили до Ріната Леонідовича в маєток, що там бачили… — Доводилося воювати після ранення? — Розповім про це коли звільнюсь. Знаєш, в «Альфі» я собі взяв позивний «Правосек». І я приходжу в підрозділ – «Слава Україні!» й нехай спробує хтось не відповісти «Героям слава!». Для мене це важливо. Коли я заявив, що звільняюсь, мені сказали в «Альфі»: «Що, звільняєшся до наступного Майдану?» Я відповів: «Так, але краще б ми там з тобою не перетиналися». Я чесно два літри крові за батьківщину пролив, маю право людям у очі дивитися. Я вже був на пенсії — я знаю що там є життя. Я був на тому світі — я знаю що там не страшно.