Ось і завершилася довга «премьєрада». Петро Порошенко, вважаючи, що раз «ліс мій – усі шишки мої», довго не міг змусити себе поділитися з однодумцями хоча б частиною посад. Останнім часом його все частіше відвідувала думка про необхідність розвитку в Україні клонування людей. «Ось поставити б на всі посади – себе! А решті – дулю!» – мріяв Петро Олексійович. На щастя, такої можливості у Петра Олексійовича не було, і тоді він придумав новий хід.
«Раз крісел для моїх людей не вистачає, запишемо ж ми нові крісла! Віцепремʼєрів!» До речі, зручна штука. Можна використовувати залежно від ситуації. Або дати реальні повноваження своїм людям. Або ж не дати ніяких – для «сторонніх». З погляду ефективності системи – вийшло, звичайно, по-дебільному. Збільшення кількості паразитних шестерень ніколи ще не приводило до збільшення ККД. Тож на особливу ефективність нового уряду розраховувати не доводиться. Але… вистава ще не закінчилася. Чекаємо баталій щодо нового Генерального прокурора. Недавно з подивом дізнався, що у Верховній Раді теж є крепаки. Крепаки, блін. Чіпки. Наприклад, Юрій Вітальйович Луценко. Взяв людина в банку, що має досить великий стосунок до Порошенка, кредит. Непомірно великий.
Зачем? Невідомо. Можливо, сподівався не повертати. І опинився у довічній кабалі у Петра Олексійовича. Дуже хоче вибратися з цієї кабали. Парламент таких можливостей не дає. Одна надія – крісло Генерального прокурора. Там на самих призначеннях швидко можна буде повернути. Скільки обласних потрібно буде переназначити, скільки їхніх заступників, скільки заступників генеральних прокурорів. Причому можна ж за прикладом Порошенка збільшити число цих заступників. Більше заступників – більше грошей! На жаль, механізми, які приводять у дію політичні фігури – банальні й часто огидні. «Ліс мій – усі шишки мої» – думає Петро Олексійович. Але проблема в тому, що шишок все менше, ліс пилять і продають, і навіть землю перекопують через янтар.
Кредити? Але ж і це щастя триває не нескінченно. І кредити Україні, як бідному Юрію Луценку, доведеться рано чи пізно повертати. Ось тільки Україні, на відміну від Луценка – продавати вже нічого. Уже й так все продано-перепродано. А нових цінностей, на жаль – ми не виробляємо. Передусім тому, що у розвитку малого й середнього бізнесу не зацікавлена сама влада. І за два роки, на жаль, нічого для цього не зробила. Ми перебудовували гільйотину, але так і не звільнили з наручників засудженого.