Статтю «Про історичну єдність росіян та українців» Путін опублікував напередодні знаменної історичної річниці: 550 років тому — 14 липня 1471 року — у битві на річці Шелонь військо московського князя розгромило новгородців. Ця подія ознаменувала падіння самостійної Новгородської республіки. Вельми показові ті методи, якими Москва створювала й створює своє славнозвісне єдність. Три проторуські ідентичності Як відзначав видатний дослідник російського середньовіччя Олександр Зімін, об'єднання російських земель навколо Москви не було ні безальтернативним, ні однозначно прогресивним, а скоріше навпаки. Перемога Москви ознаменувала деспотично-кріпосницький шлях розвитку Росії. На думку історика, якщо дивитися не з московської дзвіниці, а зі спільноросійського супутника, то виявляються три моделі подальшого розвитку. «Перша з них — Новгород і Тверь, які багатіли на транзитній торгівлі зі Західом і Сходом. Як у торгівлі, так і в політиці вони балансували між іншими країнами й землями. Другу силу складали Північ і частково Поволзька: Галич, В'ятка, Углич і Устюг… Північ і Поволзька етнічно були не чисто російськими землями, а багатонародними, імперськими.»
Хто знає, кого там було більше — росіян чи пермяків, удмуртів чи марійців, чуваш чи мордви. Їхнє язичництво ще було досить сильне й ворожим казенному православ'ю. Північній було властиво значення, якого не знала Москва — любов до свободи. І хіба хто-небудь здатен кинути в північян камінь за цю чарівну пристрасть? … Третя сила — хлібородний Центр з його холопською покірністю владам і благочестивістю безголосної паствою. Його середовищу — Москві судилося одержати перемогу в боротьбі за єдність Русі. Ключ до розуміння цього лежить у особливостях колонізаційного процесу й у створенні військово-служилого війська (Двору)». (Зімін А. Витязь на розпутті: Феодальна війна в Росії XV ст.)
Головною передумовою піднесення Москви стало те, що саме московські князі, отримавши в Золотій Орді ярлик на Велике князівство Володимирське, організовували збір і виплату данини, залишаючи частину собі. Після того, як Золота Орда ослабла й почала розпадатися (тут вирішальну роль зіграв не Дмитро Донськой, а Тамерлан Великий), московські князі здобули незалежність. Однак, вийшовши з-під влади Золотої Орди, Москва вирішила закріпити за собою всі території, що опинилися під її управлінням завдяки золотоординському ярлику.
Цю ситуацію дотепно екстраполював на путінські висловлювання про розпад СРСР історик Камиль Галеєв. Вирішальне значення для піднесення Москви мала міжусобна боротьба нащадків Дмитра Донського в 1425–1453 рр. У якийсь момент галицький князь Дмитро Шемяка (Галич тут російський, що біля Костроми) вирішив кинути дідівське спадщину й піти своїм шляхом. «Залишивши Москву, князь Дмитро Шемяка приступив до створення самостійної держави на Північі, до якої входили Устюг, Галич, В'ятка… Кріпосницькій і монаствуючій Москві протистояла північна вольниця промислових людей (сольварів, мисливців, рибалок) і вільних селян. Загибель свободи Галича потягла за собою падіння Твері й Новгорода, а потім і криваве зарево опричнини». (Зімін А. Витязь на розпутті: Феодальна війна в Росії XV ст.)
Новгород як Анти-Московія Великий Новгород номінально визнавав верховенство московського князя, однак насправді був самостійною державою — вічовою республікою. Новгородці дистанціювалися від конфлікту московського Василія II Темного й галицького Дмитра Шемяки, титулуючи обох «великими князями». Розгромлений Шемяка знайшов у Новгороді політичний притулок, але не підтримку й незабаром був отруєний московським агентом. Однак Василій Темний не пробачив новгородцям такої багатовекторності й на початку 1456 р. вирішив навчити їх російській єдності. Московські князі, які вели родовід від Олександра Невського, на цій підставі вважали Новгород своїм. І взагалі, демократична й веротерпима республіка дратувала народжуване московське самодержавство своєю інакшістю.
Вроді б «наші», але сильно відрізняються — така собі анти-Московія! Потерпівши військову поразку, новгородці попросили миру, який дістався їм дорогою ціною: втрата кількох волостей, відмова від зовнішньополітичних стосунків, контрибуція 15 тисяч рублів сріблом (ординський «вихід» становив 1,5 тисячі) й обов'язок «не приймати до себе ніякого лиходія» (противників Москви). Посилення диктату Москви привело до того, що в 1469 р. до влади в Новгороді приходить литовська партія, яка виступає за розрив з Москвою. Також новгородці вирішують, що їхнього нового архієпископа повинен висвятити не московський, а київський митрополит (обговорювалося навіть питання про можливість унії з Римом!). Великий князь литовський Казимир прийняв новгородців під протекторат на їхніх умовах (зокрема, щоб його намісник був грецької віри), однак у критичний момент не надав військової допомоги. Натомість московський князь Іван III розцінив дії новгородців не лише як зраду, але й як віровідступництво. Він пішов на Новгород «не яко на христіан, але яко на язичників і на відступників православ'я».
Розгорнувши пропагандистську кампанію, Іван III організував антиновгородську коаліцію, на чолі якої одержав перемогу. Правда, вирішальну роль у цьому «торжестві православ'я» й «російській національній єдності» зіграла кавалерія касимовських татар-мусульман. Лідерів литовської партії стратили, а їхніх прихильників виселили в глибину московських володінь. А незабаром Іван III інспірував своєрідний аншлюс Новгорода. На початку 1478 р., нібито у відповідь на скарги на місцеву владу, він взяв місто в облогу й таким чином переконав новгородців попросити його «бути державцем у нашій отчині». А раз ви так самі просите, то «вічовому дзвону в Новгороді не бути, посадникові не бути, а державство все нам тримати»… Аншлюс увінчався черговою депортацією новгородців у московську глибинку.
Привалений політ У наступні півстоліття долю Новгорода (хоча й меншою кров'ю) розділили Тверь, В'ятка, Псков, Рязань… Розуміється, Росія далеко не єдина країна, де національна єдність досягалася залізом й кров'ю. І все ж таки, «історичне об'єднання» Новгорода й Москви заслуговує на увагу як типовий приклад єдності по-російськи — приєднання й поглинання.
До того ж, Путін розповідає про російсько-українську єдність з упором на минуле, а не на майбутнє. На думку низки істориків і етнографів, у XIV–XVI століттях одночасно зі становленням українського, білоруського й російського народів на новгородських землях формувався ще один східнослов'янський етнос, що став жертвою російської єдності. «Приклад Новгорода — це блискучий приклад вмирання етнічної системи, при якому, як правило, зникають не самі люди. Люди-то як раз залишаються й входять до складу нових етносів, але остаточно зникає певна система поведінки, колись пов'язувавша цих людей воєдино, робивши їх «своїми»». (Гумільов Л. Від Русі до Росії)
Приєднання до Москви й наступні масові депортації затримали, але не зупинили новгородський етногенез. І лише погром Новгорода й його колишніх володінь, учинений Іваном IV Грозним у 1569–1570 рр., коли в результаті багатоденної різанини загинула більшість городян (царські опричники не жалілися навіть немовлят), ознаменував остаточну перемогу російської єдності.
«У XV столітті розрізнялися на материку нинішної Росії чотири відділи східнослов'янського світу: Новгород, Московія, Литва й Русь, — писав історик Микола Костомаров у 1861 р. — У XVI–XVII ст., коли Новгород був стертий, — Московія, Литва й Русь». І хоча етнограф-славіст Павло Шафарик ще в 1842 р. виділяв «новгородців» як окремий східнослов'янський народ ( http://likbez.org.ua/wp-content/uploads/2014/10/Shafarik_1842.jpg ), до кінця XIX століття вони залишилися разі що на картах діалектів російської мови. І хто знає, не зупини князь Костянтин Острозький московську експансію в битві під Оршею, може, українці й білоруси розділили б долю новгородців?..
Що стосується «історичної єдності росіян та українців», то Путін оцінив результати своєї діяльності дуже самокритично: «Одразу підкреслю, що стіну, яка виникла в останні роки між Росією та Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору, сприймаю як велику спільну біду, як трагедію. Це, передусім, наслідки наших власних помилок, яких ми припустилися у різні періоди».
Після такого визнання слід було б заявити: усвідомлюючи всю глибину вчинених мною помилок і ту шкоду, яку я завдав російсько-українському братству, складаю з себе повноваження президента РФ і сподіваюся, що нова російська влада виправить ситуацію… Ось це був би хід! А поки що залишається враження, що за останні 550 років у Москві на тему «історичної єдності» не придумали нічого нового.