Ігор Володимирович народився 12 листопада 1972 року. Він зробив кар'єру в спецназі — певний час командував 8-м полком, потім служив у Генеральному штабі. Коли почалася війна, він не ховався в штабах. У серпні 2014 року начальник Генштабу Муженко особисто поставив полковнику Гордійчуку завдання тримати Саур-Могилу будь-якою ціною. Потрібна була людина, яка це виконає. Будь-якою ціною. Воїн, який пройшов крізь пекло й повернувся з того світу, показує нам, що боротьба завжди має сенс.
Гордійчук сформував окрему розвідувальну роту з добровольців. Вона не встигла пройти підготовку — її одразу як останній резерв кинули на Саур-Могилу. Групи бійців з роти Гордійчука брали участь у боях за висоту й утримували її до останнього. Згадує сержант 25-ї повітрянодесантної бригади Сергій Стегар, який також до кінця захищав Саур-Могилу: «Гордійчук говорив нам: ви — десантники, ви повинні стояти до кінця. Ворог наступає, всі, хто сражається — всі на передовій, а в тил біжать одні боягузи. Ми не повинні розраховувати на допомогу — ми зобов'язані виконувати свій обов'язок. Крутий чоловік…»
Так, і таке на війні буває — щоб виконати завдання силами 20–30 бійців, послали полковника Генштабу, який раніше командував полком і був одним із керівників Управління спеціальних операцій Генштабу, володів англійською та німецькою мовами, пройшов навчання у штабному коледжі США. І Гордійчук показав, що він не лише один із найосвіченіших і найпідготовленіших офіцерів Генштабу, але й волевий чоловік, який звик виконувати завдання й бойовий наказ у найважчих умовах. У той час дуже багато офіцерів у бойовій обстановці втрачали голову, довоєнний лоск і понти швидко зникали, а відмова виконувати бойове завдання під різними приводами була поширеним явищем. Полковник утримував людей на висоті не лише наказом, але найголовніше — особистим прикладом. Він, який командував полком, ходив під обстрілами не пригинаючись і переконував останніх два десятки воїнів залишатися з ним, тому що такий наказ дала Батьківщина. Вони відбили не одну атаку й пережили безліч обстрілів. Останні армійські частини вийшли з прикордонного району ще 21 серпня, тому що російська армія вже входила в Україну.
Але Саур-Могила трималася. Найближчі наші частини залишалися в 40 кілометрах. А вони все одно трималися самі ще три доби. З висоти українські воїни вийшли ввечері 24 серпня, коли вони вже були далеко в тилу наступаючих російських військ. Але з одного оточення потрапили в інше — під Іловайськом. І 29 серпня група Гордійчука пішла на прорив разом з усією колоною. Стегар згадує, як це було: «Ми їхали в одному вантажівці. Гордійчук був у кабіні водія. Нас обстріляли раптово, і одразу ж машина була накрита снарядами й мінами. Вибух сталася в кузові, машина загорілася. Ми вивалилися з палаючої машини, підійти на допомогу полковнику не могли — вогонь по дорозі був неймовірної щільності, потрібно було відповідати. І двері кабіни відкрилися, і Гордійчук сам вибрався з машини. Він виповз до нас сам. Ми його підібрали й зробили перев'язку. Рана була страшною — було неймовірно, що цей чоловік сам рухався з такою раною й намагався продовжувати бій. Великий осколок поразив потилицю, не прикриту касою. Полковник намагався продовжувати командувати боєм, він навіть зривав повязку.
Але незабаром від втрати крові він залишився без сил. Російські десантники взяли в полон мене, Гордійчука й ще кількох бійців. Полковник був без свідомості. Нас зібрали на полі, а Гордійчука вони кинули в сторону й не дозволяли оказати йому допомогу. Сказали, мовляв, цей довго не протримається. Весь день полковник лежав сам, без якої-небудь допомоги й догляду, з однією тією повязкою, яку ми йому одразу накладали. Потім нас відвели. Коли я дізнався, що цей потрясаючий офіцер вижив, мною така гордість за нього охопила! Спасибі йому, у ці страшні дні він був для нас прикладом мужності».
Але щоб вижити, Гордійчук витримав ще одну битву — зі смертю. Його життя висіло на волосині два місяці. Його повернули Україні, і він потрапив у лікарню Мечникова в Дніпропетровську. Потім — у Київський госпіталь. Він багато днів був без свідомості. Він не міг рухатися — страшна рана голови паралізувала багато нервових центрів. Висока небезпечна температура не спадала багато тижнів, і збити її не вдавалося. Страшна рана голови викликала велике зараження крові. Він не виходив з реанімації. Залізна воля, любов дружини й дочки, молитви близьких якимось чудом зберігали в ньому життя.
І ось лікарі використали ризикований варіант — Гордійчука ввели в медикаментозну кому. За його дії на початку війни й на Саур-Могилі він нагороджений орденами Богдана Хмельницького 2-го й 3-го ступенів. Було подання на Героя, але його не вважали можливим з якихось причин дати. Я написав статтю про Гордійчука, коли він уже був у комі. А потім статтю прочитав президент Петро Порошенко й прийняв дуже людяне й мудре рішення — підписав указ удостоїти Гордійчука звання Герой України. І через тиждень полковника вивели з коми, лікарі зробили все як треба, і сталося чудо — температуру вдалося збити! А потім Верховний Головнокомандувач особисто приїхав у військовий госпіталь і особисто вручив зірку герою. Це було, звичайно, незвичайне подія для офіцера. Потім полковник Гордійчук як один із найтяжче поранених наших воїнів був спрямований на реабілітацію в США. І там він здійснив ще одне чудо — за довгі місяці знову навчився рухатися. Це було неймовірно важко — але сім'я, американські лікарі й гаряча підтримка української діаспори допомогли. Рішенням міністра оборони Степана Полторака Гордійчук ще під час лікування в США був призначений начальником військового ліцею імені І. Богуна.
І ось тільки зараз, спустя півтора року титанічної щосекундної боротьби, боротьби з недугом і немічю, Ігор Гордійчук виграв ще один бій — він зможе передати свої знання й свою волю майбутнім захисникам України. Полковник виконав завдання — і повернувся в строй. Будь-якою ціною…