Корупція, таємні контракти, загадкові смерті топ-менеджерів — це не сюжет чергового західного серіалу, а реальність українського зброярського бізнесу. Найбільш типовим представником компанії з цієї дуже специфічної сфери бізнесу є «Укринмаш» — нині провідний спецекспортер зброї в Україні. Засновану на початку 1990-х років компанію для продажу надлишків озброєння та спорядження у 1996 році передали під крило «Укрспецекспорту». Тоді ж оформилася певна триєдина картина українського експорту зброї. Дозвіл від держави отримали лише фірми, які були закріплені за різними відомствами: «Укринмаш» — за Міністерством промислової політики, «Укроборонекспорт» — за Міністерством оборони та «Прогрес» — за Головним управлінням розвідки. Ці компанії працювали практично не перетинаючись на трьох сегментах зброярського ринку: продаж старого радянського озброєння зі складів Міністерства оборони; випуск та продаж сучасного озброєння, а також наукових розробок. При цьому варто розрізняти дві сфери — легальні та тіньові поставки. Приблизно такий же розклад зберігається й донині, хоча той же Віктор Янукович намагався зламати систему, віддавши наказ закрити «Укринмаш» нібито за надто велику самостійність у прийнятті рішень.
Однак навіть Янукович, який достатньо жорстко контролював вертикаль влади, цього не зумів. У результаті з'явився такий «монстр» як компанія «Укроборонпром», при цьому решта фірм також продовжували своє фактично незалежне «плавання». Хоча звичайно формально всі контракти підписує керівництво «Укроборонпрому», при цьому відстежити діяльність власне «Укринмаша» стало практично неможливо. Діяльність «Укринмаша» — дуже прибутковий бізнес. За короткий час менеджери змогли налагодити співробітництво передусім з Російською Федерацією, а також з Монголією, Китаєм, Шрі-Ланкою та Кубою. Обсяги діяльності майже не потрапляють у ЗМІ, авторові відома єдина реальна цифра — за 2013 рік компанією були укладені контракти на 18,3 мільйона доларів США, з яких 2,75 млн становили чистий прибуток. Найбільш прибутковим напрямком стало співробітництво з «Харківським конструкторським бюро з машинобудування імені А.А. Морозова», яке є провідним українським підприємством, що спеціалізується на створенні танків та іншої броньованої гусеничної та колісної техніки.
Саме через «Укринмаш» харківчанами був укладений контракт з польською «Mista» на продаж ліцензії на легкий броньовик «Дозор-Б». Однак це лише одна сторона діяльності фірми. За західними даними, «Укринмаш» довгий час є одним із провідних постачальників зброї та боєприпасів на міжнародний «сірий» зброярський ринок. Фактично під прапором компанії діяла держава, яка офіційно не могла продавати зброю державам, які перебувають під міжнародними санкціями, невизнаним світовою спільнотою або просто неможливо за моральними принципами. Ще за часів президента Кучми «Укринмаш» налагодив співробітництво з Лівією, яке продовжилося й у 2011–2013 роках, коли в країні бушувала громадянська війна й держава потрапила під санкції ООН. Більшість поставок залишилася глибоко в тіні, однак є принаймні один випадок, який став надбанням громадськості. У 2011 році в Греції на шляху до Лівії було затримано судно під прапором Сьєрра-Леоне з вантажем боєприпасів. Вантаж належав «Укринмашу», при цьому під час розслідування з'ясувалися дуже цікаві подробиці.
Українська компанія купила його в албанської «Military Export Import Company», а потім за допомогою вірменського брокера за документами офіційно продала Об'єднаним Арабським Еміратам. Хоча, звичайно, не знати країну — кінцевого одержувача вантажу — українські менеджери просто не могли. Західні джерела стверджують, що саме поставки керованих ракет та бомб з України для МіГ-21 ліванських ВПС змогли переломити хід бойових дій у липні 2014 року під Місратою. Принаймні саме зафрахтований український Іл-76 з вантажем зброї приземлився 20 липня в Беніні. З 1990-х років «Укринмаш» активно співпрацював зі стратегічним союзником Росії в арабському світі — з асадівською Сирією. За це країна піддавалася активній критиці з боку американської адміністрації. За даними Wikileaks, «Укринмаш» ще за Ющенка активно укладав контракти з Сирією та Йеменом. На сьогодні невідомо, продовжилося чи співробітництво після 2011 року, коли в Сирії почалася громадянська війна. У 2006–2008 роках, незважаючи на ембарго ООН, «Укринмаш» підписав три контракти на поставку зброї в Південний Судан, який на той момент був ще формально частиною Судану.
Українська компанія поставляла танки Т-72, установки РСЗВ БМ-21 «Град» та системи ППО. Ці поставки стали відомі світовій спільноті після того, як сомалійські пірати захопили судно «Фаїна» під прапором Беліза з 33 танками. Незважаючи на те, що формально контракт був укладений з урядом Кенії, всім було зрозуміло, куди йшла зброя. У 2008 році Міністерство оборони Боснії та Герцеговини продало 100 тисяч патронів Україні, однак як свідчать західні джерела, вся партія пішла прямо в Демократичну Республіку Конго, куди поставляти зброю та боєприпаси в світовій практиці вважається «поганим тоном» через практично безперервні бойові дії та геноцид цивільного населення. Зворотною стороною напівлегальної діяльності компанії є доля її топ-менеджерів. З грудня 1991 року державну господарську зовнішньоторговельну інвестиційну фірму «Укринмаш» очолював Борис Маруцич. Однак після виборів 1994 року у нього почалися серйозні проблеми з «сильними світу сього», точку в яких поставила дуже специфічна дорожно-транспортна пригода 24 квітня 1999 року, у якій він загадково загинув.
На місце Маруцича прийшов колега Кучми по роботі в «Південмашу» Володимир Дудко. Звичайно, мільйонні потоки від продажу зброї потекли в «потрібні кишені». Звичайно, що кожен новий президент, який претендував на свою частку в зброярському гешефті, передусім міняв директора компанії. Так, з приходом Януковича за протекцією Міністра оборони України Лебедєва був призначений деякий Станіслав Хош. Заручитися підтримкою міністра уродженцю м. Севастополя Хошу було просто — допомогли давні ділові стосунки їхніх сімей. Не секрет, що Лебедєв до призначення Міністром оборони України був крупним будівельним бізнесменом у Криму, та, власне, й після призначення не перестав ним бути. Під чутливим керівництвом П.В. Лебедєва, який був «дивом» по ВПК від Олександра Януковича, ще один Хош — молодший брат Денис (1985 р.н.) — був призначений одним із керівників департаменту реалізації майна МОУ. Під їхнім чутливим керівництвом Хоша та Лебедєва почала інтенсивно розпродаватися військова власність, при цьому основну роль почала грати Російська Федерація. Найяскравішим прикладом такої антидержавної діяльності стало підписання контракту на обслуговування Мі-17 та Мі-171 ВПС північного сусіда за дуже смішними цінами.
Після перемоги Євромайдану в структуру прийшов Анатолій Майборода, людина, яка працювала в структурі дуже довго. Однак уже в вересні 2014 року він був зняв зі скандалом. Він, звичайно, намагався представити себе як жертву інтриг корупційної системи. Однак насправді його усунули за піднятий у ЗМІ скандал з продажем армійського озброєння на внутрішньому ринку. Так, відомо, що «Укринмаш» у першому півріччі 2014 року продав 35900 автоматів АКМ (калібр 7,62 мм), 1237 гранатометів РПГ-7В, майже п'ять тисяч авіаційних ракет, 60 протитанкових ракетних комплексів «Фагот». Куди пішла ця зброя, не знає ніхто — купили її волонтери для озброєння добровольчих батальйонів, про-російські терористи на Донбасі чи взагалі вона пішла в інші країни. Рішення продавати зброю на внутрішньому ринку під час зовнішньої агресії та бойових дій взагалі «не лізе ні в які ворота». У будь-якій цивілізованій країні з початком бойових дій Кабінет міністрів мав би прийняти рішення про припинення будь-яких продаж зброї та бойової техніки як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, і спрямувати всі ці ресурси на забезпечення тих, хто борється з агресором.
Але уряд не лише не зупинив процес розтягування військової власності, але й фактично його заохочував. За перше півріччя 2014 року Міністерство оборони звітувало про реалізацію військової власності на суму майже 84 млн грн. З цієї суми посередницькі підприємства, уповноважені урядом, «зрубали» майже 3,5 млн грн як комісійну винагороду, а більше 17 млн пішло на «організацію продажу» цієї власності. Найцинічніше те, що фактично ця зброя та майно в більшості своєму були куплені волонтерами на кошти простих людей, які активно жертвували свої кровні. За словами відомої волонтерки Світлани Зварич, яка займалася у 2014 році забезпеченням батальйону «Азов», їй неодноразово доводилося стикатися з посередниками, які торгували технікою та зброєю Мінобороны: «У самого Міністерства оборони ми нічого не закуповували. А ось у його посередників — так. З останніх — путепрокладачі БАТ-2, траншейні екскаватори МДК-3, а також інженерні машини розграждення ІМР. Це інженерна техніка, вкрай необхідна для розчищення блокпостів та знешкодження мін.
Командир батальйону «Азов» Андрій Білецький доручив знайти та доставити БАТ-2 та ІМР на схід. Ми почали пошук. Уже після перших двох наших дзвінків на телефони, опубліковані на «автопродажних» сайтах, на нас вийшли продавці та запропонували необхідну нам техніку по 20 тисяч доларів. При цьому продавці визнали, що машини стоять на обліку Міністерства оборони України. Тобто ми мали заплатити по 20 тисяч доларів за кожну одиницю та потім самостійно отримати ці БАТ та ІМР у Міністерстві оборони. Півтора місяця тому, у ситуації повної безвиході, ми так купили у посередників БРДМ-2 за 18 тисяч доларів, а тягач МТЛБУ за 14 тисяч доларів. Цинізм цієї угоди полягав у тому, що «продавці», знаючи, що кожна наша копійка — з пожертвувань, вимагали оплату лише готівкою та лише в доларах. А виходу у нас не було». На місце Майбороди був призначений Леонід Крючков, проти якого активно виступав колектив фірми, вважаючи його запатьканим у корупційних схемах попереднього керівництва. За його керівництва «Укринмаш» зосередився на закупівлі зброї за кордоном для потреб силових структур.
При ньому були підписані кілька контрактів, деякі з яких викликали серйозне «бурління» в суспільстві. Таким став, наприклад, контракт на поставку 25 броньовиків «Саксон» британського виробництва 1960-х років. Хоча первісний скептицизм на сьогодні зійшов нанівець, багато в чому завдяки тому, що військові знайшли гідне застосування цим раритетам, однак «осадок» залишився. Набагато більше питань залишається й донині щодо закупівлі обладнання в американської компанії «ATN Corporation», яка, як розкопали журналісти, фактично виявилася «прокладкою», яка скуповувала російські та українські зразки та продавала українській же державі. У тіні залишилися більш масштабні контракти з американськими компаніями «Defense Technology», «Barrett Firearms» та французькою «Thales». У результаті в жовтні 2015 року кадрова комісія держконцерну «Укроборонпром» обрала генеральним директором одного з топ-менеджерів компанії BRAIN Computers Сергія Слюсаренка. З його приходом пов'язують новий розділ у діяльності компанії. Будемо сподіватися, що вибір був зроблений правильно.
На тлі дискусії, яка продовжується як на Заході, так і в нас, про можливість поставок летальної зброї, дуже правильним та своєчасним виглядає один із американських тез, який гласить, що Україна цілком може сама забезпечити свою армію сучасною зброєю, але для цього потрібно навести порядок як у самому військово-промисловому комплексі, так і в сфері експорту зброї.