Кожен восьмий загиблий боєць поповнює графу «небойові втрати». Сюди входять жертви дорожно-транспортних пригод, ті, хто необережно поводився зі зброєю, самогубці та ті, кому «допомогли». Війна тривала близько двох років, а розслідування затягуються роками — тому повної статистики злочинів у армії немає. А та, що існує, замовчується. Родичі самогубців не отримують від держави допомоги. Сім'ї вбитих або тих, хто помер, скажімо, від інфаркту, можуть розраховувати на певну компенсацію, але не таку, яка належить сім'ям загиблих у бою. Отже, приховування фактів має під собою не лише «турботу про моральний і бойовий дух», але й економічну вигоду.
Але чому держава не бачить своєї користі в тому, щоб очистити армію від злочинців?
Історія Лукаша
Через рік і 9 місяців після смерті солдата експертиза підтвердила очевидне: 30-річний Євген Лукаш не розстрілював себе чергами з автомата. Жителя села Гребенка Полтавської області вбили 1 липня 2014 року. Перед смертю його ще й катували. Тіло було понівечено, на обличчі застиг відбиток чиєїсь підошви. І зробили це не терористи й не російські військові. «Коли ми його роздягли перед похоронами, побачили порізи й опіки. Зуби були вибиті, око вдавлене, зламаний ніс. Все це знімали на фото. Їх у палатці, там, де «чоловік себе вбив» — у селі Криниці, Донецька область — було троє. Кулечко, Прокопенко й мій чоловік», — говорить вдова Любов Бескид. Офіційний висновок, на якому наполягала військова прокуратура — самострел. І байдуже, що менше ніж за 2 доби до своєї смерті Лукаш попередив: якщо мене не буде, в цьому будуть винні командир взводу Антон Кулечко й солдат Прокопенко. «Чисто випадково» саме вони виявилися останніми, хто бачив солдата живим. Захищати Україну Євген вирушив одним із перших — у квітні 2014-го.
Шов «на позитиві» — як говорять односельчани, до 29 червня 2014 року був задоволений службою. У Євгена була звичка ділитися подробицями кожного дня. Він годину на день розмовляв з дружиною по мобільному. Говорив, що його оточують хороші хлопці, дружний колектив. Але пізно ввечері 29 червня щось трапилося. О 23:04 дружині прийшла дивна смс: «Кулечко. Прокопенко». Дружина передзвонила. «Якщо помру, шукай ці прізвища». «Пояснив, що ці двоє, як і ми — з Полтавської області, хочуть його вбити — пообіцяли, що видадуть його за сепаратиста й відправлять додому в труні», — говорить вдова Любов. Потім були й інші смс. «Не вір. Ні в що не вір. Я не сепаратист». У наступному повідомленні солдат надіслав дружині номер телефону, за яким можна звернутися за допомогою. Весь наступний день його мама й дружина провели в кабінеті полтавського військового комісара. Поставили в відомість усіх — включаючи керівництво частини В2830, де водієм 3 взводу зенітно-ракетної батареї служив Лукаш. Але трагічну розв'язку це не відстрочило. Хоча, як говорили родичам військачальники, у «раптово розумово хворого» Лукаша нібито забрали автомат і звезли на обстеження до психіатра в Александрівську центральну районну лікарню (найближчий медичний заклад).
Лікар зробив висновок: психічно здоров. Всю ніч напередодні вбивства вони переписувалися — солдат боявся, що сослужбовці вбють його уві сні. Остання смс прийшла 1 липня о 15:24: «Кіцуня, мені не вижити, все марно». А о 18:05 у місці розташування 93-ї бригади сталася позаштатна ситуація. Про смерть сина Тетяна Лукаш дізналася від командира батареї. Він же сказав, що не знає подробиць, але все бачив і може розповісти… командир взводу Антон Кулечко. Тоді лише мати й вдова зрозуміли, що командир, з яким не раз спілкувалися за останню добу й який обіцяв, що от-от вирішить питання з відпусткою, у крайньому разі — помістить «психа» в стаціонар — і є той самий Кулечко.
«Я йому кажу: «Що ви наробили? Як же так? Що мені тепер робити?», а він спокійно так відповідає: «Що робити? Хоронити», — згадує вдова Любов свою останню розмову з Кулечко. Пояснення, які давали сослужбовці, різнилися — то Лукаш вибіг з палатки з автоматом і став загрожувати бійцям, а потім вистрелив собі в себе, то він забрав автомат у когось із інших бійців (оскільки його самого розоружили) й випустив чергу, перебуваючи всередині палатки, а потім другу — собі. То — смерть бачили всі, а то — застрелився «з невстановленої зброї». Медичний висновок про його смерть говорить про вогнепальні поранення шиї й голови. Висновок службового розслідування — про вистріл у підборіддя. Правозахисники допомогли добитися від військової прокуратури початку розслідування за статтею «Доведення до самогубства». І лише цієї весни повторна експертиза встановила, що в Лукаша стріляли з відстані понад 2 метри. Причини тепер уже навряд чи хто дізнається. Але у родичів є версія, що Женя став випадковим свідком чогось дуже непристойного — того, що йому не слід було бачити.
«Після дев'ятин мені передали, що він став свідком продажу зброї сепаратистам і його вирішили не випускати з частини. Навіщо йому себе вбивати, якщо він через 2 дні мав їхати додому — у відпустку?», — говорить вдова, у якої залишився 3-річний Коля, син загиблого. Цікаво було й те, що, не залишивши предсмертної записки, солдат Лукаш перед «самогубством» видалив зі свого телефону всі повідомлення й контакти. Сослужбовці повернули мобільний очищеним. «Для цього вбивства характерно, що Лукаш був товариським, не зловживав алкоголем і якимись препаратами, а люди зазвичай думають: якщо я нічого поганого не роблю, то зі мною нічого поганого не станеться. Ситуація була настільки кричуча, що ми від початку й до кінця супроводжували процес оскарження протиправної бездіяльності», — говорить Валерія Вершиніна, юристка всеукраїнської громадської організації «Товариство ветеранів АТО». Військова прокуратура спочатку задовольнилася допитом тих двох, про яких Лукаш говорив, що вони хочуть його вбити. На основі показань підозрюваних (або тих, кого слід було підозрювати) був виданий акт про самогубство.
Правоохоронці додатково мотали нерви сім'ї, яка залишилася без засобів існування (всю зарплату Лукаш відсилав додому, своїй матері, дружині й малюкові). «Справа багато разів закривалася й після оскаржень поновлювалася. Опитування свідків і робота з доказами велися вкрай млявою. Замість того щоб підтримати літню маму, синочка й вдову, від них відмахнулися. Лукаш так і не встиг оформити шлюб, і ми через суд допомагали підтверджувати факт шлюбу й батьківства, щоб довести, що батько маленького Колі (сина Жені) загинув. Щоб держава почала платити пенсію дитині за втратою годувальника».
Історія Кириенко
24 грудня в м. Славутич поховали 28-річного Андрія Кириенко. На прощання прийшло дуже багато людей. Приїхали з Києва колеги з місця роботи, прибули й товариші з числа фронтовиків. Тут щось не так — говорили цивільні, розглядаючи пошкодження на обличчі покійника (зламана переносиця, синяки під очима й на лобі). А ветерани клялися у гробу добитися справедливого покарання винних. «У нас, у нашому маленькому містечку сталася трагедія. Кириенко — чудовий хлопець, загинув, ніби необережно поводився зі зброєю», — написала в редакцію «ОРД» жителька Славутича. — За 5 хвилин до смерті він позвонив матері й сказав: «Зараз вони прийдуть мене вбивати». Спортсменом був, не пив і не курив. Офіційний висновок щодо факту смерті взагалі не про нього написаний. Зріст не той, колір волосся не той, черепно-мозкова травма — написано. Хоча такої травми немає, а інші є. Прокуратура досі розбирається.
Сволочі! Для нас він герой, який до кінця виконав свій обов'язок». За словами батька хлопця, на тілі не було порохових опалень, які обов'язково будуть при вистрілі впритул. Сиротами залишилися 2 маленькі діти, мати втратила єдиного сина, і ніякої матеріальної допомоги від держави, за словами командирів, не належить. Ось як Оксана Кириенко розповідає про той кошмарний останній дзвінок сина: «Я була в дитячому садку, забирала дівчаток, коли позвонив Андрій. Це було о 16:24. Я запитала: «Як справи?»
Він відповів: «Все жахливо! Сиджу один у палатці. Зараз мене прийдуть вбивати. Я тебе не лякаю, не обманюю, я абсолютно тверезий. Сиджу в палатці й чекаю вистрілу». Я сказала, що так не буває, має бути якась причина, адже ти перебуваєш в армії. Він відповів, що й він думав, що так не буває. Але, виявляється, буває. Я попросила його покликати когось із високопоставлених командирів, але він відповів, що нікого поруч немає. «Всі розїхалися, ніхто не хоче брати відповідальність на себе». Далі він сказав, що його звинуватили у всіх смертних гріхах і розмова пішла безладною. Я попросила його, щоб він піднявся трубку через дві хвилини, оскільки мені незручно одягати дитину й тримати телефон. Але більше він на дзвінки не відповідав».
Про честь мундира
Сергій Петрик із села Червоний Колодець Чернігівської області, як і Лукаш, застрелився з автомата. При цьому, як стверджують сослужбовці, сів у військовий КАМАЗ і вистрелив собі в потилицю. І так само, незадовго перед смертю попередив батька про небезпеку. Батьки вимагають розслідування. Слідство киває на військову частину, яка чинить перешкоди, приховуючи КАМАЗ, де, нібито, сталося самогубство.
Повернулися з фронту говорять, що для них у цих випадках немає нічого дивного: занадто багато командирів навчилися заробляти на війні. І такі готові на все, щоб навіки закрити рот кожному, кому це не подобається. Чи добре для держави — коли винні не покарані, адже боєздатну армію не побудуєш з убивцями власних солдатів? Тим більше що в містах і селах, де хоронять «дивних самогубців», чутки поширюються швидко, різко змінюючи ставлення до мобілізації. Державі вигідніше назвати самогубством вбивство, оскільки виплата одноразової грошової допомоги не здійснюється взагалі, якщо військовослужбовець сам убив себе, або смерть пов'язана з його власною протиправною поведінкою або порушенням статуту військової служби. Але ще страшніше діє хибне уявлення про честь мундира, яке змушує командирів йти на нові злочини (прикривати вбивць). Так вважають у «Товаристві ветеранів АТО», де за час АТО більше 20 разів стикалися з подібними надзвичайними подіями.
«Коли трапляється якийсь епік фейл, представники влади часто видають його чи не за перемогу, хоча розумніше було б сказати: «Вибачте, сталася біда, помилка, боєць Лукаш не міг застрелитися з автомата, та ще й кілька разів», — коментує Вершиніна. — Ми розуміємо, що родичі загиблих бійців перебувають у шоці, не можуть повірити в самогубство. Ми це враховуємо, фіксуючи такі звернення. Але в трьох випадках (з більш ніж двох десятків) ми можемо говорити про наявність травм, не характерних для самогубства, і спроб приховування. 26-річний хлопець з Луганської області — пішов у ЗСУ добровольцем, і раптом підірвав себе гранатою, хоча чекав, що от-от розродиться його вагітна дружина. Після підриву від нього мало що залишилося, але навіть те, що залишилося, дозволяє говорити про свіжі переломи — його сильно побили незадовго до смерті. Ще один дорослий чоловік, «афганець», ветеран кількох воєн і батько 2 дітей з Кіровоградської області — за документами страждав психічними розладами, хоча до війни був звичний, не відчував стресу. Думаю, державі варто виробити й довести до автоматизму перевірку таких випадків.
Адже безкарність злочинців тягне наслідки для безпеки країни й може нести небезпеку для інших військовослужбовців. Вважаю, що не так мають розслідуватися випадки підозрілої смерті людей, які йдуть захищати Батьківщину».
Татяна Заровна, «ОРД».