Двадцять одне ім'я нібито вбитих на Західній Україні в 1943–1956 роках жителів Луганщини висічено за наказом Олександра Ефремова на пам'ятнику жертвам «карателів з ОУН-УПА». Монумент з'явився в центрі Луганська в 2010 році, коли «регіонали» почали розкачувати тему «антифашизму» та ввели в моду термін «бендерівські каратели». Ця страшилка навесні 2014 року допомогла їм мобілізувати темний люд на «захист Луганщини від київської хунти». Цікаво, що на монументі залишили місце для нових жертв «карателів», до яких, мабуть, уже активно готувалися.
Скульптура зображує вагітну жінку, дитину та чоловіка, скутих мотузками. На її відкриття прибув з Москви відомий шовініст Костянтин Затулін. Презентуючи монумент, майбутні організатори «російської весни» говорили про звірства «бандерівців», які катували тих, хто прибув до них зі сходу, щоб «навчати й лікувати». Освятили пам'ятник ті самі священики з УПЦ МП, які в квітні 2014 року благословили своїх прихожанок стати живим щитом перед захоплювачами адміністративних будинків у Луганську. Звідки ж ефремовська своєрідна група — Клінчаєв, Тихонов, Голенко, Кравченко — почерпнули поширювані ними відомості?
Автори ідеї послалися на дані архівів ФСБ Росії, які ніхто не бачив. Самі ж ПР-пропагандисти говорили про «сотні жертв», але поширили інформацію лише про 6 жителів Луганщини. Учительниці Клавдії Груздо, Раїсі Борзило, Олександрі Перевишко, Неоніле Гарькавенко. У списку «лікарів і вчителів» опинилися також старший оперуповноважений НКВД Петро Кириченко та офіцер НКВД Павло Огданський. Кому належать інші імена на монументі, ким були ці люди та за яких обставин були вбиті чи померли, з'ясувати неможливо. Усі матеріали, що стосуються найболючіших моментів діяльності радянської влади в Україні, засекречені досі й знаходяться в Москві.
«Уже в незалежній Україні вчителі історії на Луганщині говорили: не дивіться в підручники, слухайте нас: ОУН-УПА — це фашисти, які різали й убивали мирних людей. Вони навіть вагітним жінкам розпарювали животи. Мені доводилося чути від місцевих людей: «На Заході України нас, жителів сходу, так ненавидять, що називають рогатими східняками». І 90% місцевих жителів вірять у це, хоча ніколи не були на західній Україні», — говорить дослідниця з Луганська Ірина Магрицька.
Коли я запитувала: «Звідки у вас цей стереотип?» Мені говорили, що газета Луганської обласної ради писала про це», — додає вона.
Пам'ятник у Луганську найвизначніший, але якщо хтось думає, що ставлення до ОУН-УПА як до «убивць свого народу» культивувалося лише на сході, це помилка. Ще за Кучми червона номенклатура почала серію пам'ятників під загальною назвою «Постріл у спину» в містах і селах України. Зокрема — меморіальні дошки «Воїнам Радянської Армії, загиблим при визволенні с. Олександрія» та «особам совпартактиву, загиблим від рук українських націоналістів» у Рівненській області, на Волині (с. Судче), Тернопільщині (с. Заруддя), на Львівщині (с. Підкамень), Сумській області (с. Уланово) та інших населених пунктах. Усі вони відкривалися місцевими адміністраціями «на пам'ять про жертв бандитського терору ОУН-УПА».
Український інститут національної пам'яті напередодні святкування 71-ї річниці закінчення Другої світової війни видав книгу «Війна й міф. Невідома Друга світова», у якій розвінчав 50 міфів про війну, народжених радянською ідеологією. Як говорить один із авторів — Володимир В'ятрович, міфи про ту війну стали зброєю проти України у нинішній війні. Гібридній війні, розв'язаній РФ в Україні. За фальсифікації, маніпуляції й пряму брехню пропагандистів ми досі розраховуємося життями. Розглянемо найпопулярніші оманливі уявлення, які перетворили на українофобів не лише людей у «Л-ДНР» та тоталітарній Росії, але й багатьох українців, народжених у СРСР і вважаючих ту країну чудовою.
Міф № 1: Правда: українці у складі армії Польщі почали воювати з Німеччиною 1 вересня 1939 року. Уже в перший день війни німецька авіація бомбила Львів. Після того як СРСР напав на територію Польщі 17 вересня 1939 року, українці опинилися серед воюючих з обох боків. «Якщо говорити точніше, то війна для України почалася навіть не з вересня 1939 року, а раніше. Уже в березні 1939 року Карпатська Україна була змушена захищати щойно встановлену за Августина Волошина незалежність. А в вересні 39-го, коли нацистська Німеччина захопила західну Україну, радянські війська виступали їхніми союзниками, щоб захопити територію тогочасної Польщі», — говорить завідувачка сектору Українського інституту національної пам'яті Анна Байкенич.
Міф № 2: СРСР був непримиренним противником фашистів. Правда: Без України не було б Перемоги, без Росії — не було б війни. Торговельне партнерство з СРСР допомогло Німеччині відновити армію в період з 1922 по 1933 роки. З 33-го по 39-й Німеччина переконувала Захід у тому, що спрямована антикомуністично, а СРСР — у своєму антифашистському курсі, але протистояння було показним. У вирішальний 1939 рік Сталін знищив спроби створення антигітлерівської коаліції за участю СРСР, вимагаючи віддати йому частину Польщі. Пакт Сталіна-Гітлера про розділ Європи відчинив двері світовій війні. З 1 вересня 1939 року Сталін допомагав Гітлеру: для наведення бомбардувальників люфтваффе на польські міста використовувався радіомаяк у Мінську. 22 вересня 1939 року під час передачі Бреста радянській стороні відбувся спільний парад гітлерівських і радянських військ. В одній із британських газет одразу ж з'явилася карикатура: «Сталін і Гітлер обмінюються люб'язностями над трупом Польщі».
Міф № 3: День Перемоги був головним святом у Радянському Союзі, «якого боялися й поважали всі країни». Правда: «Вперше Перемогу відзначили в 1945 році, в 1947 встановили 9 травня вихідним днем. 5, 10 і 15 років Перемоги не відзначалися взагалі. А великі церемоніали почали проводити в 1965 році. На 20-річчя провели парад і «згадали» про «велику Перемогу», — говорить Анна Байкенич.
Міф № 4: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Правда: забуто все не героїчне з точки зору червоних пропагандистів і всі герої, які не вписувалися в пропагандистські штампи. А це — усі військові події за участю СРСР з 1939-го до 1941 року: Халхін-Гол, вторгнення у Фінляндію, окупація Західної України, Бессарабії, країн Балтії. Тисячі фронтовиків, які стали інвалідами, були засланні в концтабори, щоб не мозолили очі партійній еліті. Серед «забутих» опинилися військовополонені, остарбайтери, жертви Голокосту й навіть радянські воїни, імена яких масово втрачалися під час перепоховань і укрупнень братських могил. Приховувалися й реальні втрати: одразу після війни говорилося про 7 мільйонів, після розпаду СРСР почали говорити про 27 млн жертв.
Міф № 5: Українські націоналісти стріляли в спини червоноармійцям. Правда: перед самим вступленням Червоної армії на Західну Україну, 24 грудня 1943 року командування УПА видало наказ підрозділам УПА не вступати в бій з Червоною армією. Українські повстанці звертались до червоноармійців через листівки, закликаючи брататися для спільної боротьби «не лише з німецькими імперіалістами, але й з більшовицькими окупантами». «Між червоними партизанами й партизанами УПА були не лише конфлікти й сутички, вони домовлялися про ненападання. Українські націоналісти пропускали через свою територію загони Ковпака — ці моменти в нас чомусь замовчуються», — говорить історик з Донецька Юрій Темиров.
Міф № 6: «Георгіївська стрічка» — символ Перемоги. Правда: «Таку символіку під час Другої світової використовували лише підрозділи, що воювали на боці нацистської Німеччини. «Георгіївська стрічечка» — символ антикомуністичних сил «великоросійського народу», тобто нацистських колаборантів. Якщо ж любителі цієї стрічки хочуть пов'язати її з орденом Слави, її треба називати якось інакше, не георгіївською. Інакше — абсурд, який може народитися лише в голові з відсутнім раціональним мисленням», — впевнений учений Юрій Темиров.
Міф № 7: Путін сказав, що росіяни спасили світ від коричневої чуми й могли б перемогти без допомоги українців. Правда: за даними авторів книги «Війна й міф», у Червоній армії воювали 7 млн вихідців з України, а це — 23% від загальної маси збройних сил СРСР. Дві тисячі українців стали героями Радянського союзу. Українці воювали й в арміях союзників: у канадській армії, за різними даними, від 35 до 50 тисяч українців, в армії США — 40 тисяч. 60-та армія 1-го Українського фронту, яка визволила Краків і Освенцим, мала у своєму складі 32% українців. Це дані з формуляра про національний склад, який був розсекречений у 2015 році Міністерством оборони РФ. Так самі ж росіяни, реагуючи на слова польського міністра закордонних справ про заслуги українців у Другій світовій, ненавмисне спростували тезу свого вождя про те, що 70% ресурсів, відданих Перемозі, дали росіяни.
Міф № 8: «Бандерівці» воювали на боці нацистів. Українці — колаборанти. Правда: «У українських націоналістів були ілюзії щодо можливості звільнитися від радянської тиранії за допомогою іншої — нацистської тиранії, але ці ілюзії були знищені самими нацистами, які почали розстрілювати українських націоналістів. І дуже швидко українські націоналісти перейшли до збройного опору як комуністичним, так і нацистським окупантам. Найбільша кількість колаборантів, що воювали на боці нацистської Німеччини, була представлена так званими великоросіянами, Донськими козаками й не лише. Такої кількості військових з'єднань, що воювали на боці Вермахту, не дав жоден інший народ СРСР», — говорить історик Юрій Темиров.
Міф № 9: Українські націоналісти розстрілювали євреїв у Бабиному Ярі. Правда: київська поліція брала участь у цій акції, але українською вона була лише за територіальним принципом, до ОУН-УПА відношення не мала. У Бабиному Ярі були розстріляні кілька сотень представників ОУН, зокрема письменниця Олена Теліга з чоловіком. «Розстрілювали євреїв команди, сформовані німецькою службою безпеки, їм на допомогу формувалися допоміжні групи, які не розстрілювали, а розклеювали листівки, наприклад. Входили в київську поліцію радянські люди, зокрема військовополонені», — говорить Анна Байкенич.
Міф № 10: Націоналістичне підпілля діяло лише на Галичині. Правда: «Організація українських націоналістів мала відділення на сході України. Ось архівна довідка про діяльність ОУН-УПА на території Сталінської області за 1943 рік. Вона адресована секретарю ЦК КПУ Хрущову начальником КГБ Сталінської області. Тут говориться про те, що «бандерівський провід» виник на Донбасі з 1941 року. У Маріуполі організація ОУН була найбільшою в Сталінській області й налічувала понад 300 осіб. У Краматорську — 120. У Слов'янську — 80, у Червоноармійську — понад 50. На одному з підпільних засідань ОУН у Сталіно було проголошено рішення «обережно доводити місцевим українцям, що ворогами ОУН є не лише совіти, але й німці (Зверніть увагу на пріоритет — прим. ред.)», — говорить учена Анна Байкенич.
Чому «Київська хунта» боїться говорити правду про «бандерівців»? Наявні в розпорядженні істориків дані архівів НКВД про «бандерівські центри» в Сталінській області свідчать, що підтримка радянської влади не була тотальною навіть на сході. Чому ж досі, уже на 25-му році досягнення незалежності, українська влада (як мінімум — її представники на Донбасі) боїться правди про національно-визвольний рух українців більше, ніж неправди про «жертв ОУНівських карателів»?
«Скільки років стоїть монумент жертвам Бабиного Яру, але досі немає пам'ятника борцям за незалежність України, які були розстріляні в Бабиному Ярі. Українська влада ніби й хоче, але озираючись на зовнішні обставини, боїться його встановлювати, щоб не розстроїти когось. Я пам'ятаю, як за Ющенка в Бабиному Ярі обговорювалася установка пам'ятника Татяні Маркус. Збиралися поруч встановити пам'ятник Олені Телізі. А закінчилося тим, що єврейській дівчинці Тані Маркус пам'ятник поставили, а Телізі — дуже скромний, камерний — поставили не в Бабиному Ярі, а на території КПІ», — розповідає Олена Охримчук, працівниця Українського інституту національної пам'яті.
Не пропустіть відеоролик з виступом лже-ветеранки в центрі столиці України 9 травня. «Божий кульбабка» років 60–70 славить Путіна, пропонує відкрити кордони з РФ, відновити СРСР і канонізувати Сталіна. А люди, що стоять поруч, слухають цей бред. https://www.youtube.com/watch?v=ubCPPhSbfYM Супутники старухи визнались луганському блогеру Всеволоду Філіменку, що народилися вже після закінчення так званої Великої Вітчизняної й є учасниками військового вторгнення СРСР у Чехословаччину в 1967 році, а також учасниками інших операцій КГБ в інших країнах. Втім, чому б і не святкувати День Перемоги таким «ветеранам», якщо договір про дружбу, партнерство й співробітництво між Україною й РФ досі не розірваний. У той час як «друг і партнер» третій рік убиває українських громадян на території України.
«Оппоблок» і такі українофоби, як Вітренко, досі знаходять достатньо прихильників не лише на сході України, не в останню чергу через такі акції, як театралізоване шествіння «Безсмертний полк», на яке з'явилися розгарячені сталіністи. У самій Росії цей парад носить характер маскараду з інвентарем у вигляді фото чиїхось покійних родичів. Що стає очевидним, коли після завершення ритуалу дворники збирають типові портрети «не забутих дідів». Спекулюючи на почуттях людей, чиї предки стали жертвами Другої світової, шахраї в українській політиці знаходять виправдання терористам «Л-ДНР» і окупантам, що називають себе «братським народом». А внуки з ватою в голові з розкритими ротами слухають нащадків палачів НКВД, які казнили їхніх дідів і «перевиховували» за допомогою розкуркулювання й Голодомору.