Українці, які позиціонують себе як професійні «борці з корупцією», зазвичай належать до двох категорій: це або демагоги, або шахраї. Перший тип представлений надзвичайно голосними правдорубами, готовими викривати всіх і вся — таких персонажів чимало в СМИП, а «шустериада» складається з них, здається, навіть більше, ніж повністю. Сенс діяльності такого персонажа полягає в тому, щоб бути якомога помітнішим, привернути увагу когось із політико-кримінальних груп, ставши її медіакілером, активно використовуваним у боротьбі проти її конкурентів. Другий тип — це вже готовий, сформований бандит, який використовує всілякі антикоррупційні посади для збільшення своєї капіталізації та — знову ж таки — для придушення конкурентів. Тому що, як доводить практика, за допомогою державної посади усунути суперника часто легше, ніж за допомогою пістолета. Хоча, звичайно, часто буває й так, що на шляху до посади доводиться застосовувати й пістолет (що підтверджується, зокрема, мутною біографією одного нардепа з «Народного фронту», який піарився на продажу «Роллс-Ройса»), але це, видимо, речі взаємопов'язані, як інь і янь.
Що стосується ще одного депутата від «Народного фронту» Максима Полякова, то він цікавий тим, що поєднує обидва ці типажі. Коли секретар комітету Верховної Ради з питань фінансової політики та банківської діяльності (посада, на яку йдуть точно не для боротьби зі хабарництвом, навпаки) раптом починає створювати міжфракційне об'єднання «Депутатський контроль», яке нібито ставить своєю метою http://depcontrol.org/about/ «викорінення корупції в державних органах», виникає певний когнітивний дисонанс. Неважко помітити, що думка боротися з корупцією одночасно прийшла в голову тридцяти депутатам різних фракцій, які представляють великий бізнес і прихопили заодно в якості свадебного генерала розгубленого в парламентських інтригах козака Гаврилюка. При цьому неважко помітити, що діяльність депутатської групи, яка десантується то в одному, то в іншому регіоні країни, більше нагадує рейдерські захвати. Проводяться, звичайно, під найбільш благовидними приводами. Наприклад, процес «відбирання» найбільшого виробника борошна Тальновського хлібокомбінату був широко розтрубований як «повернення його державі».
Українська держава, до речі, для Полякова чомусь персоніфікується з Рудиком Варданяном, людиною, яка в кримінальних зведеннях згадується переважно не як «антикоррупціонер», а як «представник черкаської стійкої злочинної групи осіб вірменської національності, які, використовуючи свої зв'язки в судах… займаються легалізацією незаконно отриманих кредитів і грошей, здобутих злочинним шляхом». Дивна річ: поки лідер згаданої злочинної групи та батько Рудика Вардан Варданян відбуває строк за дачу хабара працівнику правоохоронних органів, його незавершену (з причин, незалежних від фігуранта) справу щодо відбирання КХП «Талне» продовжив син, якого часто можна було бачити в компанії «антикоррупціонера» Полякова, який також має свої бізнес-інтереси в «Уманьхлебі», на всіляких брифінгах у Верховній Раді. «Звідки ви всі вилізаєте?» — риторично запитував колись професор Преображенський. Та з гнізда, образно кажучи, ще одного професора. Точніше «проФФесора». Кар'єра Максима Анатолійовича тримається на трьох китах: «Партії регіонів» (як політичної складової), кримінальному світі (як реальній рушійній силі) та Росії (як факторі, що об'єднує перший і другий пункти).
Розглянемо послідовно кожен з них. Політичну кар'єру зовсім ще молодий Максим розпочав з приходом на Банкову Януковича у 2010 році, очоливши осередок «Молодих регіоналів» у місті Умань. Старші регіонали швидко оцінили таланти молодої людини, запропонувавши йому порейдерити місцеву організацію «Фронту змін». У ті дивні роки, коли партійні осередки на місцях представляли собою по суті франшизу, це було нетрудно. Тим більше, що партія Яценюка, яка стала притулком для таких друзів наркодилерів, як Вова Петров, представляла собою легку здобич — але гарантувала кілька додаткових голосів у міськраді, за що «регіонали» довірили йому посаду заступника мера Умані з економіки. «Опозиційність» Полякова була, звичайно, чисто формальною: яценюківська фракція в міськраді завжди голосувала синхронно з регіоналами, поки не запахло жареним у 2013 році. Тоді раптово активний народнофронтовець раптом виявив масу політичної активності, почав ходити містом з «труною для Януковича», займатися подібною балаганщиною і таки був почутий штабом «Народного фронту» (ми зовсім не сумніваємося, що не обійшлося без якогось вступного внеску в партійний касу) і включений у список під номером 39.
У парламенті Поляков не залишився в боргу перед своїм покровителем, акуратно відраховуючи в партійну касу якусь частину фінансових потоків, які йому вдалося перенаправити на себе. Певну відомість набули, наприклад, передвиборчі гастролі групи «Народного контролю» по митницях, де гучні викривальні виступи на публіку вдень змінювалися посиденьками «в номерах» з керівництвом місцевих митниць. Фактично митникам пропонувалися певні відступні за те, щоб їх не називали корупціонерами. У випадку з Одесою за право називатися борцем з корупцією доводилося відраховувати на передвиборчу кампанію «Народного фронту» по 500 тисяч доларів. Нічого принципово нового тут немає. Марк Твен теж дивувався тому, що практично всі сучасні йому офіси товариств тверезості використовувалися для зберігання контрабандної горілки. Ми ж не дивуємося тому, що в нас злочинний світ постійно зливається з правоохоронцями, створюючи замкнену й тісно пов'язану між собою державно-приватну бізнес-структуру. Отже, перейдемо до кримінальної складової в кар'єрі Максима Полякова.
Зрозуміло, що Партія регіонів і організована злочинність — речі настільки переплетені між собою, що присутність в одній із соціальних груп неможливо без перетину з іншою. Це вам підтвердить хоч би секретар «Депутатського контролю» Віктор Руденко — нині помічник депутата Полякова, а раніше — депутат місцевих рад Донецької області від Партії Регіонів і місцевий «титушка», який організовував нібито стихійні мітинги проти Ющенка. Максиму Полякову, як кажуть, «перла масть»: в Умані доля звела його з місцевим беспредельщиком Богданом Хмельницьким (він же Майданюк, він же Цима, він же Змій), який на той час збирав данину з дальнобійників на Одеській трасі та був судимий за угон автомобіля. Втім, це не завадило Полякову перетягнути Циму в Київ і навіть принаймні один раз привести його в студію до Шустера, де колишній злочинець був представлений як… голова правозахисного «Об'єднання імені Богдана Хмельницького», яке переважно займається тим, що відмиває біографію свого патрона, який тепер теж примазався до банди антикоррупціонерів імені Полякова.
Хоча через Руденка бандитствуючі антикоррупціонери Полякова підтримують зв'язок з донецькими елітами, у тому числі на окупованих територіях, де в кого-небудь зі часів регіонального минулого залишилося чимало бізнес-інтересів, вони поступово намагаються розширювати сферу своєї діяльності. Наприклад, у Дніпропетровську антикоррупційне рух представляють місцеві братки Євген Ломов і Олександр Марченко, спосіб роботи яких з клієнтами можна подивитися на цікавому відео. Вони ще не виросли до того, щоб називатися такими повноцінними правозахисниками, як авторитетний Цима, тому ще частіше віддають перевагу кулакам, ніж антикоррупційній діяльності. Зовсім інший типаж представляє собою ще один ветеран антикоррупційної діяльності, який дивиться за областю від Полякова, колишній начальник Полтавського УБОЗА Юрій Буценко. Цей для рейдерських атак використовує свої зв'язки в правоохоронних органах, як діючих (коли треба провести обшук у конкурента або арештувати чиєсь майно), так і тих, що вийшли у відставку (для силового тиску).
Це дуже допомагає активісту «депутатського контролю» мати бізнес на відвалах Дніпродзержинського металургійного комбінату, а також відвідувати Москву для зустрічей зі своїм колишнім босом Віталієм Захарченком, з яким зберіг чудові стосунки. Захарченко — це фігура, навколо якої об'єдналися інтереси таких, здається, непохожих людей, як опер Буценко та бакланщики Ломов і Марченко. На цих двох останніх зареєстровані підприємства, пов'язані з валютообмінними операціями, прибуток від яких отримує Захарченко, а «дахом» є Поляков. Тут варто зробити невелике відступлення. Ні для кого, мабуть, не секрет, що під виглядом «інтернет-клубів» по всій Україні діють великі незаконні азартні мережі, які отримують неймовірні прибутки за рахунок ухилення від податків. Цих кіосків із затемненими вікнами, розкиданих у множині в кожному місті, не можуть помітити лише працівники міліції та прокуратури. Але якщо незаконні азартні салони неможливо не помітити неозброєним оком, то незаконні пункти обміну валют (часто розташовані в тих же «інтернет-клубах») відрізнити від офіційно діючих візуально неможливо, і яка мережа фіктивних обмінників покриває Україну, цього не знає ніхто.
Ну, хіба що крім активістів «депутатського контролю», але вони навряд чи будуть ділитися з громадськістю такою значущою інформацією, як і про обсяги ухилення від податків у цих кіосках та виведення грошей за кордон. Але якщо лише один показовий рейд по кількох таких точках виявляє мільйонні розкрадання, можна говорити про восьми- і дев'ятизначні суми. Тим більше, що «ліві» обмінники розглядаються антикоррупційною бандою як мережева структура за типом секти Сандея Аделаджи. І якщо раптом на основі «Депутатського контролю» знадобиться створювати свою партію (а останні рейтинги партії Яценюка показують, що скоріше таки так, доведеться), у них уже буде своя структура на місцях. І навіть буде непоганий шанс отримати політичну та фінансову підтримку з Москви, інтереси якої ситуативно збігаються з поляківськими.
Чого потребує зараз Поляков? Його дніпропетровські колеги були б дуже не проти мати свого ручного голову Нацбанку (хоч би Яценюка), щоб розвивати свою відмивочну мережу далі, виключивши навіть саму можливість навіть випадкових збоїв, як згаданий вище. У Кремлі також не проти мати контроль над Національним банком країни, розглядаючи це як фактор дестабілізації ситуації в Україні та інструмент для впливу на українську політику. У цьому, видимо, і криються корені неслиханої «антикоррупційної» медіа-активності Максима Анатолійовича, спрямованої проти діючої голови банку Валерії Гонтарєвої, яку лише за останні кілька місяців нардеп встиг звинуватити в «державній зраді», попутно засипаючи силові відомства закликами до порушення проти неї кримінальних справ. Важко сказати, оплачується ця його кампанія з Москви чи тут задіяні гроші Захарченка (що в якійсь мірі одне й те саме), але московські прийоми створення віртуальної реальності з «розп'ятими хлопчиками» дуже навіть впізнавані. Їхньою кульмінацією став фіктивний мітинг нібито громадськості проти Гонтарєвої під дверима Нацбанку.
Мітингуючі ставили палатки, палили шини, слухали ораторів і в кінці були навіть ефективно розігнані якимись черговими невпізнаними людьми, дуже схожими на згаданих вище Ломова і Марченка. Те, що «спонтанний протест» почався і припинився за командою, дуже нагадує ранні експерименти нашого знайомого Вадима Руденка з його фіктивною організацією «Молодь за чесні вибори», яка «тролила» на гроші Колесникова та Ахметова тоді ще президента Віктора Ющенка на дострокових виборах парламенту 2007 року. Хоча з іншого боку, така деталь, як «розгін» мітингу — це вже авторський стиль самого Полякова, який часто провокує нібито силове протистояння. Наприклад, у лютому 2014 року на Максима Полякова в суд подав Антон Яценко, стверджуючи, що нинішній нардеп нібито замовив його вбивство. Правда, в те, що Полякову чомусь знадобилося вбивати свого старого тендерного знайомого, у виборах якого він до того ж виконував функцію спарингу, не повірив ніхто. Зараз, коли в громадський доступ потрапили бази «Панамського архіву», виявилося, що наш антикоррупційний персонаж теж має кілька офшорів.
По дивному збігу обставин, майже одночасно член комітету з протидії корупції Єгор Соболєв повідомив, що два члени групи «Депутатський контроль» здійснюють тиск на керівництво компанії «Укрнафтогазвидобування» (75% від усієї видобутку газу в країні) з метою підписувати невигідні контракти. Пізніше він уточнив, що йдеться про Полякова та Дейдея. Ну, дійсно, а куди ж сховати сучасному антикоррупціонеру гроші, крім як не в офшор? Він же не Корейко, щоб сховати мільйони в скрині на вокзалі… Неважко помітити, що сьогодні діяльність одіозної депутатської групи виявляється просто небезпечною для економіки та національної безпеки країни. Безпринципні люди, які залишаються на державних посадах при будь-якій владі, дискредитують взагалі сам сенс її «очищення», та й підривають її і так не найвищий авторитет. Чи зможе керівництво країни бути настільки волевим, щоб позбутися цього балласту, чи, навпаки, піде у них на повідку? У другому випадку наслідки можуть бути найсумнішими для всіх. Ілля Нікіпелов, для «ОРД»