Останнім часом записи у блозі Купера були переважно оптимістичні, оскільки їх писали інші автори. Цього разу сам Купер узявся за перо, і результат — холодний душ песимізму та критики керівництва країни з дуже невтішними прогнозами. Втім, Купер часто надто песимістичний, тому його роздуми варто сприймати з певною долею скептицизму і не впадати у розпач.
Кілька тижнів тому зі мною сконтактував читач з України, щоб привітати з новою книгою з Серії «Війна в Україні», а потім надіслав фото евакуаційного пункту в одному з українських міст. Том Купер є консультантом згаданої серії книг, що видаються від вересня 2022 року у видавництві Helion Company. Останню 11-ту книжку серії надруковано в жовтні 2025 року. Том Купер також є автором чи співавтором кількох книжок цієї серії, зокрема 6-ї «Війна в повітрі. Лютий-березень 2022 року» та 7-ї «Повітряна та ракетна війна. Березень-червень 2022 року». Не буду уточнювати, яке це місто, і не публікуватиму фото: всі, хто регулярно стежить за моїми дописами, знають, що я ніколи не вказую й не обговорюю своїх інформаторів і не публікую нічого, що могло б виказати їх місцезнаходження. Але висновок такий: фото доводить, що влада принаймні того українського міста розпочала вживати заходів з цивільної оборони. Як завжди в таких випадках, ці заходи — супроводжувані евакуацією місцевих архівів — породжують усі можливі види чуток.
Перша з них — що росіяни вже прорвали фронт і рухаються до того самого міста. Оскільки немає жодних природних перепон, а тепер, виходить, і оборонних ліній між Покровськом та цим містом, стає очевидним, що влада не може його захистити. Останнім часом особисті справи не дозволяли мені так ретельно стежити за ситуацією, як я робив упродовж більш як трьох років. Це, звісно, не добре, коли хочеш залишатися в курсі справ цієї війни чи будь-якої іншої. Проте мені досить було навіть побіжно кинути погляд на карту, щоб зрозуміти очевидне: не скрізь, але в Україні таки є кілька місць, де влада продовжує працювати. І навіть вживає заходів цивільної оборони. І навіть організовує евакуаційні пункти, а не лише сховища та пункти незламності. Оскільки я не мав жодної інформації про якісь російські прориви, я поспішив заспокоїти мого читача. Не знаю, чи вдалося, але я доклав усіх можливих зусиль за наявних обставин.
Але ретроспективно, через два тижні, справи виглядають зовсім інакше. Так, у класичному сенсі ніяких «російських проривів» немає. Зі щирим серцем запевняю, що вони взагалі тепер неможливі, бо Путін зумів довести Збройні сили Російської Федерації до такої стадії деградації, коли вони на це просто нездатні. Принаймні в класичному форматі масованої механізованої атаки. Але саме тоді, два тижні тому, відповідальні особи в прифронтовій зоні на сході України зрозуміли, що справи в Покровську йдуть на «південь», тобто розвиваються у винятково негативному напрямку. А це нагадало мені питання, що з'являлося майже в кожному інтервʼю, яке я давав українським медіа приблизно рік тому. Мене завжди запитували: «А скільки часу, як ви думаєте, пройде, перш ніж вони дійдуть до міста XY?» Тоді, навесні минулого року, я припускав, що росіянам треба приблизно рік часу, щоб дійти Покровська. Щоб було зрозуміло, я накреслив карту. «Лінія фронту» на ній накидана доволі умовно: це навіть не «майже точно». Втім, з карти все зрозуміло: «червона територія» — це вже захоплене росіянами.
Далі я додав два півкола. Їхній радіус відповідає приблизному темпу просування Збройних сил Російської Федерації за останні 1-1,5 року, десь від часу падіння Авдіївки. Це мій розрахунок, куди вони можуть зайти за рік (червоні півкола) і за два роки (жовті). Зауважу, що це лише за умови, що Збройні сили України підтримуватимуть здатність здійснювати опір принаймні такої самої якості та обсягу, як в останні 1-1,5 роки. Хоча, поклавши руку на серце, з теперішнім керівництвом у Києві так навряд чи буде. Читай: у таких умовах, як нині, бойова ефективність ЗСУ однозначно продовжуватиме знижуватися. Тут не допоможуть жодні дрони. І не лише тому, що постійно з'являються нові методи боротьби з ними. А й тому, що через некомпетентність політичних та військових командирів, а також нездатність відповідних осіб реформувати систему командування та управління, а отже й підготовку збройних сил, не кажучи вже про військову логістику, Україна втрачатиме не лише важку техніку та піхоту, а й безцінних операторів дронів. Своєю чергою — оскільки нуль плюс нуль у будь-якому куточку всесвіту завжди дорівнює нулю — ЗСУ підкошуватиме не лише масове дезертирство, а й постійне зниження якості операторів дронів.
А тепер давайте, накидуйтеся на мене, не соромтеся. Включайте режим диванного психолога і кажіть, що я фрустрована істеричка і клікбейтниця, бо «ніхто не розділяє мою особисту думку». Не забудьте додати «ви ненавидите Україну» та «ваша думка нікого не хвилює». Щиро дякую, так набагато краще. Але, будь ласка, майте на увазі: зі свого боку, росіяни — і, зокрема, Путін — показали точно такі самі навички деградації власного військового потенціалу. Це зайшло так далеко, що сучасні Збройні сили Російської Федерації можна порівняти лише з озброєним і вдягненим по формі натовпом піхоти-камікадзе. Тож, якщо хочете, наводьте Росію за приклад твердження, що можна опустити свій військовий потенціал нижче всіх можливих плінтусів і все одно продовжувати просуватися — просто як приклад, навіть якщо в реальності це лише 2-10 метрів тут і 200 метрів там на день, тиждень чи місяць. Застосування таких стандартів однозначно сприятиме суттєвому покращенню бойової ефективності ЗСУ та безпосередньо до вступу України до НАТО… що, ні? Так-так, я впевнений, що так і буде… Але це не важливо.
Бо, знаєте, навички командування, організація та підготовка армії, підвищення бойової ефективності збройних сил на війні, покращення закупівлі озброєння та боєприпасів, удосконалення протиповітряної оборони, військові технології, військові науки, а також усі інші військові справи — у наші дні кожен, хто має інтернет, знає, що нічого з цього не має значення на війні. Важливо лише бути позитивним. Не сумувати, не бути песимістом, але вірити — і все буде добре… і все буде Україна… авжеж…
І все ж як усім відомий дивак і ботан, а також переконаний атеїст, я насмілюся назвати одну дуже маленьку, справді крихітну, майже зовсім неважливу проблему. Незважаючи на всі обіцянки про «майбутній крах російської економіки», «велетенські збитки російського нафтогазового сектору, спричинені ударами українських дронів» та подібні сенсаційні новини, навіть незважаючи на всі повідомлення про значне зниження рівня мобілізації в Росії, Збройні сили Російської Федерації «досі» мають щонайменше 600 000, а ймовірно, 800 000 або більше військових в Україні.
І навіть якщо вона втратить, скажімо, 50% особового складу, продовжуючи наступ з Покровська — чи то в західному напрямку до Дніпра, чи то в північному до Краматорська — гм… ну, в мене мізинчик свербить від переконання: Путін ще може собі це дозволити. А чи може Україна дозволити собі такі ж втрати і обсяги спеціальної військової операції, як минулого і цього року? На мою думку, відповідь негативна. Але чому моя «думка» має когось цікавити? Ну, якщо ви вирішили читати далі, то добре, але на власний розсуд. Справа в тому, що попри свою істеричну дурість я не можу не дійти висновку: дійшовши, наприклад, до Дніпра — чи то в Дніпрі, чи в Запоріжжі, чи, що більш імовірно, десь між ними — або захопивши агломерацію Сіверськ-Краматорськ з півдня та з півночі, бо Куп'янськ, Лиман та Ізюм росіяни вже майже захопили знову, Збройні сили Російської Федерації матимуть непогані перспективи створити ще один великий котел. Або навіть два. І вибачте, але це не я програв усі битви за котли у цій війні. Я лише істеричний дурень, який наважується нагадати: їх програли не росіяни…
Тому, думаю, зараз легко визначити два найімовірніші напрямки російського наступу «за межи Покровська»: або на захід, або на північ. Можливо, навіть одночасно, залежно від того, наскільки швидко деградуватимуть ЗСУ. Зробивши цей висновок, перейдімо на кілька рівнів вище: до результату війни. Дехто не розуміє, як я можу говорити, що «Україна зараз програє війну», адже раніше я казав, що «Росія не може перемогти». Це і незрозуміло, і суперечливо, правда? Не може ж бути такого, щоб ті самі персонажі пропустили такі мої дописи в блозі, як той, де я пояснював, що таке вигравати і програвати війни. Ні. Винен я: мабуть, тому, що хтось не може зрозуміти: твердження «Росія не може виграти цю війну» не означає, що Україна не може її програти. Це «лише» означає, що Путін не може закінчити війну так, як він планував — за три дні… е-е-е… 3,5 роки тому, та ще й так, щоб упав «режим Зеленського». Він не може, наприклад, захопити Київ, заарештувати або вбити керівну верхівку, а потім встановити якийсь маріонетковий режим. Тому що… сюрприз, сюрприз… Збройні сили Російської Федерації втратили військову здатність проводити такі операції у війні.
Але, хай як дивно це прозвучить для багатьох, відтоді багато води витекло з Дніпра, тим більше після того, як росіяни підірвали Каховську дамбу… власне, якщо подумати: хіба не міститься суперечність у тому, що в Дніпрі, або в будь-якій іншій річці, досі є вода, хоча за останні 3,5 роки стільки її витекло…? Але я відійшов від теми… суть в тому, що незалежно від того, скільки води витекло з річок за останній час, ці річки досі існують, і на відміну від українського керівництва, Путін продемонстрував принаймні одну якість. Він довів, що здатний вчитися, приймати факти і адаптуватися. І тому Путін почав коригувати свій «військовий план» вже на самому початку спеціальної військової операції. Від плану А — захоплення Києва, повалення режиму за 3-15 днів тощо — через плани Б, В, Г, Д, Е… до чогось на зразок «плану С, з багатообіцяючими перспективами для плану Т» — який, дивіться, «повертає його принаймні до частини плану А»… Який полягає у повному завоюванні всіх чотирьох українських областей, які він вже в основному окупував у 2022 році, плюс будь-які додаткові території, які він зможе загарбати.
Наприклад: на схід від Дніпра. Скріншот зі сторінки 32 книги «Війна в Україні, том 7» відтворює поступове скорочення російського стратегічного плану завоювання України. Це було в 2022 році. Більше ніж через три роки, завдяки вродженій некомпетентності Києва та НАТО, Путін і вищестоящі органи знаходяться на найкращому шляху до повернення до Плану А… можливо, через реалізацію планів С і T… Чому? Тому що: навіщо зупиняти наступ, навіщо зупиняти окупацію, якщо уряд у Києві та Головне командування ЗСУ — «завдяки підтримці західних союзників» — так люб'язно дозволяють Путіну захоплювати все більше території.
Підсумок: так, Росія як і раніше не в змозі виграти цю війну — принаймні у той спосіб, у який Путін хотів би або мав намір виграти 22-23 лютого 2022 року. Але вона на найкращому шляху до втілення щонайменше третини свого початкового плану А. Більше того, режим Путіна контролює країну міцніше, ніж будь-коли, і цілком задоволений розвитком спеціальної військової операції. А також тим, що війна триває і розвивається так, як вона розвивається… І, навпаки, Україна зараз явно програє цю війну.
Навіть можна сказати, що її уряд робить все можливе, щоб програти — і ще з максимально можливими втратами. Це тому, що уряд визначив результат війни як «все буде Україна». Тобто повне відновлення територіальної цілісності «як до лютого 2014 року». Ціль, якої цей уряд просто не здатний досягти. Навіть гірше: через неймовірну кількість власних стратегічних помилок і провалів, а також через всі свої ілюзії, цей уряд також нейтралізував власну здатність безпосередньо впливати на результат… який, як не дивно, у війні визначається за допомогою збройних сил, тобто ЗСУ. Це означає, що, наприклад, у 2022 році, а може навіть і в 2023 році, Україна ще мала певні шанси на здобуття тієї чи іншої значної перемоги, змусивши Путіна закінчити війну, але через 3,5 роки Україна безнадійно втратила можливість виграти цю війну власними силами. ЗСУ має все менше людей, все менше важкої зброї і ледь стягує в плані боєприпасів. Це має такі наслідки, що сьогодні український уряд також не в змозі «сильно впливати» принаймні на будь-які переговори про якесь перемир'я. Ось чому такі переговори веде хтось інший, а не Україна.
І, вибачте, але цьому комусь іншому байдуже, чи готова Україна до тих чи інших поступок, чи ні. Це призводить до висновку, що найімовірнішим результатом цієї війни є те, що вона НЕ буде завершена українцями, але точно «їхніми втратами» і за їхній рахунок: якщо вони залишаться живими, не покаліченими і не бездомними, вони стануть безсилими спостерігачами. Вони програють. Звичайно, за бажанням можете продовжувати саме це: оголошувати мене «істериком», але все вищесказане є лише фактом. Я просто роблю очевидні висновки.
О, вам не подобаються такі висновки? Є просте рішення: перестаньте читати цей блог. В інтернеті повно місць, де багато димових завіс і нескінченних солодких слів.