Саме зараз на Володимирській, 33 в актовій залі топ-менеджмент товариства з обмеженою відповідальністю «СБУ» розташовується в незручних креслах. Розпочинається колегія. На сцені — нинішні головні акціонери, заступники голови СБУ.
Маліков Віталій Володимирович. Про що він думає? Вам краще цього не знати. Військовий, потім кримський міліціонер, потім… А потім довелося працювати одразу на дві розвідки й, кажуть, після цього у Віталія Володимировича просто розірвався мозок, і він уже ніколи нічого не думає. У голові просто проносяться уривки думок на кшталт: «Педерасти! Виєбу! Що за лайно! Де гроші?» — і так само розчиняються в порожнечі. По суті, можна вважати, що Віталій Володимирович досяг просвітлення, і його думки зникають, едва встигнувши з'явитися.
Лампочка відбивається в лисій черепі наступного акціонера — Михайла Василівича Глуговського. Він дивовижно схожий на Кісу Воробйяніна й знає про це. Він думає: «Месьє, же не манж па сис жур. Гебен мір зі бітте етвас копійок ауф дем штюк брод. Подайте щось колишньому депутату Державної думи.» Блін, прилипла ж фраза. Я не їв шість днів… Сука, сука, сука, Степане, блін, тече в тебе, все тече. Сука, з ким працювати доводиться. Чи піти на пенсію, поки Вася не підставив і не посадили?» Сумні думки крутяться в лисій черепі Михайла Василівича. Смутні часи прийшли, гангрена, смууутні.
Такі навколо соратники, що ні задом не повернешся й горло беречи потрібно. Поруч із Глуговським невиразна людина ніжними доглянутими пальцями гладила свої вуха. Олег Володимирович Фролов. Головний «слухач» країни. Ну й стукач, відповідно. Фролов думав про нещодавно записану ним розмову свого безпосереднього начальника. Розмова була не телефонна, що не захистило її від прослуховування. Розмова була з довіреною особою колишнього голови СБУ й була вона дивною. Фролов згадав фільм «17 мгновень весни». «Схоже, Василій Сергійович вирішив затіяти окремі переговори з Даллесом, щоб врятувати свою шкуру. Щури й прапорщики завжди першими тікають з корабля.
Як до цього поставиться Петро Олексійович? І що за це буде мені? Чи краще продати запис Васі? Але він же сука, запам'ятає. А може Вася й правий? І пора Наливайченко цікаве передавати? Як страшно жити.»
З краю столу сидів коротко стрижений чоловік із гопницьким виразом обличчя. Це був Сергій Миколайович Базюк. Він дивився в стіл і думав: «П'ять на п'ять — двадцять п'ять. Двадцять п'ять на сорок. Двадцять п'ять на сорок — штука. Угу. Мінус 10 відсотків… І ще Артюхову відстегнути.
Хоча, нахуя йому вже відстегувати? Блін, наїбуть. Наїбуть, блін буду. А на нелегалах по областях? Блін, треба самому в області їхати, сам не порахуєш до копійки — закрисять половину. І в глиноземний наведатися, Валентину Олександровичу доповісти. І в порт треба з'їздити. Порт — це наше все, як говорить Петро Олексійович.»
Ще один заступник голови, Вадим Олександрович Поярков у цей час нічого не думав. Він на смартфоні налаштовував трансляцію засідання для Ігоря Коломойського. У смартфоні щось глючило й раптом із смартфона розлігся роздратований голос: «Вадим, у мене хвилина коштує більше, ніж ви всі. Коли вже починаєте, де цей шофер?»