Ірина Веригіна працювала головою Луганської обласної державної адміністрації з 10 травня по 15 вересня 2014 року. П'яний маргінал намагався розстріляти її на площі, бойовики підірвали квартиру в Луганську, де вона мешкала. Ірина домоглася в суді визнання себе потерпілою від російської агресії та збирається стягнути з РФ завдану шкоду, але відмовилася від статусу учасника АТО. У розмові з «ОРД» Веригіна розповіла про трусів із Генштабу та спонсорів «російської весни», про бомбардування Луганська та інші злочини путінської Росії, агресію якої не хоче визнавати Адміністрація Президента Порошенка.
— Як ви стали губернатором?
— Позвонили з адміністрації Президента (виконуючим обов'язки був Олександр Турчинов) і попросили мене виконувати обов'язки голови ОДА всього на кілька тижнів. Після подій на Майдані я була призначена першим заступником. Українська армія входила на територію області, необхідно було комусь її зустріти, займатися обороною.
— Як починався захист Луганської області?
— Першого разу нашу адміністрацію в Луганську захоплювали 9 березня. Того дня був день народження Шевченка, студенти прийшли у вишиванках, з святковим настроєм — співали… І раптом чорна товпа — кілька тисяч людей, з битами, прутами. Деякі з вогнепальною зброєю. Били дітей і дорослих без розбору, а потім почали захоплення. Через кілька днів удалося звільнити ОДА, але з'явилися палатки під прапорами Росії. 6 квітня захопили будівлю СБУ. Там було багато зброї, яка завозилася всю зиму, щоб розганяти Майдан. У мене була жорстка позиція щодо очищення будівлі СБУ, але рішення приймали в Києві.
— Коли «місцеві еліти» в Луганську почали підготовку до «російської весни»?
— 10 січня 2014 року Луганська обласна рада прийняла рішення звернутися до козаків Військо Донського з проханням патрулювати вулиці Луганська. Я написала в СБУ: не може військо, підпорядковане Президентові Путіну, патрулювати український город. Реакції не було. І п'яні козаки з шашками почали бродити містом. А квартири в центрі Луганська приїжджі знімали ще з осені 2013 року. Ці невідомі громадяни Росії потім виявилися представниками спецслужб ФСБ. Вони приходили на наші мітинги. І, найімовірніше, вони співпрацювали з Луганською обласною радою. 5 березня депутати Луганської обласної ради заявили, що вони не підтримують київську владу і звернулися до Путіна. Голова обласної ради Валерій Голенко читав це звернення.
— А ви, як працівниця ОДА, коли були змушені покинути свій кабінет?
— 29 квітня 2014 року адміністрація була захоплена остаточно. Але я залишалася в Луганську, поки це було можливо. А того ж дня, 29-го, був поранений Ігор Чудовський, адвокат, який був з нами на Майдані. І того ж дня була захоплена обласна прокуратура. Збільшилася кількість зброї, яку завозили через Антрацитівський район. Будь-хто міг приїхати в Антрацит і за паспортом отримати зброю. Демаркації кордону не було абсолютно — чисте поле, по якому провозити контрабанду було легко. Зброю везли «КАМАЗами».
— У мене в травні 2014 року була інформація, що підлеглі Миколи Литвина (голови Держприкордонслужби) за один такий КАМАЗа брали 15 тисяч євро. Як ви думаєте, вона відповідала дійсності?
— У контрабандистів була своя дорога, і прикордонники, які заробляли на контрабанді, це знали. Я не говорю про всіх. Було багато чесних хлопців, які захищали свою землю і були готові загинути. Приклад тому — оборона прикордонної застави в Луганську. Але були й зрадники, тому що не бачити, не знати не могли — «КАМАЗа» не голку.
— Хто з місцевих представників ПР фінансував тероризм?
— «Регіонали», які не хотіли втратити контроль над областю. Це й народний депутат від ПР Сергій Горохов (власник Луганського заводу трубопровідної арматури), і інші люди Єфремова. Спочатку бойовиків, які перебували в Луганську, спонсорували саме вони. Коли почалася підготовка до президентських виборів, бойовики почали захоплювати в полон працівників виборчих комісій, кидали в багажник, возили 3–4 години, потім викидали десь у посадці. Були поранені, з переломами. Потім почали кидати людей у підвали СБУ… Ситуація абсолютно вийшла з-під контролю 9 травня (напередодні мого призначення головою ОДА). Коли я прийшла на мітинг, я побачила, що я там єдина без георгіївської стрічки. П'ятитисячна товпа, і жодного нормального погляду. Всі очі наповнені ненавистю, і всі в стрічках. До мене підскочив п'яний терорист з автоматом і погрозив, що розстріляє мене прямо на мітингу, якщо я не надену «колорадку», але я не могла собі це дозволити.
Спочатку виступали ветерани, потім до мікрофона почали вискакувати неадекватні люди. Одна жінка взяла мікрофон і сказала, що я проводила Майдан: «Ця фашистка тут три місяці говорила: «Слава Україні». Товпа почала скандувати: «Убити бендерівку!». Було дуже страшно. Поруч стояли всі депутати обласної ради, всі луганські народні депутати, включаючи Єфремова, комуніста Кілінкарова, міського голову Кравченка, Голенка й Пристюка, і жоден з них не виступив на мій захист. Єдина людина, яка мене підтримала — журналістка Яна Осадча, яка робила репортаж і теж була без стрічки. Після цього водій з трудом вивіз мене з Луганська. Коли ми перетинали блокпост сепаратистів у Щастю — там уже п'яні люди кидали дротики в мою фотографію, на якій було написано, що я — злочинець. І коли ми в'їхали в Сватово, через 3 години після пережитого жаху, я побачила прапор України, і в мене потекли сльози. Захотілося встати перед ним на коліна. Я навіть не розуміла, що для мене такий державний прапор і вишиванка, хоча у вишиванках ми ходили на Майдан.
— А антиукраїнський референдум як проходив у Луганській області?
— Обзвонила всіх мерів міст, всіх голів райадміністрацій, попереджаючи про кримінальну відповідальність за його проведення. У Кремінському районі, який перебував на лінії вогню (а Стара Краснянка просто горіла від обстрілів), місцеві фермери й громадськість, яких об'єднав голова району Дмитро Краснослідський, змогли відстояти район. А деякі з тих, кому я дзвонила, як, наприклад, Марина Філіппова, мер-«регіонал» з Червоного Луча, відповідали, що ніякого референдуму не буде. А потім особисто його проводили. Філіппова зараз займає високу посаду в «ЛНР», вона давно співпрацювала з донськими козаками. Якщо північ області виявила опір, то південь повністю здався сепаратистам. У північних районах референдуму не було, але ввечері приїхали комуністи, зібрали 20–30 бабусь у беседці й почали опитувати: «Ви за те, щоб вам пенсію підвищили? Тоді ось вам білий лист, пишіть на ньому «так». На тій території референдум теж проводився під дулами автомата, хоча в Свердловському районі, в Ровеньках та й у Луганську багато хто йшов на референдум, як на свято, вважаючи, що житимуть добре у своїй республіці.
— Як ви зустрічали українську армію?
— У Сватово мав з'явитися перший ешелон, але комуністи не дали розвантажити техніку. Голови поссоветів Сватівського району вивели жінок і ті лягли на рейки. У 2015 році нарешті на деяких з них були відкриті кримінальні провадження. Але будуть ли рішення?.. Загалом, ми техніку розвантажили на території Харківщини й проводили до Луганщини. У Сватово була створена серйозна оборона — мер міста Євген Рибалко змог зібрати громаду на захист. Спочатку хотіли ставити блокпости по Сватівській дорозі, але удалося переконати командування в тому, що їх треба ставити під містом Рубіжне. Хоча можна було просунутися й далі… Тоді до нас приїхав генерал Ігор Воронченко, який встиг побути в полоні в Криму, де йому пропонували величезні гроші за перехід на сторону РФ. Але він після полону приїхав до нас і очолив штаб АТО, а зараз призначений командувачем ВМС України.
Тоді наші солдати були голодні, роздягнені, не вистачало зброї… Але патріотизм був високий. Особливо серед добровольців батальйону «Айдар», який уже в квітні сформувався й відіграв величезну роль. Коли вони починали операцію з визволення міста Щастя, я дуже переживала, тому що міст на Щастя був замінований, і частина нашої території була б відрізана, а нам необхідно було вивозити дітей і хворих людей з Луганська. Але «айдарівці» визволили Щастя без єдиного пострілу, показали приклад героїзму. Завдяки таким патріотам удалося відстояти більшість області.
— Ви пам'ятаєте, як був збитий літак «Іл-76» з українськими спецназівцями?
— Це був шок, адже про те, що літак збиють, було відомо за багато годин! Ми слухали переговори бойовиків і знали, що це готується, попереджали, передавали цю інформацію по закритій лінії СБУ, Генштабу, керівництву Міноборони… І раптом чуємо, що літак збитий… Часто нам говорили добровольці: «Якщо ми щось проводимо, Генштаб не ставимо в відомість, тому що там є зрадники». І я думаю, що в нас досі багато в керівництві армії людей, які в душі підтримують Путіна.
— Які ще військові злочини РФ у період вашого губернаторства вам запам'яталися?
— 22 травня були перші загиблі військові на Луганщині — хлопці з Новоград-Волинської бригади, в Рубіжному є меморіальний знак. У них залишилися діти… А коли я попросила в Генштабі інформацію про загиблих, звідти виходило, що перші втрати в нас були 22 червня. Так от і добровольці загиблі теж у статистику Генштабу не входять… Трагедія в Зеленополі в липні теж запам'яталася. Оголосивши перше перемир'я, чомусь кинули наших танкістів у чисте поле. Не вивели, не дали укритися, а кинули, як мішень. Страшна спека була, а в них — ні води, ні їжі. І як тільки перемир'я закінчилося, хлопців 24-ої й 79-ої накрили «Градами». Як з території РФ, так і з території України, захопленої терористами. Втрати були дуже серйозні. А до цього перемир'я ми потихеньку виконували завдання з взяття під контроль кордону — хоча й повільно, але наші ЗСУ закривали кордон зі сторони Донецької й Луганської областей.
Після обстрілу бойовики довго не допускали туди наших, щоб забрати тіла. Останки лежали під відкритим небом. А в середині липня ми втратили останній наш прикордонний пост у Червоній Талівці — він був повністю знищений росіянами. З місією ОБСЄ я виїжджала в село Камишеватое (Станично-Луганського району) і бачила, як горіли дома. Тоді теж обстріл йшов з території РФ, і в мене виникли великі сумніви щодо цієї місії. Серед них було багато представників Росії й людей, які підтримують РФ. Ми їм говоримо про провокації, а вони нічого, ніби не бачать. І в Камишеватому я їм говорю — дивіться, ось же в 200 метрах кордон з Росією, не помітити неможливо, що звідти ведеться обстріл. Ось і по деревам видно — звідки прилетіли снаряди. Довелося змушувати, щоб відзначили, що обстріл велся зі сторони РФ. Станиця Луганська постійно обстрілювалася бойовиками «ЛНР». Вгорі був їхній блокпост, а Станиця внизу, як на долоні. Обстріли збігалися з приїздом російського ТБ, яке робило сюжети про те, як «українські фашисти обстрілюють мирних громадян»… Потім розбомбили ТЕС, і ми залишилися без зв'язку, без води, без світла.
Щоб передати інформацію, я виїжджала в Купянськ, у Харківську область — там ловила мобільний зв'язок. У день п'ять разів доводилося 50 км мотатися туди-сюди. Коли в Луганську не було електрики, росіяни серйозно обстрілювали місто. Мертвих мирних жителів збирали, свозили в морг, а коли тіла почали розкладатися, всіх свезли в братську могилу… Тоді я зрозуміла, що стратегічні об'єкти не можна приватизувати. Просила нас перекинути на Харківське обленерго, а мені пояснювали: «Різні власники». Багато росіян викупили наші стратегічні об'єкти ще до Майдану, як Григоришин — «ЛЕО». Ми відкрили в Щастю передвижний пункт, де могли людям надати першу допомогу, доводилося домовлятися з бойовиками, щоб дали можливість людям виїжджати з «ЛНР». Домовилися, а вони машини обстрілювали. І так не раз…
— У який момент сталася перелом, після якого надія на скоре повернення Луганська пропала?
— Після Дня Незалежності. А ми вже думали, що це свято святкуватимемо в Луганську… У серпні ми майже контролювали Луганськ. У Каменобродському районі вже були наші прапори. Лутугино було наше. Українська армія визволила аеропорт. Про нього, до речі, говорять менше, ніж про донецький, але й там були справжні термінатори: львівські десантники, яким я дуже вдячна. Їх завели туди на початку квітня й вони до вересня там перебували. Іноді без води, голодні, в облозі. Але не здавалися. Ми завозили в Луганськ гуманітарну допомогу. Розвідка доповідала, що сепаратисти звідти вийшли. Треба було просто увійти в порожнє місто й зайняти його. Але не було на те політичної волі. Генерали перебували в Києві, а треба було перебувати там, бачити все своїми очима. Пам'ятаю, в травні, коли прилетів наш штаб, вони навіть у Сватово не заїхали, хоча не знали ситуацію, хоча в них були старі карти. Трусість! Ніхто не захотів брати на себе відповідальність. А виправдовувалися тим, що регулярна російська армія вступила на нашу територію. Але я ще в червні писала, що російська армія кидає понтонні мости в Краснодонському районі…
— Вам ставлять у докір, що ви не вигнали з ОДА «регіоналів». Чому?
— 50% працівників адміністрації підтримували Росію, вони всі розїхалися, і звільнити їх законно було неможливо. Вони були захищені постановою Кабміну про те, що держслужбовці, якщо їм загрожує небезпека, можуть не перебувати на робочому місці, можуть виїжджати, і частина зарплати їм зберігається. Будь-який суд їх міг поновити на роботі з відшкодуванням збитків. Адже в нас не війна, а АТО. Я відправляла пропозиції по кадрах у Київ, а в відповідь — тиша. Особливо була велика проблема по Біловодському району. Кілька місяців воюючий район жив без голови районної адміністрації й із сепаратистськими депутатами районної ради. Щоб міняти людей, треба було мати підтримку Президента й Кабміну, а я не відчувала підтримки Києва взагалі. Поруч була команда волонтерів — людей, які все втратили в Луганську — ось вони й мені допомагали… Однак, все-таки удалося звільнити деяких одіозних — Арапова, Малиша.
— Яка повинна бути стратегія щодо Донбасу?
— Як 2 роки тому, так і зараз — не розуміють, що робити з Донецькою й Луганською областями. А якби Україна ще в 2014 році, коли в нас була колосальна підтримка, на весь світ заявила, що росіяни обстрілюють наші міста, що в нас війна, тоді все було б по-іншому. Але ми мовчимо. І в нас АТО. Відповідно, й така ж міжнародна позиція. Ті заяви, які ми чуємо по ТБ — це політичні заяви. А на дипломатичному фронті програємо, тому що немає стратегії. Два роки тому я вважала, що ми могли повністю визволити Луганщину, і коли перші Мінські угоди були підписані — для мене це був шок. Зараз я розумію, що потрібна національна ідея. РФ повинна бути визнана винною стороною й повинна відповідати за те, що відбувається, а не виступати в ролі переговірника. Чомусь ми досі не ратифікували Римський статут. А якби це сталося, Міжнародний кримінальний суд міг би судити Путіна. Окупант повинен забезпечити життя на окупованих територіях, а доти ми не можемо забирати в луганських і донецьких пенсіонерів пенсії. Ми ж забираємо пенсії, стверджуючи, що не можна фінансувати тероризм. Але при цьому платимо за вугілля, яке надходить до нас з «ЛНР». І даємо в «ЛНР» нашу воду. Це не фінансування? На тій території пенсіонери оплачують і воду, й газ, але в бюджет України ці гроші не надходять, а залишаються в терористів.
Коли я запитую наших бійців — як ви бачите вихід? Вони говорять: або очистити від окупантів ті території, або визнати окупованими. Армія не повинна стояти без діла в окопах і отримувати кулі в спини, це деморалізує. Я б запропонувала визнати ту територію окупованою Росією.
— Нове міністерство з окупованих територій допоможе вирішити проблему?
— Це міністерство треба було 2 роки тому створювати, а зараз я до нього скептично ставлюся. У нас багато різних агентств створюється, бюро різних… НАБУ рік працювало — зарплати величезні, ефекту нуль. Багато органів створюється за вимогою суспільства, але не заради результату.
— Розкажіть про той суд, який після 2 років розгляду відмовив у позові про визнання Росії агресором. Наскільки я знаю, ви там виступали як свідок. Ваші враження?
— У суд подав правозахисник Станіслав Батрін. З самого початку представники СБУ, Генштабу й Адміністрації Президента були проти розгляду його позову. Сказали, що доводити факт російської агресії не треба — мовляв, є ж постанова ВР. Хоча це політична постанова, а по суті назвати РФ агресором у нас бояться. Тому що хочуть торгувати з Росією… Тому що є Липецька фабрика… Але істцю удалося переконати суд, що треба заслухати свідків, і я, а також Андрій Сенченко, який очолював комісію по Іловайську, й генерал Воронченко, й Олександр Коломійцев (заступник командира добровольчого батальйону) — давали суду показання. Луганчанин Коломійцев надав файли з документами, у яких показано — де й які частини російської армії перебували на території України. Але суд відмовив у позові. Істець Станіслав Батрін буде це оскаржувати. Але ми з Андрієм Сенченком за допомогою створеного нами громадського руху продовжуємо добиватися визнання РФ відповідачицею. Виграли кілька судів. Я домоглася визнання статусу потерпілої від російської агресії й окупації частини Луганської області. І, думаю, що моральну й матеріальну шкоду ми зможемо стягнути з РФ. І в цьому допомагаємо всім переселенцям, сім'ям загиблих, пораненим. Чим більше наших українських судів будуть приймати такі рішення, тим більше буде тиску на Росію. Якщо Президент проти, давайте боротися по-своєму.
— Коли на тій території можна буде проводити вибори?
— Там зараз російські війська, тому, сподіваюся, наші депутати не проголосують ні за які вибори на окупованій території. Президент говорить, що вже цього року можуть статися вибори, але це неможливо здійснити. Після повного визволення не менше 5 років на тій території не можна проводити вибори. Потрібен час без російського телебачення. Потрібна інформаційна підтримка. Потрібно луганських дітей возити в інші регіони. Щоб допомогти повернути людей у адекватний стан. Приклад по Камишеватому. Розмовляю з жінкою, у якої горить дім: «Звідки стріляли?». «Звідти». «А там що?» «Росія». «Обстрілює хто?». «Не знаю — може, Україна». «Як Україна? Там же Росія!» «Ну що ви все на Росію валите?». У неї дім горить, залишилася без даху над головою, і не може визнати, просто не хоче усвідомити, що це зробила Росія! Ось яка зомбованість. Зараз там дітям внушають ненависть до України й роздають російські підручники. Коли в липні 2014 року росіяни бомбили Луганськ, ми возили луганських дітей на Західну Україну. Батьки дуже боялися. Підходять до мене: «А може куди-небудь у Полтаву, куди-небудь поближче?» А повертались діти звідти просвітленими. Завжди пам'ятаю випадок у Старобільську. Прийшла 1 вересня в 1 клас, і дівчинка мені говорить: «А можна я вам гімн спою?» Я здивувалася: «Будь ласка». Встає ця дівчинка, а потім встають за нею інші діти й співають. І ж їх ще ніхто не встиг навчити цьому в школі! Багато людей, які ціною свого життя доводили, що Луганськ — це Україна, і ті, хто зараз малює українські прапори на території, не підконтрольній Україні — їм дуже образливо чути заклики: «А давайте відріжемо Донбас».
Бесідувала Тетяна Заровна, «ОРД».