«Вор повинен сидіти… в кріслі заступника міністра!» — схоже, саме такої думки дотримується Володимир Гройсман, активно просуваючи генерального директора державного підприємства «Макеївуголь» Станіслава Толчина на посаду першого заступника міністра енергетики та вугільної промисловості. Люди, близькі до цих кіл, сприймають таке рішення з жахом. Народний депутат України, радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко категоричний у своїй оцінці, називаючи таке призначення прямим шляхом до майбутнього розкрадання державних коштів і суттєвим просуванням у корупційних схемах. Таку думку важко назвати необґрунтованою: на рахунку пана Толчина десятки кримінальних справ, одна гірша за іншу: зловживання службовим становищем, цільове використання бюджетних коштів, недостачі, махінації, причому шкода державі оцінювалася в десятки мільйонів гривень. Але замість суворого, але справедливого покарання Станіслав Марксович отримує підвищення по службі — призначення заступником голови Антимонопольного комітету Донецької області (пізніше — Київського відділення).
Однак там він довго не прослужив, повернувшись до «Макеївуголь» на попередню посаду, де продовжував активно забезпечувати свою чисельну сім'ю матеріальними благами. Безліч елітної нерухомості (у престижних районах Донецька, Києва, Ялти, а також на Кіпрі), неймовірна кількість автотранспорту зі своїми гаражами та паркомісцями — лише невеликий перелік того, що афериста вдалося накопити за час його безмежного панування в вугільній галузі. І це при задекларованому в 2014 році річному доході в 111 тисяч гривень. Тому перспективи вугільної промисловості при призначенні Станіслава Толчина виглядають вкрай непривабливо: той же Антон Геращенко впевнений, що це неминуче призведе до повного колапсу та руйнування вугільної галузі.
Але хто знає? Можливо, саме це й є завданням верховної влади? Тоді призначення цілком виправдане, кращого кандидата й не знайти.
Недавно на центральних вулицях Макіївки, Донецька та навіть Києва з'явилися десятки, якщо не сотні біл-бордів з написом «Слава шахтарській праці!» та розпливчастим підписом. Оскільки середня вартість оренди біл-борда в Україні становить від 650 доларів (у Києві, звісно, вище), плюс витрати на виготовлення рекламного постера, виходить чимала сума.
Хто ж і навіщо розорився на таку незвичайну зовнішню рекламу? І що вона власне мала просувати? Виявляється, це витівки Станіслава Марксовича Толчина — генерального директора державного підприємства «Макеївуголь». А просуває він себе улюбленого. І не кудись-небудь, а на посаду міністра вугільної промисловості. Під час веселих «гулянок» по нічних клубах, які є слабістю вугільного генерала, він не раз повторював: «Я — готовий міністр!». І розповідав про свої плани зайняти крісло старіючого Полтавця. Правда, спочатку, вирішив Станіслав Марксович, потрібно приватизувати державну шахту. Простіше кажучи, вкрасти її у держави, перетворивши на ЗАО. Для Макіївки, чиїм градоутворюючим підприємством є «Макеївуголь», це означає остаточні «похорони» надій на отримання від «жирного пирога» «Макеївуголь» хоч копійки в міський бюджет.
Опиканий факт: поки директор ДЕРЖАВНОГО підприємства розкошує по кабаках, їздить на «Ягуарах» та «Хаммерах» і викидає казенні гроші на біл-борди, борг підприємства перед бюджетами всіх рівнів досяг 180 мільйонів гривень. У тому числі в місцевий Макіївський бюджет — понад 18 мільйонів гривень. У Пенсійний фонд — 200 мільйонів гривень.
Прирічено, ми не могли залишити без уваги таке безобразство і вирішили з'ясувати, як при таких «успіхах» Толчину вдається залишатися не лише на волі, а ще й на посаді. Під час розслідування ми багато чого для себе відкрили. І як крадуться бюджетні гроші, виділені для шахт. І як «робляться» фіктивні обсяги видобутку вугілля. Як обкрадаються робітники та створюється «каста прикормлених» для контролю над ситуацією в колективі. Цікавою виявилася роль екс-міністра Тулуба. І недалеко довелося шукати головного спільника Толчина в комерційних аферах: це його зять Олександр Срулевич та засноване ним ТОВ «Співпостачання». Все це ми розповімо вам, дорогі читачі, у циклі статей про життя, діяльність та небезпечні плани «вугільного Наполеона» Толчина. А почнемо, мабуть, з «вихідного матеріалу» — особистості нашого антигероя.
Ми не випадково назвали Станіслава Марксовича «вугільним генералом» та «Наполеоном». Ці епітети він придумав собі сам. Так сталося, що через малий зріст та безмежні, ніяк не обґрунтовані амбіції, у товариша розвинувся комплекс імені французького імператора. Що, на жаль, перетворює його з керівника держпідприємства на ходячу карикатуру.
На сайті «Макеївуголь» є цілий розділ, який так і називається: «Наші генерали». На всі прес-конференції Толчин виходить у мундирі, вишитому золотими позументами, обвішаний значками та медалями, частину яких він купив на різноманітних комерційних «нагородних» конкурсах, інші засновував сам. Конкурси він теж обирає з нахилом до військової тематики. Дуже гордиться перемогою в рейтингу «Гвардія-500». Ви про таке чули? Ми теж ні. Але це не важливо.
На підприємстві є свій знак (читай — герб) та гімн. Причому слова для гімну написали одразу кілька самодіяльних поетів: голова профкому ПРУПУ ОП «Шахта «Ясинівська-Глибока» Юрій Добровольський (великий друг місцевого профспілкового лідера Валерія Зарецького), помічник директора з кадрів ОП «Шахта «Північна» Юрій Ланськой, провідний економіст дирекції капітального будівництва ДП «Макеївуголь» Ірина Каменець, керівник прес-служби Вера Ляшенко та інші. Переможли тексти двох останніх дам. Це далеко неповний склад «касти наближених», яку Толчин організував за тюремним принципом, щоб контролювати 10-тисячний колектив. Всього в свиту генерального директора входять близько 300 осіб, які (таємно від робітників) отримують тіньові доплати, путівки, пільги, їздять на «пікніки». І за все це виконують роль «толчинських комісарів» та стукачів одночасно. Тобто переконують інших робітників, кому не доплачують, що директор — класний хлопець, і доносять на незадоволених. Їх, звісно, одразу викидають за проходну.
Станіслав Марксович славиться своїми машинами та наручними годинниками. Про це вже писалося навіть на «Українській правді». Цитата: «У гаражі Станіслава Толчина, на сьогодні, за даними ДАІ, стоять: три автомобілі MERCEDES-BENZ, плюс RANGE ROVER, JAGUAR та HUMMER H2. За оцінками експертів вартість цього автопарку перевищує суму 500 тисяч доларів США. Не соромиться Станіслав Толчин і своєї пристрасті до колекціонування годинників від провідних європейських виробників. Недавно на макіївському генералові красувалися годинники BOVET, вартість яких перевищує 250 тисяч доларів США…»
Додамо від себе, що з часу виходу цієї публікації пройшов рік. І за цей короткий час парк толчинських ліжників поповнився ще двома моделями: Ferrari та Bentley. Машини він називає «тижденьками» і змінює їх, як білизну: по одній на кожен день тижня. Мовляв, два дні поспіль він «повторювати» машину не може. Не царське це діло. Який «коня» виїхати з гаража визначають за… настроєм.
Скажете, у багатьох вітчизняних мільйонерів схожі замашки? Не згодні. Мільйонери витрачають СВОЇ гроші. А Толчин — державні. До речі, питання на засипку: куди дивляться КРУ, прокуратура та інші компетентні органи, кому покладено вести облік казенним грошам? Невже в кишеню або, вибачте, в стакан до Толчина?
Пояснюю, про що йдеться. Незважаючи на те, що у Станіслава Марксовича дві дорослі дочки Оля та Поліна та троє маленьких онуків, а також турботлива дружина Галина Валентинівна, він не затяжний тусовщик. У вихідний день, оточивши себе довгоногими дівчатами специфічної поведінки, надівши пижонський костюм та дорогі годинники, наш герой відправляється в «чес» по нічних клубах. І не лише рідного міста, де йому не розгорнутися з шиком, а в Донецьк або Київ. Збирає компанію не то щоб друзів (друзів у нього немає через схильність кидати всіх, про що ми розповімо в наступній частині розслідування), а «потрібних людишок», і виставляється перед ними на повну катушку. Розповідає, як йому сам міністр дзвонить, і начальник міністра (самі розумієте, про кого мова), і що колишній прем'єр В.Ф. «з руки у мене їсть».
«Потрібні люди» можуть і не вірити, але конфліктувати з «майбутнім міністром» побоюються. У результаті від безкарності він майже повністю втратив почуття міри.
По офіційній версії, він народився в Бердичеві, в сім'ї гірничого інженера (тобто буквально — потомственний шахтар), і переїхав до Донецька лише коли вступив учитися до Донецького політехнічного інституту. Який закінчив у 1980 році з дипломом «гірничий інженер-електрик». Але ось яка незувязиця. У Бердичеві немає шахт, тому батько нашого фігуранта — Маркс Вениаминович ніяк не міг працювати там шахтарем. Він, до речі, був оформлений співзасновником концерну «СТРАТОН», заснованого заводом залізобетонних конструкцій (ГОАО «Завод ЖБІіК»), який його син очолював з липня 1989 року по жовтень 2006 року і довів до ручки. Зараз на цьому заводі директорствує чоловік дочки Станіслава Марковича Поліни — Олександр Срулевич.
А сам Толчин залишився там у якості співзасновника. Так що це підприємство цілком і повністю у нього сімейне. Але повернемося до освіти. Чомусь захищати кандидатську дисертацію потомственний шахтар відправився не в рідний політех, а в Донбаську національну академію будівництва та архітектури. І, нарешті, найцікавіше: ми знайшли одного випускника політеху (тепер це Донецький національний технічний університет) 1980 року випуску та теж гірничого інженера-електрика. Так ось, цей чоловік не зміг згадати Сашу Толчина. Забув? Або щось не те в біографії «вугільного Наполеона»?
Не менш заплутаний і «квартирний вопрос» сім'ї Толчиних. У різних документах фігурує кілька його ОФІЦІЙНИХ «місць проживання». Найчастіше зустрічається адреса Донецьк, вул. Університетська, 20, кв. 14. У засновницьких документах деякого ТОВ «Квазар ЛТД», що існувало в 90-х роках, а потім було закрито, у Толчина інша прописка — Донецьк, вул. Постишева, 129, кв. 17. До речі, у цих (як і деяких інших документах) у Толчина то чи випадково, то чи навмисне спотворено по батькові: його записали Марковичем. І якби не податковий номер, ми б не змогли гарантувати, що це він. На щастя, номер не підводить. Так ось, що цікаво: саме там, де змінено по батькові, частіше всього присутня й «ліва» прописка. Що характерно: приблизно в той час, коли для податкової майбутній керівник «Макеївуголь» жив на Постишева, він був офіційно прописаний у квартирі № 59 по вулиці Жовтневій, 84 у місті Донецьку. А вже через кілька днів засвітився в засновницьких документах ТОВ «Гранітний кар'єр» квартирою на Університетській.
Так, що там — квартири в Донецьку. У Толчина є вілла на Кіпрі, якою він регулярно хвалиться на п'яних гулянках вихідного дня. Можемо впевнено сказати, що офшорна нерухомість державного менеджера знаходиться в місті Лімасол. Тому що саме там зареєстрована фірма «VOVPPONI TRADING CO LIMITED», яка була співзасновником Авода ЖБІіК, поки весь цей завод Толчин не переоформив на себе та своїх людей.
Ще раз звертаємо увагу читачів: у комерсанта, що оперує власними грошима, може бути хоч ділянка на Місяці. Це його гроші та його ризик. У Толчина гроші державні. І наявність офшорних фірм разом з офшорною нерухомістю не можна назвати нормальним станом речей.
Поки «вугільний генерал» Станіслав Толчин просаджує гроші «Макеївуголь» у нічних клубах Києва та Донецька, купує годинники по 250 тисяч доларів та Ferrari з Bentley, борг підприємства перед бюджетами країни, міста та Пенсійним фондом перевищив 400 мільйонів гривень. Більше того, за словами начальника фінансового управління Макіївки Станіслава Ткаченко, в останні місяці надходження коштів у міський бюджет, держбюджет та цільові фонди від «Макеївуголь» припинилися взагалі. 20 мільйонів гривень, які «затримав» Толчин для 400-тисячного міста — сума вагома. Це фінансування шкіл, лікарень, системи ЖКГ. Те, чим користуються й самі гірники та їхні сім'ї. Разом з усіма жителями міста вони могли залишитися без тепла: борг перед «Теплосіттю» не погашався підприємством понад місяць.
Толчин на це сказав у телекамери фразу, яка варта того, щоб її процитувати: «Я ЦІЛИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР двадцятитисячного колективу. Я не знаю, хто не розраховується з теплосіттю. Якщо я не знаю ні прізвища директора теплосіті, ні як вона виглядає, то звідки у наших підприємств можуть бути нормальні взаємовідносини».
Нарешті, місто йому розповіло, хто директор теплосіті та як вона виглядає, і, йдучи на поступки, замість грошей був готовий взяти борг вугіллям, щоб підтримувати роботу 18 котелень. Місяць переговорів та переконань привів до того, що 690 тонн вугілля Толчин виділив. Але… з розрахунку 730 гривень за тонну, тоді як на ринку вона не перевищує 460 гривень. І це, підкреслимо, «екскльозивні ціни» для комунальників РІДНОГО міста.
Впрочем, уродженець Бердичева Станіслав Марксович Толчин, схоже, не вважає шахтарську Макіївку рідною та не пов'язує з нею довгострокові життєві плани. Байдужість до долі міста, на жителях якого він так безсовісно наживається, та згадана нами в попередній публікації вілла на Кіпрі — не єдине тому підтвердження. У планах «вугільного генерала» прибрати до рук підприємство, яким він керує, вигідно… продати його, ймовірно, попередньо розчленувавши на шматки. А потім уїхати з Макіївки.
Навіщо? Пояснюємо. Криза, в яку занурилася Україна (та весь світ теж), значно ускладнила збут вугілля, особливо коксуючої групи. Це й зрозуміло: металургійні комбінати в «комі», оптимістичних прогнозів ніхто не дає. У результаті ціни на вугілля впали майже втричі порівняно з липнем 2008 року. Експорт малоймовірний, оскільки видобуте в Макіївці вугілля не відповідає європейським стандартам за вмістом сірки. Тобто продати його можна лише на українському ринку за ціною від 400 до 500 гривень за тонну. Це фактично збиткова ціна. Тому розумно на період кризи зупинити найменш рентабельні шахти: у складі «Макеївуголь» їх сім з дев'яти. Для гірників це не найгірший варіант. За законом держава повинна забезпечити їм гарантовані виплати на період закриття, дострокове оформлення пенсій (хто «відслужив») та інші пільги. Але люди цікавлять Толчина, несумірно менше, ніж гроші.
Що доводить приклад працівників «Заводу залізобетонних, бетонних виробів та конструкцій» (ЗАО «ЖБІіК»). Цим підприємством Станіслав Марксович керував з липня 1989 року по жовтень 2006 року. Потім перетворив завод з державного в акціонерне товариство, забрав у робітників акції, оформив їх на себе та підставних осіб (нині засновниками є він сам, Наталія Швець, Наталія Стаценко та Валентина Сичанова) та став повновладним господарем. А директором призначив свого зятя — Олександра Срулевича, який у його бізнесі грає роль «головного подносячого».
До речі, перебравшись директором вугільного об'єднання, він першим ділом нібито вистелив усі шахти «Макеївуголь» залізобетонними плитами. Уявляєте собі такі автобани під землею?! Правда, насправді, гірники й досі ходять у макіївських шахтах по породі. Але гроші були списані немалі.
При таких справах у Толчина, здавалося б, одна перспектива: «небо в клітинку, друзі в смужку». Але… Станіслав Марксович — дуже хитрий хлопець з великим досвідом «вирішення питань». Він «окрутив» тогочасного міністра Сергія Тулуба, і не лише уникнув кримінальної відповідальності, а й, працюючи гірше за інших, отримував державних грошей більше. Ось фрагмент статті на «Українській правді» минулого року: «за 2006 рік «Макеївуголь» відвантажив вугілля на суму 588 мільйонів гривень. А отримав 635 мільйонів гривень, на 47 мільйонів більше, ніж заробив. При цьому інші об'єднання недоотримали за відвантажену продукцію: «Червоноармійськовуголь» — мінус 13 мільйонів гривень, «Краснолиманська» — мінус 5 мільйонів гривень, «Селидовуголь» — 6,5 мільйонів гривень, «Добропільевуголь» — 8 мільйонів гривень, «Артемвуголь» — 3,6 мільйонів гривень. Та сама історія з держпідтримкою, тобто так званими дотаціями вугільникам на собівартість продукції. «Макеївуглю» дісталося майже в чотири рази більше, ніж переважній більшості вугільних ДП Донецької області.
Хоча собівартість вугілля там не може сильно відрізнятися від собівартості на інших шахтах. За що такі преференції? Відповідь на це питання, схоже, лежить або в бажанні самого Сергія Борисовича Тулуба поучаствувати в розділі вугільного пирога, або в великій любові до керівника «Макеївуголь» Станіслава Марксовича Толчина…»
До речі, Тулуба наш герой, зрештою, кинув, як це він робить з усіма іншими «попутниками», тому, власне, й не має друзів. Однак повернемося до простих людей — працівників заводу залізобетонних конструкцій. Поки Толчин гребав мільйони гривень за фіктивне «бетонування шахт», їм нічого було дати на обід своїм дітям. Довгий час на тоді вже ЗАО не виплачувалася заробітна плата, а через неплатежі до пенсійного фонду чесно відпрацьований час не увійшов у пенсійний стаж. Те саме, на жаль, чекає й колектив семи з дев'яти шахт «Макеївуголь».
Збиті з толку директорською «агентурою» (тими, кого Толчин прикармлює: таємно видає підвищену зарплату та возить з собою по п'яних гулянках), вони думають, що рятують своє підприємство. Мовляв, якщо не створити ЗАО — його приватизують, продадуть кому попало, а людей викинуть на вулицю. Вся ця чушка не відповідає дійсності, але на руку директору, який, після успішного промивання мізків колективу, стане не просто казенним управляючим, а власником величезного об'єднання.
Незважаючи на те, що майно ДП знаходиться в податковому залозі (у зв'язку з колосальними недоїмками), всупереч закону про місцеве самоврядування, який вимагає узгоджувати такі питання з місцевою радою (чим Толчин, звісно, знехтував), 24 листопада відбулося зібрання засновників. На ньому на 15 тисяч працівників підприємства розписали по одній акції вартістю 50 гривень. Що буде далі — відомо, у тому числі й на прикладі «ЖБІіК»: акції непомітно перейдуть до директора. А люди автоматично позбудуться всіх пільг та виплат.
Справа в тому, що, як ми вже сказали, за долю закритих державних шахт відповідальність разом з колективом несе держава. Тобто є шанс, що влада допоможе, не ця, то інша. А у складі ЗАО відповідальність держави за закриття шахт не передбачена. Це є прерогативою органів управління самого ЗАО при досить обмежених правах робітників. Безробітні гірники опиняться один на один зі своїми проблемами. І місто просто не витягне їх на своєму «горбі». Тому що забрати недоїмку з приватної лавочки пана Толчина буде вже практично неможливо.
Чим це загрожує? Відомо чим: масові акції протесту, голодні бунти, скорочення відрахувань, дефіцит міського бюджету. Але всього цього ні Станіслав Марксович, ні його діти та онуки спостерігати не будуть. Те, що Толчин збирається залишити пару-трійку найбільш рентабельних та малозатратних шахт і з вигодою для себе закрити (обанкротити) решту підприємств всередину ЗАО, для Макіївки не секрет. А ось що він збирається робити далі, тут не здогадуються. Зате в Києві кому треба про це знають. Тому що в столицю Станіслав Марксович заїжджає не лише з дівчатами потусити, він шукає потенційних покупців. Кажуть, вже є зацікавлені особи. Кількох Толчин нібито навіть привозив показувати «об'єкт», ніби йдеться про продаж квартири.
«Маклером» цих справ виступає все той же Саша Срулевич, який облюбував елітні клуби для золотої молоді «Арену» та «Прада» (навпроти арт-центру Пінчука) на Бессарабці, і спускає там «представницькі» гроші стодоларовими купюрами. Не забуває Станіслав Марксович активно обходжувати й чиновників Мінвуглепрому, які потрібні йому, поки держава ссужає «Макеївуголь» казенними грошима. Причому одночасно (з глибокою підлістю) заглядає в очі міністру Полтавцю та хвалиться на п'яних гулянках, що скоро займе його місце.
Ось вам, до речі, й відповідь, куди збирається витратити гроші від продажу підприємства вугільний «наполеон» Толчин! Посаду міністра він мріє собі прикупити! І це зовсім не жарт. Поганий той генерал (навіть вугільний), який не хоче стати маршалом. А не вдасться амбіційна афера — не біда. На гірший випадок є згадана вілла на Кіпрі. Своєрідний запасний «аеродром» на випадок жорсткої посадки. Не авіаційної. Кримінальної. І не за привидною канітеллю з перетворенням ДП на ЗАО, а через куди більш банальну причину: розкрадання держмайна в особливо великих розмірах.
Чули про таку статтю Кримінального кодексу? Машини, дівчата, п'яні гулянки, дорогі годинники та оплачені невідомо з яких коштів (підприємство збиткове) рекламні щити та ролики — це «квіточки». Спеціально для Генеральної прокуратури пояснюємо, як Станіслав Толчин заробляє ліві гроші. Крім банального розворовування бюджетних фінансів, є два випробувані способи.
Перший — класичний: приписки. Іншими словами — спотворення звітних бухгалтерських даних. Суть схеми в тому, щоб спочатку показати великий обсяг видобутого вугілля, потім списати його під виглядом невідповідності вимогам якості (зольності та інших показників). При цьому на фіктивне вугілля нараховується заробітна плата, податкові платежі, страхові внески, державні дотації. Для проворачування цієї схеми у Толчина є ціла команда довірених осіб: директори шахт, головні бухгалтери, маркшейдери, плановики-економісти, начальники ділянок та інші. З цієї причини Толчин регулярно «тріється» в конкретних кабінетах Мінвуглепрому, «вирішуючи» питання зняття з обсягу видобутого вугілля нібито «неякісного». Остання «тема» — це близько 200 тисяч тонн по шахтах «Чайкино», «Ясинівка», «Північна», які входять до ДП «Макеївуголь».
Другий спосіб — специфічний, зрозумілий галузевикам. Він дзеркально протилежний першому. Не приписки з подальшими «відписками», а завищення фіктивного обсягу видобутого вугілля методом збільшення його зольності. Або, можна сказати, збільшення видобутої гірничої маси за рахунок відвантаження породи. Таким способом у ДП та на фабриках з збагачення вугілля щомісячно допускаються приписки до обсягів видобутку до 2 тисяч тонн. Про це в «Макеївуглю» знає кожен досвідчений гірник. При наявності відповідної волі перевірити інформацію та переконатися в її достовірності не складе труду. Після чого будь-які розмови про зміну форми власності вугільного об'єднання відійдуть на другий план. А причини його збитковості (незважаючи на щедре державне субсидування) постануть зовсім в іншому світлі.