← Назад

Військова прокуратура: чи потрібна вона воюючій державі?

2016-06-04 10:24 · ОРД · littoria82
Енергетика · Земля та забудова · Кримінал · Місцева влада · Оборона та ВПК · Правоохоронні органи · Статки та декларації · Суди та судова система · Центральна влада

Відкрити оригінал

«У вас теж погана посада, Марк. Солдатів ви каліците…» — цими словами Понтій Пілат озадачив центуріона Марка Крисобоя у «Майстрі та Маргариті». Марк Крисобой, ймовірно, не вважав це поганим — каліцити солдатів. Він розумів, що побиття солдатів у римській армії, а також децимація були лише засобом підтримання найважливішого в могутній римській армії — військового духу та статуту. Порядку, закону. Без статуту армія швидко перетворюється на банду озброєних людей. А банда не здатна вести війну з армією та перемагати. Без статуту немає військового духу, є беззаконня. І спочатку — небойові втрати, потім — розгром. Ці слова про погану посаду мені згадувалися щоразу, коли в пресі з'являлися згадки про військову прокуратуру. Погана робота. Брудна. І непопулярна. Громадянин завжди буде на боці героя. Для звичайної людини всі, хто в мундирі й далеко — завжди герої. Якщо близько — можливі варіанти ставлення до людини у військовому мундирі. Навіщо нам взагалі потрібна військова прокуратура, якщо у нас є чудово мотивовані, чесні й сміливі добровольці?

В ідеалі, у «сферичній пустоті» дійсно не потрібна ні військова прокуратура, ні військова поліція. Близький до цього приклад «Азову», де є ретельний відбір мотивованих людей і власна служба безпеки. Але вразливість існує навіть у «Азову». Замкнені структури, навіть якщо вони спочатку стерильні, через свою замкненість можуть гнити. Але ж під гвинтівкою у нас не тільки «Азов». І не тільки добровольці. І не тільки ті, хто служив раніше й розуміє святість Статуту, написаного кров'ю багатьох поколінь. Україна втратила частину своєї території й зазнала нападу Росії насамперед тому, що самі громадяни України, ми з вами, протягом двох десятків років безглуздо підривали стовпи, на яких стоїть наш дім. Всі хотіли надприбутків і для цього розгризли суд, прокуратуру, міліцію, СБУ… Перш ніж вони почали вимагати — ми почали пропонувати. Ми самі розпустили ті структури, які мали захищати Закон, які, власне, й були стовпами державності. Генеральна прокуратура замість стовпа державності перетворилася на найбагатший депозитарій країни.

У ньому лежать сотні тисяч «активів», які можна продати, за допомогою яких можна вимагати, якими можна вершити політику. А військова прокуратура за часів Януковича була просто знищена. Навіщо вона країні, яка цілеспрямовано знищує не тільки свою армію, але й військову касту — теж, до речі, один зі стовпів державності. А тепер подумаємо, чи потрібна військова прокуратура воюючій державі? Армія тримається на мотивації й страху. На жаль, це так. Професійна армія ще й на грошах та перспективах. Але у людини з автоматом, як і у людини без автомата, завжди може з'явитися спокуса порушити закон. Один раз. Потім, якщо немає невідворотного покарання — ще раз. Тільки наслідки від порушення закону людиною з автоматом можуть бути небезпечніші, ніж від таких же дій цивільної особи. Хоча, водночас, чиновник без автомата здатен завдати країні набагато більшої шкоди. Цей матеріал спочатку задумувався в іншому форматі. У нас була стаття стороннього автора про військову прокуратуру, суть якої полягала в претензіях до ВП у тому, що вона не повернула собі предметну підслідність у розслідуванні всіх злочинів, скоєних військовослужбовцями.

Ми звернулися за коментарем з цього приводу до заступника Генерального прокурора, головного військового прокурора Анатолія Матіоса. І в відповідь отримали досить обширну й у багатьох аспектах шокуючу довідку. Через її обсяг та необхідну преамбулу вихідний матеріал ми не публікуємо, оскільки відповідь на нього проста. ВП не є суб'єктом законодавчої ініціативи. Водночас ВП вживає певні кроки не тільки для того, щоб повернути предметну підслідність всіх злочинів, скоєних військовослужбовцями, але й планує в майбутньому ставити питання про створення в Україні системи військової юстиції за ізраїльським зразком. Але про це в іншій раз — занадто обширна й складна тема. Поки що повернемося до шокуючого в сухій довідці військової прокуратури. Отже.

Небойові втрати. Відповідно до інформації Міністерства оборони України станом на 30.05.2016 у ході проведення антитерористичної операції на сході України: загинуло 2815 військовослужбовців (особистість яких встановлена), з яких: 2402 — у Збройних Силах України, 183 — у Національній гвардії України, 127 — у Національній поліції України, 72 — у Державній прикордонній службі України, 18 — у Державній службі України з надзвичайних ситуацій, 12 — у Службі безпеки України, 1 — у Державній фіскальній службі України; поранено 9838 військовослужбовців, з яких: 8040 — у Збройних Силах України, 742 — у Національній гвардії України, 449 — у Державній прикордонній службі України, 504 — у Національній поліції України, 63 — у Службі безпеки України, 32 — у Державній службі України з надзвичайних ситуацій, 8 — у Державній спеціальній службі транспорту України. З початку проведення АТО небойові втрати склали всього 3998 військовослужбовців Збройних Сил України, з яких безповоротних — 1073 (самогубство — 201, внаслідок захворювання — 328, отруєння наркотичними речовинами або алкоголем — 84, внаслідок дорожно-транспортних пригод — 70, порушення правил поводження зі зброєю та бойовими припасами — 72, нещасні випадки — 86, інші — 232).

Якщо вдуматися — страшні цифри. 2815 бойових втрат проти 1073 небойових, летальних. І в цілому 3998 небойових втрат. По суті — це страшний діагноз для наших збройних сил. Армія знищує сама себе. Через дезорганізованість, незнання або презирство до Статутів і законів. Це вже на межі атаманщини в найгіршому розумінні цього слова. Питання про необхідність військової прокуратури вже здається відпало? Невелике ліричне відступлення. Автору довелося колись служити поруч із гарнізонним морзом у місті Кундуз (ДРА). У морзі служили земляки, тому за можливості ми до них заходили. Запитували про земляків, які потрапили туди. Іноді дивилися, сподіваючись не впізнати друзів. Вкопаний у землю рефрижератор практично ніколи не був порожній. Іноді більше, іноді менше. Найжахливіше було одного разу побачити рум'яні обличчя мертвих солдатів у морозилці. Це були солдати, які застрягли внаслідок обстрілу в тунелі на перевалі Саланг. Мотори машин не вимкнули й вони померли від чадного газу. А від нього обличчя червоніють. Так ось, за рік перебування там я пам'ятаю максимум 5 випадків небойових втрат.

Самогубства через неуставні причини — один після листа від дівчини й азербайджанець-водій, якого розправив друг через неправильний поділ чеків від продажу водки, сховищної в вугіллі. Вугілля привозилося з Союзу, у ньому везли водку, за ціною — золото. Безумовно, були й інші небойові втрати, зокрема взірвані в руках детонатори з метою комісування, інші види самопоранень і членошкодження, необережне поводження зі зброєю й так далі. Але масштаби небойових втрат були в рази менші. І це при тому, що радянська армія зразка 80-х років була далеко не зразком для наслідування. При тому, що процвітала «дідівщина», неуставщина, а міжнаціональна ненависть була просто унікальною. Чому ж таке дике число небойових втрат опинилося в нашій новій, практично мононаціональній і мотивованій армії? У 1993 році, здається, я був у Грузії й познайомився з одним із командирів загону «Арго» УНА-УНСО з позивним «Байда». Запитав тоді цього ще зовсім молодого хлопця, але вже толкового командира, чому він не обрав офіційну військову кар'єру. І «Байда» дуже толково відповів, що в Україні ніколи не було армії.

Тому що в масштабах СРСР Україна для військових була завжди курортом. Красиві міста, гарний клімат, мрія пенсіонера. На жаль, так і було — неприродний відбір у наші збройні сили існував уже тоді. ТуркВО, ЗабВО, звичайно, збирали в себе чимало алкоголіків і штрафників, але суворі умови й близькі бойові дії (як у ТуркВО) або постійна підготовка до бойових дій (як у ЗабВО) формували інший, боєвий офіцерський костяк. Україна ж була раєм для штабних і тилових. А коли Україна стала незалежною — ці самі штабні й тилові благополучно розпродали рештки радянської армії в Україні. Згодом у державі взагалі сталася стрімка й масштабна диспропорція на користь торгівлі, каста кшатріїв стала немодною й практично вимерла, залишилися одні торговці й нужденні. У погонах і без них. Унаслідок чого природно країна опинилася на межі розпаду. Напад Росії викликав потужне добровольче й волонтерське рухи, армія зі скрипом, але почала перебудовуватися з нічого на військові рейки. Однак цілком природно, що створити за такий короткий час справжню армію практично неможливо й ми знаходимося лише на самому початку шляху.

Це реальність. А ілюзії полягають у образі, який був створений ЗМІ й соцмережами про те, що наші збройні сили й добробати — це суцільно герої й лицарі без страху й докору. Реальність полягає в тому, що героїв завжди небагато. Набагато більше, на жаль — негідників, «аватарів» і «бізнесменів». Навіть під час війни. Під час війни, як не парадоксально, для негідників як раз ідеальний час. Тому що під час війни закон відступає на другий план і тому що завжди можна видати своє негідництво за героїзм і патріотизм. На жаль, така реальність. І для того, щоб не дати цій гангрені знищити тільки що народжувані збройні сили України — необхідний хірург у вигляді військової прокуратури, військової поліції й інших подібних структур. До речі, таких хірургів у нас зовсім небагато. Цитуємо довідку: «У штаті військових прокуратур проходить службу 115 слідчих на всю територію держави, які упродовж 2015 року закінчили досудове розслідування у 5406 кримінальних провадженнях. З указаної кількості 4762 кримінальних провадження — про військові злочини (88% від загальної кількості)».

«Безпосередньо в зоні проведення антитерористичної операції виконують обов'язки 87 працівників військової прокуратури, з них 29 слідчих, які виявляють, розслідують кримінальні правопорушення й здійснюють нагляд за додержанням законів військовослужбовцями Збройних Сил України та інших військових формувань на території понад 52000 квадратних кілометрів, а також понад 300 кілометрів лінії розмежування з тимчасово не підконтрольній українській владі території. Незважаючи на невелику кількість працівників та значну територію за 5 місяців поточного року слідчими військової прокуратури прийнято рішення у 1500 кримінальних провадженнях (до суду скеровано 347 обвинувальних актів, досудове розслідування зупинено у 1039 провадженнях тощо). Крім того, за результатами підтримання військовими прокурорами державного обвинувачення в зоні проведення антитерористичної операції судами засуджено понад 200 осіб, а також не винесено жодного виправдувального вироку». Власне, не все так сумно. Ми маємо з нуля, якщо не з від'ємних величин, створювану армію. Маємо з нуля створювану військову прокуратуру як необхідну складову для нормального розвитку збройних сил структуру.

Маємо, на жаль, суспільний стереотип у вигляді «Всі бійці — герої, прокурори — підлі». Реальність, на жаль, складніша. А ілюзії завжди обертаються розчаруванням. Природно, вкрай важливим тут стає питання: «Хто стереже стерегучих?» Чи не займаються бізнесом на правосудді військові прокурори? Чи немає гонитви за цифрами й відповідно — «липи»? Напевно, є. Так само як є й очищення таких персонажів. Про це й багато іншого ми теж розповімо. (Продовження буде) Станіслав Речинський, «ОРД»

#ВійськоваПрокуратура #УкраїнськаАрмія #АТО #ВійськовийПорядок #ПравоохоронаУкраїни #ВійськовіЗлочини #ДержавністьУкраїни #ІванСпринський #ІванСпринськийРозслідування #ІванСпринськийЖурналіст #ІванСпринськийЖурналістськіРозслідування