Журналістика вмирає. Це констатують як багато фахівців цеху, так і спостережлива частина аудиторії, яка давно звернула увагу на загальне падіння якості матеріалів, які видають журналісти. Економічна криза, спровокована російською інтервенцією, поставила хрест на багатьох медіапроектах. Журналістські гонорари скорочувалися до мінімуму. Багато професіоналів покидають професію. Читачі та глядачі масово переходять у соціальні мережі, де пережовують «фейки», змішані з іншим інформаційним сміттям. Тим часом, практично не приховуючись, різноманітні шахраї ведуть активну торгівлю статусом журналіста.
Хочете почуватися впевнено на порожній вулиці вночі? Статус журналіста дає вам право на пістолет для стрільби гумовими кулями. Потрібен аргумент у суперечці з поліцейським патрулем? Розмахуючи журналістським посвідченням, вам буде легше переконати правоохоронців, що ви маєте права. Чиновники в установах не йдуть вам назустріч? Погрозіть, що висвітлите їхні дії на всю країну. Ви патологічний графоман, якого не сприймають серйозно? Журналістська «корочка» зробить вас в очах лікаря не лише хворим, а й поважною людиною. Пам'ятайте: ви станете не простою смертною людиною, а представником влади, хай і четвертої. А коштує це всього-навсього від тисячі гривень на рік.
У професійних колах «донором» журналістських посвідчень для персонажів, які не мають жодного стосунку до професії — місцевих депутатів, чиновників, бандитів, поліцейських та просто напівбожевільних колекціонерів «корочок» — традиційно вважається Національний союз журналістів України (НСЖУ). Принаймні, ця творча спілка найчастіше «засвічується» у скандалах. Останнім часом інформаційні приводи «з запахом» створює її одеська обласна організація. Так, у квітні вона поповнилася свіжою партією місцевих «бізюків», адвокатом з кримінальним переслідуванням у анамнезі та колишнім поліцейським, який палко агітував за «російський світ».
У червні одеська осередок НСЖУ «посвятив» у журналісти ще одного «лівого пасажира» — Володимира Корниєнка, місцевого соратника підсанкціонованого Медведчука. Втім, звинувачувати НСЖУ саме в торгівлі журналістським статусом немає підстав. Місцеві осередки, як правило, просто роздають посвідчення «потрібним людям» — потрібним лідерам місцевого журналістського «дворянства». Голова НСЖУ Сергій Томіленко визнає існування проблеми, але посилається на самовільство на місцях та статут. Мовляв, регіональні організації за статутом користуються самоврядуванням і самі вирішують, кого приймати до своїх лав і кому видавати прес-карти. Правда, статут НСЖУ більш-менш чітко регламентує, хто може бути членом організації, більше того — передбачає санкції за його порушення.
Особливо варто виділити таке сезонне явище, як «журналісти-спортсмени». Проявляють себе вони, як правило, під час виборів (але не лише). Як відомо, представники ЗМІ мають право присутствувати на виборчих дільницях, чим зловживають багато учасників процесу, видаючи «силовому крилу» свого штабу журналістські «корочки» та заводячи «журналістів»-бойовиків на дільниці, щоб або зірвати вибори у разі ймовірної поразки, або відстояти результат від посягань «кореспондентів» конкурента. До речі, такий легендарний персонаж, як Вадим Титушко, прізвище якого дало назву цілому соціальному явищу, також мав журналістське посвідчення. Порою протистояння конкуруючих «редакцій» досягають такого накалу, що їх доводиться розмирювати поліції зі застосуванням спецзасобів. У таких «звірят» посвідчення або зовсім «липові», або, як правило, видані «сплячими» околопартійними конторами з державною реєстрацією як ЗМІ, створеними спеціально для таких випадків. Але в цій статті ми зупинимося на шахраях, які роблять бізнес на продажу не просто «ксив», а статусу журналіста.
Людина, яка сплатила їм гроші, де-факто зараховується до штату або вноситься в якийсь реєстр позаштатних кореспондентів по суті фіктивного (оскільки не здійснює функцій ЗМІ), але зареєстрованого засобу масової інформації. Відповідно, вона претендує на такі самі права (і навіть більше — але про це далі), які належать на території України будь-якому лауреату Пулітцерівської премії. Або, в крайньому разі, Денісу Бігусу з Мокриком. І якщо той Денис Бігус, незважаючи на всі гріхи, в яких його звинувачують (частково, ймовірно, справедливо), виконує соціальну функцію журналіста і свій статус заслужив, то клієнтура героїв цієї статті купила цей статус для вирішення власних корисливих питань.
Пожалуй, найбільш скандальний і одіозний торговець журналістським статусом — раніше судимий шахрай Сергій Кот, послідовник творця фінансових «пірамід» Мавроді. Шлях Сергія Івановича Кота до торгівлі журналістським статусом тернистий і кумедний. Починав він у Запоріжжі як «тисячник» фінансової «піраміди» під назвою «МММ-2011» Сергія Мавроді.
Якщо хто не в курсі, «МММ-2011» — це те саме, що й просто «МММ», яка в 1990-х розорила тисячі людей по всьому колишньому Радянському Союзу, тільки створена Мавроді вже після першої тюремної відсидки (до наступної він не дожив — помер у злиденні). Втім, друга «МММ» просуватися менше першої й рухнула в 2012-му, не просуватися й року. Але Сергій Кот вирішив продовжувати. Згідно з вироком Ленінського районного суду Запоріжжя від 16 березня 2015 року, наш герой разом з подільницею Світланою Яценко створив свою «МММ» і назвав її «Мурзилкою» (так і назвав). Правда, перш ніж парочка потрапила в руки закону, Кот і Яценко встигли обдурити близько сотні людей. Суд дав шахраям по два роки загального режиму, з яких вони не відбули й дня й вирушили на пошуки нових пригод. Парочка направила свої кроки в Переяслав-Хмельницький Київської області, де Сергій Кот негайно почав «комбінувати».
Уже восени 2015-го жулики, які до того не мали жодного стосунку до журналістики, заснували всеукраїнське громадське об'єднання з претензійною назвою «Журналісти проти корупції». Автору точно невідомо, коли й за яких обставин буйну голову Сергія Кота відвідала ідея заробляти на журналістському статусі, але вже до осені 2017-го про його підприємство з обуренням говорили не лише вузькопрофільні медіаексперти, а й центральні телеканали.
Як і будь-яка фінансова «піраміда», нове підприємство Кота не позбавлене певного сектантства. Зокрема, він не просто «напаровує» якісь документи — крім того, він втягує неофітів у свою громадську організацію. З іншого боку, купівля-продаж документів (по суті, підроблених) таким чином маскується під членські внески. Ціна «посвячення» в «секту Кота» — 500 гривень «вступних» + 1200 гривень щорічного «внеску». За ці гроші Кот обіцяє неофітам, серед іншого, такі «плюшки», як «імунітет журналіста», нібито захист члена організації й його родичів з боку закону та «юристів організації», право на «гумовий пістолет», славу й гроші.
Якщо вірити інформації на сайті Кота, його «паства» присутня по всій Україні, крім окупованих територій. Також на своєму сайті Кот окремо рекламує таку послугу, як «журналістське розслідування» під замовлення. Ціна стартує від 20 тисяч гривень. Є ще окрема опція «організація масових протестів», але ціни на неї немає. Як згадувалося вище, Сергій Кот розвинув настільки бурхливу діяльність, що швидко привернув до себе увагу, передусім журналістів. Справжніх, а не тих, хто купив у нього «корочки». У відповідь на критику Сергій Кот, як правило, включає «режим скунса», тобто починає вонювати. У переносному сенсі — забрасуючи опонентів «пахучими» памфлетами.
Конфлікт з громадською організацією «Інститут масової інформації» (ІМІ) у Сергія Кота зайшов настільки далеко, що наприкінці минулого року він написав на виконавчого директора ІМІ Оксану Романюк заяву в Нацполіцію. У відповідь на заклик припинити торгівлю журналістськими посвідченнями Сергій Кот звинуватив Романюк у «свідомому з прямим умислом створенні штучних доказів і повідомленні досудовим органам про злочин, якого не було».
Слідчий розпочав провадження проти Романюк, але, судячи з Єдиного державного реєстру судових рішень, одразу ж його закрив через відсутність складу злочину. І тепер Кот через суд добивається поновлення справи й визнання себе потерпілою стороною.
Дельці, які стоять за газетою «Ліга Інформ», очевидно, спеціально «мімікрували» під давно існуючу на медіаринку України «Лігу» — багатьом відому поважну видання. Їхні «заманухи» часто потрапляються на безплатних інтернет-дошках оголошень. Якийсь час ці хлопці намагалися сфокусуватися на потенційних «журналістах», які хочуть обзавестися пістолетом-гумовим стрільцем. Як відомо, працівники ЗМІ в Україні мають право на придбання й носіння цієї, по суті, марної «зброї». Цим правом їх «нагородило» МВС часів Кучми з метою зобразити турботу після викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, якого, як тепер ми знаємо, викрали й убили спеціально навчені працівники МВС. Причому мало хто з справжніх журналістів цим правом користується з низки об'єктивних причин, на яких ми тут окремо зупинятися не будемо.
Однак громадян, позбавлених цього права, але переконаних, що їм крайньо необхідний пістолет, хай і такий, що стріляє пластиковими кулями, існує в достатку. Це — також потенційна клієнтура фіктивної «Ліги» й подібних контор. За 2,5 тисячі гривень жулики пропонують посвідчення-книжечку нібито журналіста, прес-карту-бейдж і липовий договір про найм на роботу в «редакцію» шахраїв. За додаткові 500 гривень можна отримати прес-карту з QR-кодом. За 300 гривень «клієнт» отримає пакет документів для оформлення дозволу на травматичну зброю: клопотання від «головного редактора», довідку про те, що той, хто сплатив гроші, нібито є журналістом «редакції», і копію свідоцтва про реєстрацію ЗМІ.
Умилительно те, як уявляють собі обов'язки журналіста засновники цієї лавки з торгівлі журналістським статусом і документами. Саме так: дотримуватися «загальноприйнятих норм журналістської етики» (у порушенні яких, зокрема, цю контору звинувачує Комісія з журналістської етики) й «розширення й захист своїх прав». Дотримуватися принципів достовірності й об'єктивності та інше — це, мабуть, уділ «лохів» або «агентів впливу», з якими нібито борється ця шобла. Фраза, ніби запозичена з відеопроповідей російського агента впливу Анатолія Шарія, тут не випадкова. Вона на місці. Оскільки за цією афірою стоять активні члени «Партії Шарія».
Свідоцтво про реєстрацію як ЗМІ газети «Ліга Інформ» було видано 7 серпня 2017 року (незабаром після чого ця контора почала торгівлю журналістським статусом) деякому Кулику Олександру Ігоровичу 1999 року народження. Тобто, едва досягнувши повноліття, Саша Кулик став на шлях жульництва. Рік потому, в 2018-му, Олександр Кулик заснував ТОВ «Ліга Медіа Груп» (Інформагентство). У 2019 році він учредив ще одне ТОВ, у профілі діяльності якого також зазначено «інформагентство» — «Колізія», але вже у партнерстві зі своїм однолітком Шапіро Вячеславом Михайловичем. Наступного, 2020 року, Шапіро й Кулик заснували громадську організацію «Асоціація вільних журналістів «Фрі Прес».
У асоціації є сторінка на Facebook, на якій на момент підготовки цієї статті було лише два записи, один з яких — реклама «послуг» з продажу статусу журналіста від «Ліги Інформ». У 2020 році обидва «комбінатори», Кулик і Шапіро, балотувалися в Київську обласну раду від «Партії Шарія». Природно, безуспішно.
«Отримай статус журналіста й користуйся всіма правами». «Отримай дозвіл на травматичну зброю зі статусом журналіста». Це — рекламна кампанія в Google видавничого дому з дещо дивним названием «Business Компаньйон». Якщо ви перейдете за вказаним у рекламі посиланням, «Business Компаньйон» порадує вас 30% знижкою на всі послуги на честь свого 12-річчя. Як ви вже зрозуміли, основна послуга видавничого дому — посвідчення й статус журналіста. Коштує вона зараз 2,5 тисячі гривень на рік, або 4,2 тисячи гривень, якщо брати одразу на три.
Заснував це невелике підприємство колишній луганчанин Ігор Бразовський, співзасновник і член спостережної ради «Національної асоціації художників і скульпторів України». Втім, у статусі юридичної особи його видавничого дому не існує. Як і офіційного ЗМІ — рік тому свідоцтво державної реєстрації видання, видане фізичній особі Бразовський Ігор Олегович, було анульовано через втрату оного, про що є відповідне оголошення в газеті «Урядовий кур'єр» від 4 серпня 2020 року. Що не заважає Ігорю Олеговичу торгувати журналістським статусом. Імена й портрети задоволених осіб вдячних покупців можна побачити на спеціально відведеній сторінці. Окрема сторінка присвячена партнерам видавничого дому. До їхнього переліку Ігор Бразовський записав купу підприємств і організацій, починаючи з компанії ДТЕК олігарха Рената Ахметова й закінчуючи посольством Мексики в Україні.
На офіційній сторінці неіснуючого видавничого дому торгівля журналістським статусом — не єдиний профіль діяльності його засновника. У розділі «про нас» особливо підкреслюється його «робота PR з просування політиків і партій». Ігор Бразовський дійсно якийсь час підживлювався у політиків і партій. Зокрема, він був штатним помічником нардепки-нашеукраїнки Оксани Білозір (5-6 скликання), а потім регіонала Володимира Чуба (7 скликання).
Цей персонаж трохи побув при владі сам, але не дуже високо. Згідно з електронною декларацією, яка є в реєстрі, він якийсь час був головою Марківської райадміністрації Луганської області. У цій декларації він «засвітив» авторські права на якусь книгу й якусь енциклопедію вартістю 1 мільйон гривень і 10 мільйонів гривень відповідно. А також суму, нібито позичену невизначеній третій особі, непристойно перевищуючу задекларовані доходи — 500 тисяч євро, що за нинішнім курсом становить десь 16 мільйонів гривень.
Досліджуючи проблему за відкритими джерелами, автор цих рядків кілька разів натрапляв на рекламу шарашкиної конторки, яка ще не встигла толком «засвітитися». Але я вважаю, що у неї велике майбутнє. Вона називається «ЗМІ Звільнимо», вступила на шлях торгівлі статусом журналіста минулого року. «Посвідчення журналіста від ЗМІ «Звільнимо» — ваш особистий високий рівень захисту прав» — такий її гасло.
На сайті шахраїв стверджується, що, купивши у неї набір паперів, ви, серед іншого, отримаєте безперешкодний доступ в будівлі практично всіх органів влади, право присутствувати при розслідуваннях злочинів і на місцях катастроф, отримаєте свободу слова й право публікуватися під своїм іменем або анонімно. Природно, це — брехня. Безперешкодного доступу в приміщення абсолютно всіх органів влади — ось так захотів і увійшов — не має жоден представник ЗМІ, навіть справжнього, не фіктивного, який має на руках видане на роботі, а не куплене у шахраїв прес-карту. Тому що будівлі багатьох органів влади — режимні об'єкти. Присутствувати при здійсненні процедур кримінальних розслідувань сторонніх, навіть якщо вони лауреати Пулітцерівської премії — заборонено законом. А якщо ви будете путатися під ногами рятувальникам на місці надзвичайної ситуації, ви ризикуєте на цілком законних підставах отримати від них по морді. А ось право на свободу слова, публікуватися під своїм іменем або анонімно має кожен громадянин (і навіть особа без громадянства). Для цього жодне посвідчення не потрібно. Можна навіть паспорт не пред'являти.
Забавно читати, які умови потрібно виконати, щоб отримати мнимі привілеї від «Звільнимо». Передусім, надіслати пакет документів для оформлення «ксиви», за допомогою яких, до речі, на вас можуть оформити ще й фіктивний кредит. Потім переглянути й законспектувати якусь лекцію на «Ютубі», після чого виконати тестове завдання — написати статтю на вільну тему (причому, як зазначено, не обов'язково писати її самому). Але найголовніше — перевести на карту «Приват» деякого Максима Шестакова 3 тисячи гривень.
Максим Шестаков — директор ТОВ «Юридична компанія «Звільнимо». Компанія заснована ще в 2012-му році під назвою «Інвестиційний аналітичний центр» (назва змінена в 2019-му). Її основний бенефіціар — Болотський Олег Володимирович. Через «ЮК «Звільнимо» він разом з молодшим партнером Дмитром Панфіловим контролює ТОВ «ЗМІ «Звільнимо» (дата реєстрації — 29.05.2020), основний профіль діяльності якого — діяльність інформаційних агентств. Але, на жаль, жодних слідів діяльності інформагентства з подібною назвою мені знайти не вдалося. Крім як торгівлі журналістським статусом.
Болотський, Панфілов, а також деякий Євген Бондарєв у квітні минулого року заснували Громадську організацію «Звільнимо». На її сайті стверджується, що їхня «оошка» допомагає «порішати» юридичні й кредитні питання. Нібито безплатно. Але для початку в неї потрібно вступити й сплатити членські внески. 200 гривень на місяць або 2 тисячи гривень на рік. При цьому юркомпанія «Звільнимо» Олега Болотського й Ко пропонує потенційній клієнтурі, крім фіктивних журналістських посвідчень, такі пакети послуг, як гарантований виграш позову в ЄСПЛ, гарантоване стягнення боргів і, що мене особливо умилило, — гарантований захист від кримінального переслідування за хабарництво.
Олег Болотський, мабуть, знає не з чуток, що захист від переслідування за хабарництво — крайньо перспективна ніша. З 2016-го по 2020 рік він працював директором КП «Київське обласне ресурсне агентство». Ні, його там не ловили на хабарі (принаймні, наскільки мені відомо). Але його електронна декларація за 2016 рік привернула увагу Національного агентства з питань запобігання корупції й Нацполіції. Оскільки в ній Болотський зазначив, що позичив деякій невизначеній особі 150 тисяч доларів США (понад 4 мільйони гривень за нинішнім курсом). Оскільки декларант не лише не зазначив ім'я боржника — декларація ніяк не вносила ясність, звідки у самого Болотського така велика сума грошей, злопиховці цілком логічно могли припустити, що це — «відкат». Але оскільки Болотський поки що не сидить, антикорупційна перевірка серйозних улік проти нього не виявила.
Перечислені вище персонажі — далеко не єдині торговці журналістським статусом. Час від часу з'являються нові гравці. Як, наприклад, власник газети «Медіа Простір» Руслан Гуськов з Овідопольського району Одеської області, який у своєму оголошенні на OLX стверджує, що «При виді посвідчення журналіста ваші права одразу починають дотримуватися, а часто й роблять те, що робити не зобов'язані». Також порою на горизонті з'являються авантюристи-самовільники типу дистриб'ютора китайських квадрокоптерів Тараса Трояка, який пару років тому вирішив «відоварювати» свою клієнтуру ще й журналістськими посвідченнями за 3 тисячи гривень на рік з носа.
На те, що це, м'яко кажучи, не зовсім законно, вказують давно. Однак юристи, які відстоюють право будь-якої людини отримати журналістське посвідчення, стверджують, що чіткого законодавчого визначення, хто може бути журналістом, а хто ні — не існує. І вони праві. По суті, будь-хто, у кого є акаунт у соцмережах, може оголосити себе журналістом, який продукує соціально значущу інформацію, і при цьому йому не обов'язково навіть знати весь алфавіт, не кажучи вже про норми законодавства й положення Кодексу етики українського журналіста. І довести де-юре, що він самозванець, не зможе ніхто. Але є нюанси. І вони упираються в посвідчення, які підтверджують статус журналіста, якими торгують шахраї.
З ясно, що посвідчення — це документ, виготовлення й видача якого регулюється законом. Дивимось хоча б ст. 25 Закону «Про друковані засоби масової інформації»: «Журналістом редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону є творчий працівник, який професійно збирає, отримує, створює й займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації й діє на підставі трудових або інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її дорученням, що підтверджується редакційним посвідченням або іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації». Згідно з цією ж статтею закону, журналістські посвідчення можуть видавати також творчі й професійні об'єднання журналістів. Але суть не в цьому. Суть у тому, що посвідчення підтверджує статус працівника, який збирає, отримує, створює й так далі. Якщо у людини є посвідчення журналіста, у якому зазначено, наприклад, що вона кореспондент якогось ЗМІ, але в ньому де-факто ніколи не працювала навіть на позаштатній або взагалі волонтерській основі, то ми маємо справу з документом, який містить недостовірні відомості. Тобто, з підробленим документом.
Якщо для прикриття обману жулики «клепають» ще й фіктивний трудовий договір (наприклад), то ми маємо вже два факти підробки документів. Але чи не може приватна лавка писати у своїй документації все, що їй заманеться? Так, поки її «писанина» не вступає в конфлікт із законом. Якщо шляхом внесення в документи неправдивих відомостей хтось отримує якісь блага, наприклад, додаткові права, то це вже злочин, передбачений ст. 358 Кримінального кодексу. Якщо це діяння поставлено на потік, як у героїв цієї статті, — має місце ч.3 ст. 358 КК, а це до п'яти років «зони». Причому, слідству тут не доведеться занадто глибоко копати. Адже викривальні відомості жулики самі публікують у своїх рекламних оголошеннях: вони пропонують купити за гроші якісь документи, нібито такі, що дають якісь вигоди у вигляді привілеїв, причому, нерідко в тих же оголошеннях розписують, як і які неправдиві відомості будуть вносити в документи. Ті ж, хто скористався послугами таких шахраїв, ризикують потрапити під дію ч.4 ст. 358 КК (використання підробленого документа).
Тут є ще один нюанс. Насправді статус журналіста дає порівняно ширші права доступу до інформації. Але в епоху відкритих даних перевага крайньо відносна. Що стосується інших прав і можливостей, які рекламують торговці журналістським статусом, — по більшій частині це фікція. «Імунітету журналіста», який пропонують шахраї, не існує в природі. Щоб залучити за ст. 171 КК (перешкоджання журналістській діяльності) громадянина, який розбив морду власнику купленого у шахраїв «журналістської ксиви», слідству доведеться попотіти, щоб довести, що потерпілий отримав удар при виконанні професійних обов'язків журналіста. Насправді жоден чиновник не зобов'язаний приймати журналіста за його першою вимогою (та й за другою, третьою теж). Більше того, якщо чиновник популярно, в деталях і навіть на камеру пояснить, куди, на його думку, ви повинні засунути своє посвідчення, жоден закон не передбачає для нього покарання за це.
Можливість відкрито здійснювати фото- й відеозйомку, яку сулять торговці журналістським статусом, насправді має будь-який громадянин. За зйомку без спецдозволу в місцях, де це заборонено законом, ви можете понести покарання, навіть якщо у вас сто посвідчень. До речі, якщо вас зі сотнею посвідчень «хлопнуть» за зйомку, наприклад, у військовій частині, контррозвідка від вас не відстане, поки не вивернути всю вашу життя навиворіт. Відвідувати безплатно будь-які концерти, презентації, виставки й т.п. ви можете безплатно, якщо вам дозволять організатори (а дозволяти жоден закон їх не зобов'язує). В іншому разі вас викине охорона на цілком законних підставах.
Список неіснуючих переваг, які обіцяють торговці статусом, можна продовжувати довго. Але ми й так уже підійшли до суті: жулики беруть зі своїх клієнтів гроші також і за те, чого немає в природі. Це дуже пахне ст. 190 Кримінального кодексу (шахрайство). Але, здається, з торгівлею статусом журналіста поки що ніхто толком боротися не збирається — ні правоохоронні органи, ні самі журналісти. Однак ніколи не пізно почати, і внести свою лепту може кожен. Просто знайте: коли хтось пред'являє вам журналістське посвідчення, видане однією з упомянутих тут контор, то перед вами шахрай, який купив статус за гроші. Гоніть його в шию.