Матриця медіа: як олігархи контролюють інформацію та скільки коштує десять хвилин у прямому ефірі

П'ятдесят тисяч доларів за десять хвилин. Це стандартна базова ціна. Дев'яносто шість відсотків населення України навіть не може уявити собі купівельної спроможності п'ятидесяти тисяч доларів. Сімейні переказання зберегли такі факти: батько все життя працював і заробив на квартиру, або сім'я живе досить заможно — купила собі нову BMW, хоча BMW можна купити й за сорок тисяч доларів. Переважна більшість українців може уявити собі покупку вартістю 2–3 тис. доларів, сума ж у п'ятдесят тисяч доларів видається їм більш ніж абстрактною, оскільки все майно сім'ї коштує менше, ніж ця сума. Для сприйняття: п'ятдесят тисяч доларів — це 1 200 000–1 300 000 гривень. У такому вимірюванні подібна сума сприймається як ціле багатство, як підсумок життєдіяльності цілого покоління або навіть кількох поколінь українців. П'ятдесят тисяч доларів за десять хвилин. Хоча десять хвилин ніхто гарантувати не може. Хтось обов'язково втручиться, щоб вставити свої «п'ять копійок». Покупець повинен розуміти, що це медіа, тут може бути все. Ладно, перестанемо водити читача за ніс.Дорого це чи ні? Десять хвилин біля мікрофона в політичному ток-шоу за такі гроші — це нормальна ціна. Покупець повинен бути задоволений, оскільки при настанні часу Х ціна зростає, іноді зростає в рази. Часом Х зазвичай називають період передвиборної кампанії, коли «засвітитися» на екрані телевізора стає особливо важливо. За що ж платять такі гроші? Припущення щодо того, що сказане слово буде почуте, — лише припущення. Подібне твердження викликає цинічну посмішку у медійників. Думка, ідея, висловлювання стають надбанням громадськості лише в тому разі, якщо висловлене представлено для широкої аудиторії. Цілком логічно, що чим ширша аудиторія, тим більшу суспільну вагу набуває та чи інша ідея. Якщо аудиторія дуже численна, висловлювання стає не лише суспільним, але й політичним. Гроші платять за суспільний статус, за можливість діалогу з аудиторією, за можливість бути в політиці. Як би не змінювалися інформаційні комунікації, але протягом останньої чверті століття лише телебачення забезпечує глобальний контакт з аудиторією.Ви можете скільки завгодно довго писклити у Фейсбуці, скиглити на радіо або виставляти себе в газеті — все це марна трата часу. Лише поява на одному з основних телевізійних каналів гарантує вам впізнаваність, а як наслідок — суспільну вагу, яку можна трансформувати у вагу політичну. Тому попит на покупку місця біля мікрофона завжди перевищує пропозицію. Звичайно, не всі виступи на телебаченні оплачуються, існує, якщо можна так сказати, й «обов'язкова програма», але про це трохи нижче.Телебачення телебаченню рознь. Більш ніж три чверті населення України є споживачами продукту, який виробляють телеканали: «1+1», «Інтер», ICTV, СТБ, 5 канал, «Новий», «Україна» та канал 112, що приєднався до цього пулу гігантів. Вдумайтеся в ці жахливі цифри: мислення більш ніж семидесяти відсотків населення країни, тобто більш ніж тридцяти мільйонів людей, формує незначна кількість інформаційних джерел. Інформація поза цими інформаційними джерелами стає маргінальною, оскільки споживається меншістю.Контроль над основними джерелами інформації є контролем за структурою управління громадською думкою в країні. Здавалося б, це прописна істина, але ми живемо в інформаційному суспільстві, де не все так очевидно. Держава не здатна фінансувати збиткові телевізійні проекти. Природно, що контроль над основними джерелами інформації здійснюють ті, у кого для цього є вільні кошти — олігархи. Недавно в Україні пройшла велика кампанія з виявлення кінцевих власників медіаресурсів. Це була PR-акція, оскільки список кінцевих власників крупних компаній є секретом Полішинеля. Група «Інтер» («Інтер», «Інтер +», К1, К2, НТН, Мега, Пікселі, Ентер-фільм, MTV) належить Дмитру Фірташу. Група 1+1 Media (1+1, 2+2, ПлюсПлюс, Тет) — «іграшка» Ігоря Коломойського. Телеканали ICTV, СТБ та «Новий», а також «музичні» M1 і M2 перебувають у власності Віктора Пінчука. Ренат Ахметов є власником ТРК «Україна». П'ятий канал — частина активів Петра Порошенка. З каналом 112 дещо цікавіше: спочатку він належав Сергію Курченку, представнику «сім'ї» екс-президента України Віктора Януковича, та екс-міністру МВС Віталію Захарченку.Ще пару років тому на каналі дозволяли собі такі висловлювання, як «ополченці ДНР», зараз ситуація змінилася, і «ополченців» стали називати «як усі» — сепаратистами або навіть терористами. Журналісти та політологи, які співпрацюють з каналом 112, стверджують, що канал поки що «ліг» під Порошенка, маючи на увазі, що канал повністю відображає погляди правлячої політичної сили. Він вийшов з «пулу», але знову зайшов. Ви звернули увагу на слово «поки» у висловлюваннях журналістів та політологів про канал 112? Це натяк на те, що інформаційна ідилія та єдність в Україні існують лише до старту чергової передвиборної кампанії. Завдяки домовленостям з олігархами владі України поки що вдається контролювати інформаційний простір країни. Олігархи не дарма витрачають гроші на утримання дорогих медіаресурсів. У період між виборами це збитковий актив. Ви ж самі розумієте, що ніяка реклама, ніяка оплата приватними особами та політичними силами частини ефіру політичних шоу не може окупити загальні багатомільйонні витрати на утримання телевізійних медіахолдингів.П'ятдесят тисяч за десять хвилин ефіру — стільки бере Савік Шустер з учасників ток-шоу в період між передвиборними кампаніями, але за останні роки країна звикла жити в стані постійних виборів. Для медійників це реальний, якщо не єдиний, спосіб гідно існувати. Вже давно журналістів та політологів не влаштовує та ситуація, при якій вони зобов'язані забезпечувати функціонування медійних ресурсів у період між виборами. Навіть початківці-політологи розуміють: працюючи на виборах у регіонах та беручи участь у кампанії непройденого кандидата, вони можуть отримати тридцять — сорок тисяч доларів за кампанію. Хіба це можна порівняти з рутинною роботою, коли медійники змушені виключно підтримувати свій імідж публічної людини та затикати дири в сітках мовлення як крупних медійних гравців, так і всякої медійної дрібниці.Ще тридцять років тому професія журналіста була однією з найпрестижніших, однак зміни структури медіакомунікації, глобалізація медіапотоків привели до того, що журналісти стали не більш ніж обслуговуючим персоналом та виразниками інтересів тих, хто може утримувати дорогі медійні ресурси.Змінився суспільний статус людей, які працюють з інформацією, тепер є «чорнороби», які забезпечують заповнення обсягу. Будь-який медійний продукт, чи то телеканал, газета, радіо чи сайт, потребує заповнення обсягу — наповнення контентом (змістом). Люди, які виконують роботу з оновлення контенту, — це «чорнороби» медійної сфери. По суті, така робота навіть не передбачає наявність вищої освіти. Інформація структурована, і, заглянувши на будь-який трафік-генератор, людина, яка називає себе журналістом, може визначити, які теми та новини затребувані суспільством, при цьому «чорнороб медійної сфери» навіть не замислюється над тим, чому саме ці теми потрапили в топ-новини. Його завдання — лише обробка інформації (чим він часто нехтує), що й є причиною того, чому ми бачимо одну й ту ж інформацію практично у всіх засобах масової інформації. Чи є рядовий журналіст ЗМІ людиною, яка збирає інформацію або визначає інформаційну політику? Звичайно, ні.Сучасний редактор рухається в фарватері загального інформаційного потоку, заданого поза редакційними колективами, тому куди цікавіше, престижніше, а головне, надійніше працювати як людина, яка створює новину, а не транслює її. Тому більшість журналістів старої формації змінили профіль, тепер вони не хочуть відповідати за заповнення обсягу, вони намагаються впливати на зміст. У якості спікерів, коментаторів, аналітиків зараз використовуються люди, яких зазвичай називають експертами або політологами. Їхній основний дохід знаходиться не в сфері виробництва та обробки новин, а в сфері політики, вони задають тон, вони мають безпосередній зв'язок з ньюсмейкерами. Це нова професія, яка забезпечує зв'язок між елітою суспільства та кінцевим споживачем інформаційного продукту. Експерти отримують гроші безпосередньо від олігархів, влади та інших учасників політичного процесу. Дохід подібних експертів залежить від близькості до тієї чи іншої політичної сили. Зрозуміло, що чим ближче до «кормушки», тим вищий дохід. У кожної політичної сили є так звана «пула» своїх експертів.Завдання пули — відображати інтереси своєї «кормушки» у засобах масової інформації. Якщо інформація, яку повідомляє експерт, стає топовою, тобто затребуваною, вона може бути безплатною, але у всіх інших випадках інформація є платною, оскільки засобам масової інформації необхідно якось компенсувати витрати на виробництво. П'ятдесят тисяч доларів за десять хвилин ефіру бере Савік Шустер у своїй програмі, навіть після того як його шоу перестало транслюватися на основних телеканалах. Але суспільство настільки політизоване, що багато хто продовжує дивитися шоу Шустера, шукаючи трансляції в просторах Інтернету. Аналогічна шоу Шустера програма «Свобода слова» на телеканалі ICTV дещо поступається в розцінках, там покрасуватися біля мікрофона перед публікою вам обійдеться в середньому в тридцять тисяч доларів. Зараз «Свобода слова» виходить не в прайм-тайм, навіть при тому, що інтерес до політичних шоу впав, розцінки залишаються тими самими. Андрій Куліков, ведучий «Свободи слова», зі наступного сезону припиняє співпрацю з програмою, він планує зосередити свої зусилля на «Громадському радіо».Можливо, уход Андрія з «Свободи слова» пов'язаний з тим, що він не має доступу до доходів, отримуваних від виробництва програми. Тут, на відміну від Савіка Шустера, харчується керівництво телеканалу. Це ще один доказ розділення медійного співтовариства на чорних — журналістів, і білих — експертів. Доходи журналістів, які беруть безпосередню участь у виробництві інформаційного продукту, впали приблизно на п'ятдесят відсотків і становлять в середньому 9–14 тисяч гривень на місяць, тоді як представники експертної групи отримують до півтори тисяч доларів за репліку! Якщо раніше журналісти мали право коментувати інформацію, визначати спрямованість програми, зараз від них вимагають обов'язкову присутність експертів у студії, тому цінність експертної думки стала значно більшою, ніж сам процес трансляції. Журналісти повністю відсторонені від управління інформаційною політикою.Чому це робиться? Подібний підхід дозволяє системно управляти інформаційними потоками. По великому рахунку, весь інформаційний простір України перетворився на телесеріал на кшталт «Санта-Барбари». Парадокс у тому, що глядач чудово розуміє, що скаже той чи інший експерт, що скаже той чи інший політик. Більше того, лише в Україні обиватель знає, хто є заступником голови комітету в парламенті або заступником міністра. Часто глядачі знають і про сім'ю, дітей політика, де, хто й як живе. У нас ця інформація не лише загальнодоступна, але й обговорювана. Актори політичної сцени є головними героями національних ЗМІ.Платять? Як мило! До початку передвиборної кампанії всі грають свої ролі. Звичайно, олігархи, які володіють засобами масової інформації, можуть виробляти інформаційні вбросу, всіляко «розхитувати човен», але це цілком непотрібна перевірка ефективності роботи медіаресурсів, лише в період передвиборної кампанії ЗМІ починають показувати свою реальну силу. Тому зараз основний дискурс щодо засобів масової інформації зводиться до двох питань: коли будуть найближчі вибори та кого можуть підтримати основні олігархічні телеканали?Простіше відповісти на друге питання. Телеканали підтримають того, на кого зроблять ставку їхні власники. Звичайно, показна олігархічна єдність може бути зруйнована, однак це буде визначатися лише в період виборів і залежить від інтересів конкретних власників ЗМІ у конкретний момент часу.Тому ключовим стає інше питання: коли нам чекати чергових виборів? За оцінками більшості політологів, які представляють різні політичні сили, виборів у поточному році не буде. Ніхто з політичних сил, крім Блоку Юлії Тимошенко, не зацікавлений у виборах раніше осені наступного року. Тому в засобах масової інформації ще приблизно рік буде зберігатися олігархічний консенсус. Що буде потім, побачимо. Для оцінки можливостей нагадаю, що, наприклад, на шоу Савіка Шустера Юлія Тимошенко витрачає 15 млн доларів на рік, а з урахуванням гостроти політичної боротьби в Україні — це не можна вважати великими витратами. Пам'ятаєте, з чого ми починали? П'ятдесят тисяч доларів за десять хвилин ефіру, і це лише до початку передвиборної кампанії.