Мистецтво війни: п'ять книг для військової освіти

Військова загроза з боку Російської Федерації залишатиметься головним викликом не лише для цілісності України, але й для самої державності протягом невизначеного часу. Тому українському громадянину доводиться бути експертом не тільки в політиці чи спорті, але й у військових питаннях. При цьому важливо не стільки адекватно оцінювати рівень російської загрози, скільки мати об'єктивне уявлення про компетентність української влади. Оскільки літній період відпусток — це гарний час для самоосвіти, варто прочитати кілька книг, які дають певне уявлення про війну загалом і про сучасну війну зокрема. Звичайно, не зайвим буде ознайомитися з класикою військової думки — Сунь Цзи чи Клаузевіцем, але вони занадто далекі й відвернені від сучасності. Їхні праці краще залишити на десерт, а почати з більш сучасної та популярної літератури. У цьому огляді пропонуються саме такі книги, які до того ж можна знайти в книжкових магазинах або завантажити в інтернеті.Американський експерт з питань безпеки Едвард Люттвак у своїй книзі «Стратегія: логіка війни і миру» пропонує цікаву сучасну інтерпретацію історичних прикладів (наприклад, блискавична війна — це не лише стрімкі танкові броски, але й значною мірою інформаційна війна) та не менш змістовний аналіз «постгеройських воєн» сучасності, де одним із основних мотивів є страх перед втратами. Він також пояснює, чому завдяки зусиллям щодо мирного врегулювання сучасні збройні конфлікти, як правило, переходять у млявотекучу фазу й у такому вигляді тривають досить довго. (У цьому зв'язку різноманітні нормандські, мінські та інші формати не сулять швидкого завершення необголошеної війни на Донбасі.) Люттвак приділяє неочікувано багато уваги тому, що причиною поразки врешті-решт можуть стати перемоги на початку кампанії. Щоб цього не сталося, важливо не пропустити досить мимовільну «кульмінаційну точку успіху». Загалом Люттвак доводить, що в основі стратегічного мислення лежить парадоксальна логіка.Пряма логіка політики й парадоксальна логіка війни неминуче суперечать одна одній. Детально розглядаючи суперечності, що виникають між політичним і військовим керівництвом, Люттвак зазначає, що «майже всі військові вважають майже всіх політиків або занадто сміливими, або занадто обережними». До речі, його ж книга «Стратегія Візантійської імперії» містить цікавий історичний матеріал про те, що нині називають «асиметричною відповіддю» — візантійці були майстрами цієї справи.Певною мірою схожою є «Стратегія непрямих дій» відомого британського військового історика й теоретика Базіла Ліддела Гарта. Епіграфом до цієї книги можна взяти рефрен з пісні, яку співали пірати у фільмі «Айболит-66»: «Нормальні герої завжди йдуть в обхід». У книзі досить переконливо розповідається про шкідливість лобових ударів і доводиться, що окільним шляхом до перемоги ближче. Також багато уваги приділено тому, наскільки багато на війні значать нюанси, наскільки важлива імпровізація й мимовільний успіх. Адже те, чим була зумовлена вчорашня перемога, завтра вже може привести до поразки.Однак справа не лише в імпровізаціях і хитрощах. Один із найцікавіших моментів цієї книги — обґрунтування наполеонівського тезису про те, що на війні «моральний фактор відноситься до фізичного як три до одного». При цьому дух військ — один із небагатьох показників, що не піддаються кількісному вимірюванню — це не патріотичний запал (хоча й це важливо), а насамперед впевненість солдатів у своїх силах і у своєму командуванні. До речі, «якщо удар по ближньому тилу противника може більше позначитися на моральному стані його солдатів, то удар по глибокому тилу — на моральному стані командування». Нинішнім українським політикам (і їхній інтелектуальній челяді) книга може бути цікава й обґрунтуванням тезису — чому навіть погане перемир'я краще за війну.Невелика, але змістовна книга британського військового історика Майкла Говарда «Війна в європейській історії» (до речі, одна з небагатьох книг, яка видана також українською мовою) являє собою огляд розвитку військової справи й воєнного мистецтва від лицарських часів раннього Середньовіччя до конфліктів, що розпочалися (і не розпочалися — як Холодна війна) вже після Другої світової.До речі, наша ситуація — коли, незважаючи на збройний конфлікт, продовжуються торговельні відносини — зовсім не унікальна. З названої книги можна дізнатися, що такі ситуації в історії воєн взагалі не рідкість. У Середньовіччі війна й торгівля взагалі йшли рука об руку. Один із найпоказовіших прикладів: повстанські голландські провінції понад півстоліття воювали й одночасно торгували з Іспанією. До речі, у роки Кримської війни (1853–1856) англійці продовжували купувати через треті країни вирощене в Російській імперії зерно, а росіяни, знаючи про кінцевого покупця, продовжували його продавати. Справа тут не в торгівлі, а в тому, хто краще розпорядиться її плодами. Голландці, наприклад, ефективніше використовували іспанське золото, ніж іспанці — голландське корабельне оснащення.Логічним і хронологічним продовженням попереднього дослідження є книга професорки Лондонської школи економіки Мері Калдор «Нові й старі війни: організоване насильство в глобальну епоху». Глобалізація неминуче веде до появи нових форм ідентичності, до послаблення держави й посилення впливу найрізноманітніших неурядових організацій.За таких умов неминуче зростає роль негромадянських збройних формувань: чи то поспіхом зібрані загони самооборони, чи то високопрофесійні приватні військові компанії (авторка виділяє всього п'ять типів таких структур). Нові війни, як правило, характеризуються множинністю типів бойових формувань і їхнім різноманітним змішуванням. І йдеться не лише про слаборозвинені країни. Наприклад, США в Іраку й Афганістані активно застосовували приватні військові структури, які звільняли регулярні війська від виконання багатьох другорядних функцій. Тому в умовах збройного конфлікту силовим структурам держави дуже важливо вміти знаходити спільну мову з різноманітними військовими угрупованнями, шукати ефективні моделі взаємодії з ними.Бачення нового типу збройних конфліктів, яке пропонує Мері Калдор, багато в чому перегукується з тим, яке представлено в книзі американського футуролога Елвіна Тоффлера «Війна й антивійна: як вижити на світанку ХХ століття». Важливо зазначити, що Тоффлер був (він помер у червні цього року) одним із видатних фахівців з прогнозування: у написаній на початку 1970-х років книзі «Футурошок» він передбачив багато з того, що відбувається нині. Хоча б тому його праці заслуговують на увагу. Написана в 1993 році «Війна й антивійна» є своєрідним військовим додатком до однієї з найвідоміших робіт Тоффлера «Третя хвиля», у якій розглядається зміна етапів розвитку людства: аграрного, індустріального й постіндустріального (інформаційного). Тоффлер припускав, що після завершення Холодної війни тотальні війни індустріальної епохи відійдуть у минуле. Їм на зміну прийдуть постіндустріальні конфлікти низької інтенсивності — «військові дії, що становлять обмежену війну» (до речі, цілком прийнятне визначення для АТО). За таких умов визначальну роль відіграватиме використання високоточної зброї (при цьому найважливіша роль належить авіації) й застосування сил спеціальних операцій, які нагадуватимуть не стільки солдатів індустріальної епохи, скільки дуже модернізованих лицарів.Звичайно, цивільна людина після прочитання цих книг залишиться цивільною. Прочитане не дає приводу повчати військових і оцінювати їхній професіоналізм (ну, хіба що трохи поумніти в їхній компанії). Однак справа в тому, що за військових рішення приймають політики, яких ми обираємо. Отже, щоб розібратися, наскільки політики компетентні в питаннях національної безпеки, наскільки адекватно оцінюють зовнішню загрозу — ці книги будуть не зайвими. Інакше доведеться цікавитися книгою швейцарського майора Ганса фон Даха «Тотальний опір: інструкція з ведення малої війни». У цьому цікавому підручнику для початківця партизана, крім суто військових аспектів — засідок, диверсій — багато уваги приділено організації партизанського побуту. Майор розповідає, як правильно організувати не лише охорону партизанського табору, але й відхожі місця в ньому, також є інструкція, як правильно приготувати кота, собаку, равлика чи черв'яка… Словом, дуже повчально. Але буде набагато краще, якщо не доведеться застосовувати ці знання на практиці.Іван ЧУГА, для «ОРД»