Видиме протистояння між ГПУ та НАБУ і САП проявляється у формі суперечок щодо повноважень, спорів про підслідність конкретних справ, взаємних звинувачень у порушенні закону та претензій до неправомірних дій працівників опонентів. Кульмінацією цього протистояння стало виявлення співробітниками ГПУ працівника НАБУ, який здійснював зовнішнє спостереження за одним із них, його затримання та залучення спецназу НАБУ для його звільнення. Однак справжня суть конфлікту полягає в боротьбі за владу, тобто йдеться про конфлікт особистісно-політичного характеру.
Для розуміння цього конфлікту важливі кілька моментів. По-перше, боротьба з корупцією — це своєрідна боротьба за владу, особливо коли йдеться про боротьбу з корупцією посадовців вищого рівня. По-друге, боротьба з елітною корупцією завжди була «в руках» президента. Фактично президент визначав, кого з VIP-чиновників правоохоронці можуть «взяти», а кого — ні. Така боротьба є потужним засобом впливу на ситуацію у владі, «приборкання» опозиції, зміцнення особистої влади. Крім того, вона — ефективний засіб політичного піару для того, хто контролює хід такої боротьби.
По-третє, традиційно президент мав повний контроль над органами з антикорупційними функціями: над СБУ він володів таким контролем де-юре за Конституцією, над ГПУ — де-факто всупереч Конституції. У кожному разі він жорстко контролював цю сферу. По-четверте, ситуація кардинально почала змінюватися після створення і початку діяльності НАБУ і САП. При підготовці відповідних антикорупційних законів зацікавлені особи вживали усіх заходів, щоб нормативно підвести НАБУ під контроль президента. Зокрема, глава держави отримав можливість призначати директора НАБУ, хоча Конституція таким правом його не наділяє. Такі намагання продовжувалися і на стадії формування цього органу та його «запуску». Реверансом від влади було присвоєння генеральських звань, присутність на складанні присяги детективами та робочих нарадах, запрошення керівників цих органів на різні заходи в Адміністрацію Президента.
Не можна сказати, що такі намагання і особлива «увага» були зовсім безрезультатними, але встановити такий рівень контролю над ними, як над СБУ та ГПУ, не вдалось. Створені «з нуля» нові антикорупційні органи залишались значною мірою самостійними, що не могло влаштовувати представників влади, які прагнули встановлення повного контролю над органами з антикорупційними функціями. Тим більше, що НАБУ і САП за законом ставали головними суб'єктами протидії елітній корупції. Таким чином один з основних важелів впливу на владу і забезпечення безпеки почав «виходити» з рук глави держави. Коли НАБУ спільно з САП, без найвищого «благословення», провело кілька резонансних реалізацій, стало очевидним, що їхня діяльність стає реально небезпечною для верховної влади. Відтак прихильникам тотального контролю за діяльністю антикорупційних відомств нічого не залишалось, як почати «зупиняти» НАБУ і САП у той спосіб, який суспільство має можливість спостерігати.
Але замість спільної боротьби з корупцією у межах своїх повноважень правоохоронні органи втягнулись у міжусобну війну. Ситуація у цій війні сьогодні є патовою. Керівництво НАБУ і САП могло отримати гарантії міжнародних партнерів, які впливають на владу України. Інакше б вони так не діяли. Керівники протиборчих сторін добре усвідомлюють суть конфлікту і свою роль у ньому, але вони не самостійні у прийнятті рішень.
З того, що відбувається, можна зробити ряд висновків. По-перше, конфлікт матиме свій розвиток з різними можливими варіантами — від загострення до переходу у підкилимний сценарій. Це буде продовжуватись до тих пір, доки ініціатори протистояння не доведуть того, «хто в хаті хазяїн». По-друге, у результаті цього протистояння буде нанесено істотну шкоду справі боротьби з корупцією в Україні. НАБУ і САП зазнають серйозних репутаційних втрат, ГПУ та СБУ у цьому плані втрачати вже, власне, нічого.
По-третє, з великою ймовірністю можна говорити про те, що НАБУ найближчим часом не отримає права на самостійне зняття інформації з каналів зв'язку. Боротьбу за «прослушку» виграли ті, хто прагне залишити у цій сфері все так, як є — тобто монополію на прослуховування телефонів. По-четверте, можна прогнозувати, що вже на осінній сесії парламенту буде зроблено спробу розширити повноваження Генпрокурора в частині вирішення питань підслідності корупційних справ. Це автоматично звузить існуючі повноваження НАБУ і САП. По-п'яте, вказане протистояння призведе до гальмування процесу створення Державного бюро розслідувань. Хіба що гарантовано керівником пройде «своя» людина, над чим напружено працюють відомі представники команди президента.
Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що правовим засобом розв'язання цього конфлікту є неухильне дотримання кожною з його сторін вимог закону. Чинне законодавство достатньо чітко регламентує повноваження суб'єктів боротьби з корупцією. Але з урахуванням особливостей дії закону в Україні покласти край конфлікту може рішуча позиція глави держави. Він її поки що чомусь не виявив.