Вибух маршрутки у Воронежі вечером 12 серпня офіційні документи слідства називають не вибухом, а «хлопком». Основною причиною вважається не теракт, а вибух газового балона у пасажирки, хоча в ЗМІ фігурує й версія про вибух невідомого предмета, закладеного під сидіння. Водночас російські новинні сайти зі ссилками на «джерело в правоохоронних органах» пишуть, що основною причиною розглядається технічна несправність.
З 22 поранених двоє померло в лікарні. Це був перший випадок вибуху наземного транспортного засобу в Росії з 30 грудня 2013 року, коли вибухнув тролейбус. Серед підземного транспорту останнім був вибух у петербурзькому метро в квітні 2017 року, за який було засуджено 11 гастарбайтерів із Центральної Азії на терміни аж до довічного ув'язнення.
В інтернеті давно вже стало мемом вислів «Бомбити Вороніж», що означає приблизно те саме, що й відомий вираз «Бий своїх, щоб чужі боялися» — робити собі гірше, ніж ворогу. Це особливо актуально звучить у країні, де колись цар Іван Грозний зі своїм військом просто штурмував власні міста — не Новгород і не Казань, а підмосковний Клін, наприклад — і руйнував їх дощенту. Це зробило відносини населення з владою особливо «теплими» на століття, аж до сьогодні. Але це не означає, що право й мотивація бомбити Вороніж чи інші місця є лише у російської влади.
Люди, травмовані двома вибухами московських будинків восени 1999 року та невдалим вибухом у Рязані, схильні в будь-якому «хлопку» бачити вибух, а в будь-якому вибуху — інтриги ФСБ за зразком 1999 року. Але вони не розуміють одного головного, фундаментального відмінності: тоді перед ФСБ стояло завдання посадити Путіна на трон — для цього треба було нагнітати жах і паніку серед мільйонних мас населення, змушувати їх буквально тремтіти від страху, щоб наступної ночі не вибухнув їхній дім. Путін, якого всі холуйські тоді ЗМІ подавали як спасителя й «борця з тероризмом», в'їжджав на білому коні в Кремль саме тому, що давав масам ілюзію захисту від того самого «тероризму», який сам же й влаштував.
Тепер же, через 21 рік такої й будь-якої іншої «боротьби з тероризмом», ФСБ, навпаки, вигідно збереження спокою й повної керованості мас, а будь-яка дестабілізація обстановки невигідна. А будь-які вибухи — це за визначенням дестабілізація.
Через місяць мають відбутися «вибори» до «Державної Думи» — якісь там, хоч і цілих три дні замість одного, без спостерігачів, на пеньках, на багажниках машин у дворах, поштою, інтернетом, де «важливо не як голосують, а як рахують». Але все одно це офіційне спецзахід, який повинен пройти хоча б з виду гладко й благопристойно, без екцесів. Бо як би ні був тупий російський обиватель, як би ні був покірний, якими б ні були рабські гени, що дісталися від десятків поколінь його предків-рабів, раптом таки задумається: як же так, боровся-боровся Путін з «тероризмом» 21 рік — а «тероризм» все ніяк не здається, вибухи в транспорті все продовжуються. Може, доручити цю «боротьбу», цю місію «спасителя» комусь іншому?
«Вибори», звісно, ніякі не вибори й ні на що не вплинуть. Сам Путін від влади й не збирається йти аж до 2036 року, якщо, звісно, доживе. Але все одно навіть найменша бацила сумніву й нелояльності не повинна проникати в свідомість рабів ФСБ, тягловою силою нинішньої російської держави. Перестраховка приблизно в мільйон разів порівняно з реально необхідним і реально грозящою небезпекою — фірмовий стиль роботи всіх органів чекістської держави, всіх її «силових» підрозділів від чекістів на Лубянці до наглядачів у тюрмах.
Громадяни (насправді раби, хоч називаються громадянами) держави, яка вже в XXI столітті проводила геноцид цілих народів, масові вбивства, килимові бомбардування, захоплення чужих територій, катування у своїх застінках і політичні вбивства своїх противників за кордоном — інстинктивно відчувають, що їм є чого боятися. Розумом вони цього не розуміють, сформулювати словами, звісно, не можуть: сама думка, що населення повинно нести відповідальність за дії тих, кого воно обирає до влади, здається їм дикою. Але, тим не менше, якесь підсвідоме, смутне, інстинктивне відчуття небезпеки присутнє: коли йдеться про злочини влади, які ця біомаса сприймає як подвиг, вони говорять про себе й про владу як про єдине ціле: «МИ». «МИ повернули Крим», «МИ очистили Чечню», «МИ ще візьмемо Київ і покажемо цим хохлам!», «МИ боремося з тероризмом у Сирії» (шляхом килимових бомбардувань цивільних об'єктів). Вони заодно з владою у всіх її злочинах, вони аплодували її злочинам усі ці роки, а влада намагалася з усіх сил. Коли падали ціни на нафту, зменшувала розмір безплатної підгодівлі свого быдло-електорату. Але громом військових перемог, фанфарами й литаврами «геополітики», імперським реваншизмом і чи не добіла відмитим сталінізмом, піднесеним у ранг золотого століття Імперії — годувала своїх рабів постійно й щедро. На чекістському бенкеті це блюдо було головним.
І радісно жерло ці перемоги, бажало владі скоріше знищити «чорних» і завоювати весь Кавказ, а потім і всю Україну, а не обмежуватися лише Чечнею чи лише Кримом. Влада виросла з тієї ж почви, що й населення, й розділяє з ним ті самі — імперсько-радянські, сталінсько-беріївські — спільні цінності, моральні й духовні. І як цьому населенню потрафити, чим його купити, ця влада знала чудово. Гайдар із Чубайсом на початку 90-х могли й не знати, думали, що треба лише провести реформи — і народ, мовляв, заживе нормально, ситно, вільно, не гірше, ніж у європах. А чекісти, навіть коли ще не були при владі, до 2000 року, дуже добре знали, чого цьому ушибленому пилюю совка населенню насправді треба. І радісно дали йому це. І вже 22-й рік за рахунок цієї брязкальця в руках великовозрастного імбецила утримуються при владі. Населення РФ є не більше й не менше як колективним замовником усіх злочинів путінщини. Усіх агресій, геноцидів, «очисток», «повернень у рідну гавань», політичних вбивств тощо.
А Путін є лише їхнім організатором, що віддає накази своїм генералам — як армійським, так і міліцейським і чекістським. Але головною виною в кримінальному праві вважається вина замовника, а не організаторів і не виконавців. Гордячись тим, яка Росія велика, могутня, як її всі бояться, скільки у неї зброї всякої, ракет, «Градів» тощо, щоб відвоювати будь-які «тимчасово втрачені в 1991 році землі» — москалі інстинктивно побоюються їздити в громадському транспорті, особливо після гучних вибухів у метро, як у Москві й Санкт-Петербурзі не раз, чи в тролейбусі, як у Волгограді в 2013-му. Це — неминуча зворотна сторона імперської гордості й нарешті задоволеного почуття «за державу образа».
Тому що насправді не має ніякого значення, чи «хлопок» у Воронежі сталося, чи справжній вибух, чи влаштований цей вибух своїми ж спецслужбами (незрозуміло навіщо), чи мстителями за вбитих москалями й за окуповані ними чужі землі. Значення має лише те, що їм — поділом! Поділом быдлу, третій десяток років не просто терпячому, але активно підтримуючому таку владу, владу кровавих убивць і м'ясників, й аплодуючому її вбивствам! За це — хто б ні взривав быдло, ні вбивав, у маршрутках чи в тролейбусах, у метро чи навіть у власних домах і сортирах, де колись обіцяв Путін мочити «терористів» — поділом підлим і злобним рабам, готовим терпіти знущання від своєї власної влади, лиш би сусідам ця влада робила ще гірше, йшла на них війною, вбивала їх, бомбила, стирала з землі їхні міста, захоплювала чужі землі.
За такий національний менталітет, рабський і мазохістський, для якого природно гнутися до землі перед сильним і лизати йому чоботи, а потім уже вволю відпочивати й відігруватися на слабому й беззахисному — ніяке це автобусно-тролейбусне відмщення, крайньо рідкісне й випадкове, за принципом «на кого бог пошле», навіть близько не є насправді достатньою карою. І не має ніякого значення, мстять за геноцид і килимові бомбардування й приїжджають взривати автобуси й метро в РФ, чи це роблять (невідомо навіщо й на шкоду собі ж) російські спецслужби.
Не має це ніякого значення! — тому що біомаса, яка терпить третій десяток років тотальну владу спецслужб над собою й чотирирази голосує за главаря, поставленого цими самими спецслужбами на посаду президента, повністю заслуговує своєї долі. Заслуговує, щоб його взривали й убивали як свої, так і чужі. Благо є за що. І в тому разі є, й в іншому. Бо в БУДЬ-ЯКОМУ з цих випадків населення Московії є ГОЛОВНИМ джерелом усіх проблем — як своїх власних, так і тих, що несе Московія сусіднім країнам і всьому світу, аж до Центральноафриканської республіки. Саме воно — та почва, на якій виростають усі ці Сталіни, Брежнєви, Путіни. Отруйна почва, на якій нічого іншого й не може виросту. Головна трагедія сучасності в тому, що нікому вирішально взятися за рекультивацію цієї почви. Фатально, трагічно нікому.