Пензель — зброя революціонера. Справа — гасло «Вогонь по штабам!» Півстоліття тому — в серпні 1966 року — Мао Цзедун проголосив своє знамените гасло, яке ознаменувало початок культурної революції. Фактично, у 1966–1967 роках система державного управління в Китаї була знищена, а потім відтворена заново. Після провалу політики «великого стрибка» (спроби прискореної модернізації китайської економіки) становище старіючого Мао в китайському керівництві похитнулося. Управлінський апарат був незадоволений його волюнтаристськими методами. Тому товариші — голова КНР Лю Шаоці та другий чоловік у партії Ден Сяопін — почали брати все більше повноважень у свої руки. У відповідь, у серпні 1966 року Мао виступив із критикою «ревізіонізму та бюрократії» та санкціонував критику партійного і державного керівництва. Незабаром пленум ЦК Комуністичної партії Китаю прийняв «Постанову про велику пролетарську культурну революцію». Фактично цей документ дав старт хвилі репресій. Ден Сяопін втратив посаду і був відправлений працювати на тракторний завод у далеку провінцію. Лю Шаоці спочатку піддався розгромній критиці та визнав помилки, а потім був усунений з усіх посад і, очевидно, помер у в'язниці.
На відміну від Сталіна, Мао для проведення чистки партійно-чиновницького апарату зробив ставку не на репресивні органи (хоча без їхньої участі не обійшлося), а на молодь. Було санкціоновано створення загонів хунвейбінів («червоногвардійці» — учнівська молодь) та цзаофаней («бунтівники» — молоді робітники), які почали закликати партійних і господарських керівників, чиновників та викладачів визнати помилки та покаятися. Керівним працівникам доводилося важко: їх водили в шутівських ковпаках, били та образляли. Іноді такі екзекуції закінчувалися вбивством. Багато жертв було також серед інтелігенції та колишньої буржуазії. Оскільки правоохоронні органи за наказом зверху самоустранилися, молодь розпустилася повністю. Сам Мао щодо того, що відбувалося, заявляв, що «повний безлад у Піднебесній веде до всезагального порядку». Причому, за його словами, головним інструментом чистки виступав саме «низовий хаос, який веде до порядку». Однак незабаром ситуація вийшла з-під контролю. Розправившись з номенклатурою та незгідними, загони хунвейбінів та цзаофаней почали з'ясовувати стосунки між собою.
У свою чергу, втомлені від вакханалії міщани почали створювати загони самооборони, повстали національні окраїни. До того часу на руках виявилося багато зброї. Тому на вулицях міст почалися справжні бої. Оскільки правоохоронні органи самоустранилися, в ситуацію вимушена була втрутитися армія. При активній підтримці населення військові швидко розправилися з бунтівниками (хоча іноді для наведення порядку доводилося застосовувати артилерію). Очевидно, спочатку військові навіть пішли на конфронтацію з партійним керівництвом (були випадки, коли високопоставлених партійців не пускали в міста, де армія наводила порядок). Але Мао вдав, що так і треба, а молодіжні активісти неправильно його зрозуміли. Врешті-решт, кілька найбільш одіозних вожаків хунвейбінів та цзаофаней були страчені, організації розпущені, а близько мільйона активістів відправлені в віддалені райони — піднімати сільське господарство. Втім, культурна революція, прийнявши більш стриманіші форми, тривала аж до смерті Мао в 1976 році. Після цього військові допомогли помірним комуністам взяти владу та розправитися з лівацькою групуванням — «бандою чотирьох» — яка все це безобразство надихнула та організувала.
Роки культурної революції в офіційній китайській політиці історичної пам'яті названі «десятиліттям великих лиха». Справді, на перший погляд, очевидні лише негативні результати культурної революції: сотні тисяч загиблих, знищення маси культурних цінностей (хунвейбіни та цзаофані були дуже нетерпимі у критичному ставленні до культурно-історичної спадщини). Однак, якщо подивитися на культурну революцію в ширшому контексті китайської історії, неможливо не помітити одну обставину. Справа в тому, що, починаючи з середини XIX століття в Китаї було здійснено кілька спроб запустити реформи. І всі вони закінчилися невдачею через опір консервативного чиновництва, яке за сотні років виродилося в напівзакриту касту — шеньші — зі своїми інтересами та особливим менталітетом. Саме чиновники визначили закритість та самодостатність Китаю, що врешті-решт привело до відставання в розвитку та до напівколоніального статусу. Колись могутня Піднебесна імперія потрапляла в усе більшу залежність від європейців, японців, американців та росіян.
До речі, для європейця китайський чиновник-мандарин став втіленням неефективного та корумпованого управлінця. Звичайно, після революції 1911 року та після того, як у 1949 році комуністи, перемігши в громадянській війні націоналістів, прийшли до влади, усі касові забобони були остаточно скасовані. Але від вікових традицій не так просто позбутися. Саме культурна революція зламала хребет китайським бюрократичним традиціям. У всякому разі, саме після неї Ден Сяопіну вдалося запустити свої реформи, внаслідок яких китайська економіка стала провідною у світі, а Китай знову здобув статус наддержави. Отже, на початковому етапі успіх реформ був багато в чому обумовлений тим, що ослаблений державно-партійний апарат (ті самі «штаби») майже не втручався в цей процес. Багато реформ починалися на місцях, без узгодження з центром. Пізніше, в СРСР спроба запустити реформи — перебудова — провалилася багато в чому саме через перерегульованість, централізацію та блокування ініціатив (до речі, генсек-реформатор Горбачов спеціально відзначив, що «вогню по штабам» не буде).
Очевидно, що існуюча в Україні корумпована та неефективна система влади потребує скорішого демонтажу. Як зауважив Юрій Касьянов, «кілька тисяч або десятків тисяч чиновників, прокурорів, суддів в Україні займаються лише тим, що самозабвенно грабують країну особисто або покривають та відмазують тих, хто грабує. Ці паразити руйнують найважливіше в людині — почуття власної гідності, віру в свої сили та віру в справедливість. Без усунення паразитів від влади, без ліквідації самого класу корупціонерів, без змін, встановлених ще Кучмою правил гри, життя не зміниться». (http://gazeta.zn.ua/socium/nuzhen-progressor-_.html) Втім, сам уже Кучма напередодні другого терміну всім голосом обіцяв, що ми побачимо нового Кучму, а негласно — «одразу після виборів найжорстокіший порядок», але не досяг успіху. Потім Ющенко не лише обрали, але й відстояли на Майдані саме тому, що він обіцяв нові правила.
Однак і його, і Тимошенко система з'їла з потрохами. Янукович теж намагався запустити реформи та навіть звинувачував чиновників у саботажі… Тепер у Порошенка дуже погано виходить «жити по-новому». Політолог Володимир Фесенко навіть говорить про «драму Порошенка»: мовляв, і хотів би жити по-новому, але існуючі проблеми вміє вирішувати по-старому. (http://www.radiosvoboda.org/a/27756205.html) По суті, нинішня влада лише оптимізує систему, але не ламає її. Взагалі, вірити, ніби систему можна реформувати за допомогою її самої — глупо та наївно.
Стає все більш очевидним, що нашу систему можна лише зламати. Як зауважила Ека Згуладзе, «нам потрібна інституціональна революція — сотні Майданів, у кожній установі». (http://www.pravda.com.ua/news/2016/02/10/7098487/) Очевидно, що зламати систему буде набагато складніше, ніж повалити Януковича. І, чесно кажучи, навряд чи Україна зараз може дозволити собі таку розкіш, як радикальна ломка системи. Це навряд чи знайде розуміння та підтримку на Заході, і напевно стане приводом для нового витка агресії на Сході. І все ж таки, слід розуміти, що без радикальної ломки існуючої системи (можна використовувати термін інституціональна революція) нам навряд чи вдасться витягти Україну звідти, де вона зараз опинилася. До речі, гасло «Вогонь по штабам!» сподобалося не лише китайській молоді, але й європейській — у 1968 році його взяли на озброєння бунтуючі паризькі студенти, які, втім, вклали в нього свій смисл. Можливо, настав час наповнити це висловлювання новим, українським змістом?