Секретар РНБО Олександр Турчинов у розмові з УНIAН розповів, як у 2014 році йому вдавалося збирати ефективну для голосувань більшість у Верховній Раді та чому нинішнім депутатам це не вдається, як він розраховував першу мобілізацію за кількістю берців на складах і чому Україні у протистоянні з Росією слід розраховувати лише на власні сили.
Олександр Турчинов, мабуть, єдиний політик в Україні, якому в певний момент неймовірно «пощастило»: після втечі екс-президента Віктора Януковича, прем'єра, низки міністрів, губернаторів, мерів та інших чиновників у його руках фактично була зосереджена вся влада в країні. «Кривавий пастор» — саме так назвали Турчинова ЗМІ за його рішення — став одночасно спікером парламенту, координатором роботи уряду та виконуючим обов'язки президента, але не скотився в диктатуру, як, мабуть, зробили б багато хто на його місці. Більше того, він навіть не спробував утримати хоча б частину своєї майже абсолютної влади — і не став кандидатом на виборах президента.
У розмові з УНIAН секретар РНБО розповів, як у 2014 році вдалося зберегти життєздатну Верховну Раду — єдиний легітимний орган влади в країні, що перешкоджає нинішньому складу парламенту ефективно працювати, як з нуля будувалася наша боєздатна армія та чому у протистоянні з Росією слід розраховувати лише на власні сили.
«Два роки тому вас не було обрано президентом, але ви виконували обов'язки президента, погодьтеся, прецедент специфічний. І — цікавий факт — вашого призначення ніхто не критикував ні всередині країни, ні поза її межами», — зазначив інтерв'юер.
На запитання про тягар відповідальності Турчинов відповів: «Правда в тому, що тягар відповідальності був дійсно неймовірним. Взагалі, об'єднання посад голови ВРУ та президента — це непросто, адже це — дві третини владних повноважень у країні. При цьому невеликий період часу, поки новий Кабмін не був сформований, я координував ще й роботу уряду. Але головна проблема була не в тому, що в одних руках були зосереджені всі основні владні повноваження. Проблема була в тому, що влади в цей момент у країні фактично не було. Президент, що втік, Кабмін, що втік, розбіглися голови місцевих адміністрацій… Натовпи людей на вулиці шукають сховавшихся міліціонерів… В Україні склалася ситуація, яка була реальною загрозою для суверенітету, незалежності та життєздатності країни. Тому головне завдання полягало в тому, щоб у найкоротші терміни відновити систему влади — як центральної, так і регіональної».
«Весь південний схід горів, Київ горів. І якщо центр Києва горів у прямому сенсі (шини, авто, окремі будівлі), то південний схід — у переносному, але цей пожежа був набагато небезпечніший. Тому що за технологією російських спецслужб так звана «Російська весна» мала розірвати Україну на частини. У нас ще не було сформовано уряду, а російським спецназом уже були захоплені будівлі парламенту та уряду Криму. Ось у таких умовах потрібно було приймати рішення. Потрібно було починати відновлення вертикалі влади, реформувати силовий блок, практично з нуля відновлювати армію», — розповів Турчинов.
Період Революції гідності та, надалі, початок військового протистояння з Росією часто порівнюють з періодом становлення української державності у 1917–1921 роках. Але, на відміну від подій столітньої давності, два роки тому ситуацію вдалося утримати. Зокрема, за рахунок того, що вдалося утримати різнорідний парламент, більшість у якому складали соратники президента, що щойно втік.
«Чим ви взяли Раду? Сейчас многие забыли, каким был парламент того времени. Буквально за неделю до моего назначения, в парламенте было циничное, жесткое большинство, готовое принимать любые диктаторские законы, готовое выполнять любые команды Януковича и его ближайшего окружения, готовое голосовать за арест всей верхушки оппозиции», — розповів Турчинов. На основі цього великого більшості — Партія регіонів, що формувалася фактично однією людиною — Януковичем — за принципом особистої відданості та внесення багатомільйонних ресурсів за проходні місця. З іншого боку, комуністи, що підспівували й підіграли їм у всьому — циничні, безпринципні, виключно проросійські. Таких депутатів була велика частина парламенту. А на вулицях Києва — люди, що вимагали відповідальності за пролиту режимом Януковича кров, люди, готові розтерзати як комуністів, так і регіоналів. Але, незважаючи на це, необхідно було створити нове більшість, змусити парламент працювати. І це була найголовніша й найскладніша задача.
Комуністи й регіонали могли просто розбігтися, налякавшись, наприклад, спроб захоплення Верховної Ради, коли кидали камені, били вікна. Але, якби вчорашнє більшість розбіглося, парламент не зміг би функціонувати й у країні не залишилося б ніякої легітимної влади. Тому що в умовах, що склалися на той момент, парламент залишався в Україні єдиною легітимною владою. Якби впав парламент, то ні відновити виконавчу владу, ні створити армію, ні провести мобілізацію, ні прийняти закони, що утримали й зберегли країну незалежною державою, було б неможливо. Я раніше ніколи про це не розповідав, але було кілька випадків, коли мені в кабінет телефонували з вулиці з повідомленням, що натовп людей біля парламенту схопив депутата-регіонала й тягне його вниз по Грушевського, щоб «повісити на Майдані».
«Це були відомі люди?» — запитав інтерв'юер.
«Так. Досить відомі. Принаймні впізнавані. І я вискакував зі своїми помічниками й буквально в драці вирвав їх, щоб не допустити самосуду й утримати парламент, що голосує», — відповів Турчинов.
«А, уявіть, якби в такій ситуації хтось загинув? Український парламент просто б перестав працювати», — продовжив він.
Турчинов розповів, що він, можливо, надто жорстко, але відверто говорив зі своїми вчорашніми опонентами: що, якщо вони будуть голосувати закони, які потрібні Україні, він їх на «розтерзання» не віддасть.
«Грали на страху й один страх у них переважав інший?» — запитав інтерв'юер.
«Не буду говорити, що залякував. Хоча, якщо між нами, доводилося використовувати різні методи «впливу», щоб забезпечити голосування в умовах, коли над країною нависла смертельна загроза. І, треба сказати, що парламент почав тоді працювати дуже ефективно. Такий собі жорсткий спікер військового часу?» — запитав інтерв'юер.
«У мене просто не було іншого вибору. Якби я почав рассусолювати, когось упрошувати, не посилюючи свою позицію, то не утримав би ситуацію. Це — з одного боку. З іншого боку, я був змушений і де-де блефувати. Адже у мене парламент був абсолютно незахищеним. Два місяці поспіль Раду, за моєю просьбою, як колишнього начальника Штабу Майдана, охороняла одна зі сотень Самооборони Майдана. Я попросив патріотично налаштованих хлопців не розпускати сотню й взяти під охорону будівлю парламенту, при цьому вони навіть не були озброєні. Іншого реального захисту у мене просто не було. Тому що тоді не було ні міліції, ні СБУ, ні армії. Одні втекли, інші чекали — чим все це закінчиться», — розповів Турчинов.
«У нас багато «диванних» героїв люблять обговорювати кримські події. Говорять, чому, мовляв, не кинули армію проти російських захопленців? Але, по-перше, армії в нинішньому її розумінні тоді, на початку 2014-го, не було. А, по-друге, багато хто в Генштабі й у Мінобороні, не тільки в керівництві, але й у середньому ланцюзі всіх силових відомств очікували, що вся ця влада ненадовго, що зараз все розсиплеться, не утримається», — зазначив він.
«Захисники парламенту стояли з палицями? І то — не всі. Багато були без палиць. Тільки камуфляж і суворі обличчя», — розповів Турчинов, посміхаючись. «Головна їхня сила була в тому, що вони були авторитетами для тих, хто ходив навколо парламенту, хто хотів проявити, скажімо так, псевдореволюційність. Насправді, після кривавих подій кінця лютого, після загибелі Небесної сотні, героїзм на вулицях Києва проявляти не було необхідності. Але, знаєте, дуже багато «героїв» з'явилося вже після перемоги Революції гідності. Коли вже все пройшло, коли розвалилася система, яку Янукович цементував «Беркутом», внутрішніми військами й бандитами. Коли Київ залишився незахищеним, багато з'явилося лжереволюціонерів, які жгли шини й браво захоплювали порожні приміщення».
«Але їх я не бачив, коли штурмували й розстрілювали Майдан. Їх не було тоді. У багатьох документальних фільмах про події на Майдані не часто побачиш хлопців, що пройшли весь драматичний шлях нашої революції. Вони часто взагалі відмовляються давати інтерв'ю й не люблять згадувати про свій героїзм. Ті ж, кого не було в перших рядах, хто поселився в намітках, коли небезпека минула, дуже люблять згадувати на публіці про свої «подвиги»», — продовжив Турчинов.
«Щоб показати, що парламент тепер працює на свою країну й не ховається від народу, я після свого обрання дав наказ зрізати величезний паркан, яким була оточена Верховна Рада».
«Чому ви були впевнені, що це повернути довіру людей?» — запитав інтерв'юер.
«Цей паркан став символом відірваності влади від людей, демонстрацією страху перед власним народом. Крім того, я розумів, що, якщо російська агентура зможе спровокувати людей на штурм парламенту — паркан не врятує. А, раз він не врятує, то навіщо такий подразник, який демонструє розділення влади й народу, потрібен? До речі, я дав наказ, щоб і на Банковій тоді теж паркан зрізали», — розповів Турчинов, посміхаючись. «Хоча я на Банковій у той час ніколи не сидів. Я працював у своєму кабінеті у Верховній Раді. І ні разу не заходив у президентський кабінет на четвертому поверсі адміністрації».
«Чому?» — запитав інтерв'юер.
«Тому що я був лише виконуючий обов'язки президента й верховного головнокомандувача. Я вважав, що тільки обраний народом президент може сідати в президентське крісло», — відповів Турчинов.
«Добре, вам вдалося утримати складний, різнорідний парламент. Після парламентських виборів у Верховну Раду прийшло багато тих, хто був на Майдані, проєвропейських, демократичних політиків. Разом з тим (принаймні, так здається), ні Володимиру Гройсману, ні Андрію Парубію впоратися з цим складом не вдається. Чи у вас є якась узагальнювальна порада для більш ефективної роботи спікерів військового часу, щоб Верховна Рада все ж залишалася тим головним для парламентсько-президентської республіки органом, яким повинна бути?» — запитав інтерв'юер.
«Знаєте, тут немає універсальної поради. З іншого боку, мені складно об'єктивно оцінити нинішні внутрішньопарламентські проблеми: я в новому парламенті працював, буквально, кілька днів, коли ще голосувалося все в 300 і більше голосів. Мені здається, що тут проблема не в спікері, а у відсутності відчуття величезної відповідальності перед країною у депутатів», — відповів Турчинов.
«У 2014 році загроза втрати країни висіла в повітрі. 1 березня Рада Федерації РФ дає дозвіл Путіну на введення військ на територію України. Захоплено Крим, відбувається захоплення держадміністрацій від Одеси до Харкова, по всьому південно-східному периметру нашої країни, міліція пропускає, а, іноді, підтримує провокаторів. Початок війни на Донбасі… Тоді всі розуміли, наскільки велика загроза. І багато хто, у тому числі, з депутатськими значками, хто себе вважав українцем, чітко усвідомлював свою відповідальність за долю країни, нашу свободу й незалежність. А йшлося саме про збереження й спасіння країни. Сейчас угрозы и вызовы, которые стоят перед Украиной, не стали меньше, чем в 2014 году. Но то, что уже есть армия, Нацгвардия, силовые структуры, есть, в конце концов, власть в центре и на местах, нет угрозы жизни за пределами зоны проведения АТО – притупляет ощущение опасности», — розповів Турчинов.
«Так, сьогодні, як було у 2014-му, у напрямку Харківської чи Чернігівської областей не висуваються колони російських танків, зупиняючись за 100 метрів до державного кордону. Але, повторю, загроза не стала меншою. У Росії не перемогли пацифісти. Там по-прежнему путинський імперсько-реваншистський режим. Вони продовжують війну на Донбасі й готові в будь-який момент до масштабного розширення агресії. Але, коли люди постійно перебувають у стресі, відбувається притуплення почуття небезпеки. Крім того, багато нинішніх депутатів, які люблять поговорити про проблеми національної безпеки, не були ні в окопі, ні на передовій. Вони не замислюються, що наші воїни кожен день бачать кров і смерть своїх товаришів, що своєчасне прийняття окремих законів може врятувати людські життя, зміцнивши оборону нашої країни. У результаті відбувається девальвація відповідальності перед країною. Домінують інтереси зростання рейтингів, якихось політичних і корпоративних проектів. А відповідальність перед країною за її безпеку, за її майбутнє, відходить на задній план. І це — найголовніша проблема нинішнього складу ВР. Тому що, з одного боку, Україна продовжує перебувати в умовах війни. З іншого боку, у Києві, у парламентських кулуарах, це зовсім не відчутно».
«У результаті, протягом року ми не можемо проголосувати закон, що дозволяє провести спецконфіскацію заблокованих у українських банках півтора мільярда доларів, вкрадених у країни оточенням Януковича, щоб профінансувати державний оборонний заказ. Ми не можемо прийняти багато законів, що посилюють обороноздатність країни, допомагаючи протистояти інформаційній війні, яку ведуть проти нас Росія, і так далі, і так далі. Статус і значимість РНБО роками нівелювалися, організація дискредитувалася як орган впливу в державі».
«Коли ви прийшли в РНБО з великої політики, які виклики й завдання ставили перед собою? Наскільки ефективні інституції в структурі РНБО?» — запитав інтерв'юер.
«Знаєте, ви праві, спочатку РНБО створювався як деякий аналітичний центр, потім це була тиха кадрова заводь для «хороших» людей, для яких у Кабмінові місць не знаходилося. Але, в умовах війни, в умовах агресії, цей орган почав професійно працювати. Ми не беремо на себе чужих повноважень, але ті функції й завдання, які покладені на нас Конституцією й законом, ми намагаємося професійно виконувати. Так, потрібно було існуючу довгі роки «тиху заводь» перетворити на ефективний механізм, який, перш за все, на інтелектуальному й організаційному рівні, продукує, готує стратегічні рішення, а після прийняття координує й контролює їхнє виконання».
«Наскільки це вдається?» — запитав інтерв'юер.
«Скажімо так, фінансування в мирні часи було значно більшим. У військовий час кожну копійку доводиться спрямовувати в армію, у національну гвардію… Але при цьому, навіть при мінімальному фінансуванні, система може працювати. Наприклад, ще років 10 тому було прийнято рішення про створення ситуаційного центру. Гроші, виділені на ці цілі, кілька разів списувалися, але нічого не відбувалося. А ми за місяць опрацювали цю тему, підготували програмне забезпечення, систему управління, й запустили Головний ситуаційний центр, який не поступається за своїми можливостями аналогам у провідних країнах. Сьогодні створена багаторівнева система, яка включає в себе як Головний ситуаційний центр РНБО, так і ситуаційні центри, створені у всіх силових структурах і в регіонах, для того, щоб оперативно можна було оцінити будь-яку загрозу, будь-яку проблему, прогнозувати розвиток ситуації й швидко приймати правильні рішення. Зроблено немало. Перш за все, ми підготували й забезпечили прийняття документів стратегічного характеру. Це стосується оборонного планування, побудови цілісної системи безпеки країни».
«Прийнята Стратегія національної безпеки, Концепції реформ сектору безпеки й оборони, Військова доктрина, Стратегічний оборонний бюлетень, Стратегія кібербезпеки… Це — той фундамент, на якому базується бачення нашої оборонної перспективи й безпеки країни. При цьому, це й детальний план реформ усіх силових структур. Незважаючи на військову агресію, ми не можемо стояти на місці, ми повинні знаходити ресурси на реформування й оновлення системи. Я вважаю, що в питанні реформування в секторі безпеки й оборони зроблено значно більше, ніж у інших секторах. Незважаючи на економічні складності, ми переходимо на стандарти НАТО, ми опрацьовуємо ефективну систему захисту держави, ефективну систему захисту громадян. Фундамент закладено. Тепер, безумовно, дуже важливо, щоб усі керівники силових відомств забезпечили якісну реалізацію запланованого. Ми не можемо їх підмінювати в керівництві силовими структурами, ми можемо лише контролювати виконання й координувати їхню роботу. Але, зі свого боку, нікому саботувати й сачкувати не дамо».
«Два роки тому раптово з'ясувалося, що у нас немає ні армії, ні забезпечення для неї, ні зброї, щоб відбиватися й захищатися… У часи Радянського Союзу ракетно-ядерний щит формувався на українських підприємствах. Наша країна мала потужний оборонний потенціал. Але протягом останніх 20 років наш військово-промисловий комплекс свідомо знищувався. Почалося з Будапештського меморандуму, коли Україна відмовилася від третього у світі ядерного потенціалу в обмін на «надійні гарантії» своєї безпеки. Але, коли час прийшов, з'ясувалося, що ці гарантії нічого не варті. А одна з країн-гарантів розв'язала проти нас війну. З іншого боку, російська агентура й кремлівські маріонетки, що керували протягом багатьох років нашою країною, системно працювали на знищення основ безпеки України. Знищували армію, озброєння, оборонну промисловість… Підприємства оборонного комплексу ставали банкротами, багато з них закривалися, обладнання різали й здавали на металобрухт. Найкраще озброєння знімалося з бойового чергування й продавалося. Ось те, з чим ми починали працювати».
«І наскільки якісні зміни відбулися за два роки? Наскільки ми стали сильнішими? Наскільки готові самі себе забезпечувати озброєнням?» — запитав інтерв'юер.
«За дуже короткий історичний період Україна, стартувавши практично з нульової точки, має, на сьогодні, одну з найбоєздатніших армій у Європі. Ми поступаємося за чисельністю й кількістю озброєння Росії, але наша армія вже готова захистити свою країну й протистояти переважаючим силам агресора. Росія зрозуміла, що не зможе поставити Україну на коліна. Вони не змогли цього зробити у 2014 році, тим більше, не зможуть зараз, коли ми змогли відновити оборонний потенціал й створити боєздатну армію. Боєздатна армія характеризується не чисельністю, а готовністю й здатністю виконувати бойові завдання. Скажу відверто: не всі радісно сприймають посилення нашого військового потенціалу, й ми змушені спиратися в основному на власні сили й виходити з пріоритету наших національних інтересів».
«У 2014 році, коли був колосальний дефіцит часу, фінансів, матеріальних ресурсів, зброї, всього… я провів велику кількість переговорів з нашими зарубіжними партнерами. Нагадував їм про Будапештський меморандум, говорив, що потрібна допомога. Але наші партнери хлопали по плечу й говорили, мовляв, тримайтеся, ми будемо впливати на Росію дипломатичним шляхом. Мене постійно просили не бряцати зброєю, не проводити мобілізацію, взагалі, «не провокувати Росію». Мені дали чітко зрозуміти, що, якщо збройні сили РФ вторгнуться на територію континентальної України, нам не зможуть надати військову допомогу».
«Але я відчітливо розумів, що ніякі дипломатичні зусилля не зупинять агресію Росії, вона буде рахуватися лише з силою. У мене не було права на інші рішення. Ми повинні були захистити свою країну. Ми почали підготовку військ і їхню переброску зі Заходу на Схід. Я підписав Указ про мобілізацію. Була створена Нацгвардія, у МВС почали формуватися добровольчі батальйони… Я темпи першої мобілізації розраховував за кількістю берців, які змогли б випустити наші підприємства. Солдатів просто не було в що взути!.. Тоді нам не дали ні одного патрона. Не кажучи вже про складнішу зброю».
«Сьогодні ми перебуваємо в ситуації, коли у нас є чим воювати й є кому воювати. Хоча ні однієї одиниці летальної зброї ми від наших партнерів досі не отримали».
«А ми самі вже виробляємо якісь аналоги?» — запитав інтерв'юер.
«Сьогодні ми виробляємо широкий спектр зброї й військової техніки. У 2014-му ми закладали основи й запускали процеси. Це — виробництво, це вимагає часу. Звичайно, не можна було за березень чи квітень 2014 року все відразу відновити. Реальні результати оборонпром почав давати вже з 2015 року. Ми закриваємо всі основні потреби в техніці й озброєнні наших Збройних сил, Нацгвардії, усіх силових структур. Українські підприємства виробляють багато позицій: починаючи від пістолетів й автоматів і закінчуючи бронетехнікою й потужними ракетними комплексами… Але дуже складно закривати весь спектр сучасної зброї самостійно. Умовно кажучи, у нас є потужна ефективна бронетехніка, але, щоб вона відповідала найвищим стандартам, необхідні сучасні прицільні системи, необхідні прилади нічного бачення й т.д.».
«Тому нам дуже потрібна військово-технічна кооперація з нашими партнерами. У нові види зброї й техніки, які ми зараз проектуємо й виробляємо, одразу закладаються стандарти НАТО. Одразу потрібно озброюватися так, щоб не було необхідності перевооружатися, щоб наша зброя нічим не поступалася найкращим зразкам. І це досить затратна тема. При проблемному бюджетному фінансуванні, при тому ж саботажі в парламенті, це дуже важко дається».
«Які сфери ВПК можна вважати флагманами української оборонки?» — запитав інтерв'юер.
«Підприємства, що простоювали багато років, зараз нарощують виробництво. Харківська танкова школа відома всьому світу. Наші танки й бронетранспортери не поступаються зарубіжним аналогам. ДП «Антонов» виробляє військово-транспортний літак, один з найкращих у світі. Але ці, як і багато інших підприємств, мають, м'яко кажучи, далеко не найсучасніше обладнання. Для того, щоб забезпечити випуск зброї й техніки нового покоління, потрібні великі інвестиції в технічне перевооруження виробництва. Без впровадження нових технологій (цифрових, 3-d друку й так далі) ми не зможемо конкурувати на зовнішніх ринках озброєння й надійно захищати країну, в умовах відсутності ефективної системи колективної безпеки в Європі й світі. Але це — окрема тема нових викликів, що вимагають негайної економічної й технологічної трансформації нашої країни».
«Повернемося до вашого питання. Одна з програм, які я особисто курую, це ракетобудування — відновлення ракетного щита України. Недавно ми провели успішні пуски ракет українського виробництва. Вони за своїми характеристиками значно перевищують російські аналоги. Це реалізація завдання, яке стоїть перед вітчизняним оборонпромом — нова українська зброя нічим не повинна поступатися російській, більше того, перевищувати її. Реалізація нашої ракетної програми — шлях до забезпечення надійного захисту нашої країни. У роботі знаходяться дуже перспективні розробки, які дозволять повернути Україні втрачене лідерство на ринку ракетних технологій».
«Зацікавлені ли наші іноземні партнери в придбанні такої української зброї?» — запитав інтерв'юер.
«Парадигма розвитку сучасного світу, що супроводжується різким збільшенням кількості й масштабів збройних конфліктів, привела до великого зростання попиту на якісну зброю, у тому числі, українського виробництва. Зараз ми відновлюємо свою присутність на ринках озброєння, повертаємо раніше втрачені позиції України. Думаю, що український ОПК буде не тільки потужним стимулом промислового зростання, але й у стані забезпечити серйозний приріст для нашого бюджету валютних надходжень».
«Зможемо конкурувати з «Джавелінами», яких так і не дочекалися?» — запитав інтерв'юер.
«Скажімо так, українська «Стугна» з лазерним наведенням на ціль у своєму класі має колосальний попит не тільки в наших військах, але й за кордоном. Ракета «Джавелін» має теплове самонаведення. Але якщо, наприклад, танк перебуває в обороні з неробочим двигуном, то ефективність «Джавеліна» різко падає, а «Стугна» зможе точно поразити таку ціль. Але «Джавелін» дуже добре працює по рухомих цілях, і ми, при згоді наших партнерів, могли б швидко налагодити випуск його аналога в Україні. Відсутність необхідної комплектації й жорсткий відмова від багаторічної кооперації з російськими підприємствами змушує нас шукати вихід й знаходити можливість виробляти потрібні вироби, блоки й необхідні комплектуючі самим. Наприклад, через відсутність поставок безпілотників, ми налагодили виробництво тактичних БПЛА. Цього року нам запропонували безпілотники на порядок гірші за ті, що ми випускаємо. Але ми не стоїмо на місці й йдемо далі — на «Антонова» вже презентували модель нового бойового безпілотника, який може ефективно поражати цілі на далеких відстанях».
«А якщо наші партнери зніму обмеження з поставок, ми, звичайно, не відмовимося ні від «Джавелінів», ні від будь-якої іншої зброї. В умовах військового протистояння зайвої зброї не буває. Ми взагалі не відмовляємося ні від чого, що нам дають. З іншого боку, випереджаюче розвиток оборонпрому стимулює економіку країни. Все більше й більше недержавних різнопрофільних підприємств починають працювати за військовою тематикою. Збільшується кооперація, вдосконалюються технології, створюються нові робочі місця».
«Коли йдеться про захист, у більшій мірі уявляється довга — з півночі на південь — сухопутна границя з Росією. А наскільки ми захищені від нападу з моря?» — запитав інтерв'юер.
«Знаєте, говорити, що Україна вже повністю має надійний захист і на суші, й з повітря, й з моря, було б серйозним перебільшенням. Проблем дуже багато. Особливо гострі проблеми потрібно вирішувати в протиповітряній обороні… Тому що на східних кордонах все частіше помічають ворожі літаки?» — запитав інтерв'юер.
«…Ми бачимо, що вздовж нашої границі з російської сторони укріплюються авіабази, збільшується кількість авіації, у тому числі, штурмової. А у нас навмисне знищувалася система ПВО, відновлення якої — дуже складний і дорогостойний процес. Тому протидія російській авіації й їхнім крилатим ракетам для нас є серйознішим завданням. А якщо ми говоримо про ВМС, то сьогоднішній наш пріоритет — берегова оборона. При цьому, Україна — морська держава, й ми не відмовимося й від розвитку нашого флоту. Тим часом Росія перетворює Крим на військову базу…»
«Так, вони називають його «непотопляємий авіаносець»».
«Наскільки ми захищені від нападу з півострова?» — запитав інтерв'юер.
«Ні одна держава в Європі не має такої протяжності границі з РФ, як Україна. І, безумовно, наступ може бути не тільки зі сходу, з окупованої території Донбасу. Він може початися й з півночі, й з півдня, й з окупованого Криму… Ми повинні бути готові протистояти нападу РФ з будь-якого напрямку, а, що більш імовірно, одразу з кількох. Ми просто повинні бути до цього готові. Без паніки, страху й суєти. Повинні чітко розуміти, що захищати себе ми будемо самі. Спокійно, з розумінням до цього ставитися й готуватися. В економіці й у політиці повинен бути чіткий пріоритет — пріоритет захисту й оборони нашої країни. Це повинні розуміти й у парламенті. Не мірятися рейтингами й порожніми обіцянками, не змаганнями, хто кого більше облає грязюю, а приділяти увагу обороні й безпеці України. Все інше — від лукавого».
«Як віруючий, як релігійна людина, ви бачите у Святому письмі відповіді на питання про те, що зараз відбувається з нами? Які висновки нам слід зробити, й чи є у Біблії рецепти подальших дій для України?» — запитав інтерв'юер.
«Біблія для того й передана людям Господом, щоб людина завжди могла знайти відповідь на виклики й проблеми, які її оточують. Тому що, якщо аналізувати історію, то виклики й проблеми, завжди були у людей дуже схожими. Масштаби могли бути різними, але суть одна. Агресія, коварство, підлість, зрада, жадібність і трусість, на жаль, були завжди. Наприклад, у Старому Завіті, де описується історія давньоєврейського народу, можна знайти багато аналогій. Історія здобуття ними державності й незалежності дуже схожа на нашу. Коли Господь дав іудеям обіцяну землю, вони послали туди розвідників. Коли ті повернулися, почали розповідати, що ця земля під владою величезних велетнів, у них найсучасніша зброя, їхні фортеці неприступні й т.д. Але Господу потрібно довіряти. Він сказав: «Це ваша земля, ви повинні її отримати, ви повинні за неї боротися». Рабське нутро, рабська психологія, що формувалася довгі роки — у давніх євреїв у єгипетському полоні, а у нас — у російському, не дала можливості одразу отримати дану Богом землю, свободу й незалежність».
«У результаті, думаю, читачі знають цю історію, Господь змусив цей народ 40 років скитатися пустелею, щоб позбутися рабської психології. Вони скитались доти, поки останній раб у їхніх рядах не помер. А коли прийшло нове покоління, що не знало рабства, воно взяло свою землю. Що таке рабська психологія — це внутрішня трусість, невіра у свої сили, бажання отримати щось за чужий рахунок, за чиєюсь спиною сховатися, відсидітися. Але Господь говорить, що трусість — це страшний гріх. Потрібно позбавлятися раба. Творець зробив людей вільними. Він благословив Україну, дав нам найкращу землю, силу, розум. Потрібно вірити й довіряти Йому».
«Якщо Він з нами, хто зможе протистояти нам?!» — запитав інтерв'юер.
«Ви знаходите час читати проповіді?» — запитав інтерв'юер.
«Скажу чесно — в опозиції часу для цього було набагато більше. Коли буваю в церкві, використовую цю можливість, як для проповіді, так і для спілкування з братами й сестрами… Але віруюча людина повинна служити Господу не тільки в церкві, а на будь-якому місці, де б не перебувала», — відповів Турчинов.