Тактичний рівень розгляду завдання, внутрішньополітичний та актуальний, що спирається на досвід того, що відбувається зараз, ясно говорить: По-перше, український національний патріотизм, що представляє найбільш пасіонарну частину суспільства, рано чи пізно не може не повстати. По-друге, повставши й перемігши на своєму першому етапі — усунувши внутрішню диктатуру сателітів Сходу, він фатально опиняється в ролі «вічного другого» у еліти, яка є сателітами ліберального Заходу. По-третє, спроба заслужено стати першим, здійснивши другий етап революції, свій жовтень після лютого, може бути здійснена ним лише під загрозою та в умовах війни з Росією, в умовах необмеженого вторгнення. Це робить цю спробу неймовірно важкою, практично неможливою. З іншого боку, стратегічний погляд, погляд з висоти просторової, геополітичної та історичної перспективи, наводить приклади й дає відповіді на всі питання.
По-перше, національно-патріотичні, національно-революційні рухи, на відміну від усіх інших, у максимальному ступені є провідниками та апологетами простої ідеї: чистої, незамутненої незалежності та волі держави, яка представляє на міжнародній арені неповторну, автентичну культуру й здійснює на цій арені абсолютно незалежні кроки. По-друге, якщо ці сили представляють ідею великого й сильного геополітичного суб'єкта, звиклого до свого спадкового та історичного статусу метрополії, а не сателіта й не мають психології та політичної традиції останнього; у разі революційної ситуації такі сили, як провідники ідеї Волі, настільки затребуваної загальнонаціональною психологією, природно опиняються в більшості, змітаючи тонку смугу еліти, яка втратила довіру народу й продає національні інтереси. Внутрішня революційна дестабілізація, звісно, ставить під загрозу зовнішні кордони держави, але її географічний та демографічний масштаб дуже часто дозволяє їй тимчасово «програти в кількості», навіть піти на свій «брестський мир», щоб потім «виграти в якості» й згодом з лишком повернути втрачену кількість.
А по-третє, але лише в тому разі, якщо суб'єкт щодо свого смертельного ворога просторово, демографічно й історично малий, якщо більшу частину історії він був сателітом, васалом, «окупованими територіями» або «руїною», його національно-революціонери не матимуть тієї безумовної й непереборної більшості, яку вони могли б мати у вищезазначеному випадку. Тривале перебування під владою чужинців сприяє наявності в відносно великої частини суспільства психології історичної й політичної — підпорядкованої, що змушує цих людей з остерігою й недовірою ставитися до будь-якої національно-революційної ініціативи. При владі такої держави знаходиться не «тонка смуга чужорідної еліти», яка втратила довіру народу, а представники могутніх зовнішніх сил, які спираються на усталену політичну й культурну «рабську психологію» хоча й пасивних, але досить широких мас. Географічний масштаб цього суб'єкта такий, що він практично не в змозі дозволити собі одночасну дестабілізацію на своїх кордонах і всередину, простіше кажучи, спробу революції під час військової агресії ззовні.
У такому разі влада в країні завжди повертатиметься до однієї з сторін, які не більше як представляють владу зовнішнього й могутнього блоку. Якщо нація фатально не спроможна стати самостійним гравцем на міжнародній арені, національно-революційні провідники цієї гри завжди фатально не спроможні стати самостійним гравцем у внутрішній політиці своєї країни. «Вічно другорядна» держава може мати лише «вічно другорядних» національних патріотів. Сумний результат національно-революційної ініціативи, який ми спостерігаємо зараз, має дуже виразні приклади в минулому. Богдан Хмельницький, який вивів країну військово-революційним шляхом з-під польського впливу й не зумів впоратися з загрозою необмеженого вторгнення, не знайшов нічого кращого, як повернути її в режим впливу, цього разу московського. Це згодом викликало нові повстання з новими варіантами вторгнень та впливів. З іншого боку, національно-революційна ініціатива Степана Бандери, яка бачила основним своїм ворогом Схід, була несподівано для себе знищена й розчавлена військовими силами блоку Західного як недопустима з українського боку ініціатива «своєї гри».
Отже, стратегічний рівень притискає нас до стіни своїми історичними прикладами й геополітичними нормами. І якщо його вирок, його питання, його страшна вимога, знову звести до тактичного рівня, звучатиме так: На що мусить піти наш герой після усунення режиму впливу, диктатури внутрішньої окупації, щоб перемогти на другому етапі боротьби, щоб стати «першим» й утримати цю роль в умовах боротьби з внутрішнім ворогом і синхронної цьому загрози військової агресії ззовні, іншими словами — в умовах війни на два фронти; що він мусить зробити такого, чого не зробили ні Богдан Хмельницький, ні Степан Бандера?! Вибір у такому разі невеликий. Національно-революціонери мають або піти на вічний спочинок до якогось подібного «щасливого й чудесного» короткочасного повернення; мають погодитися з фатальною роллю «вічно других», що позбавить їх статусу національно-революціонерів, або… Або вони мають піти на щось неординарне, непередбачене ворогом, але можливе. Всесвіт, як ми знаємо, постійно ставить суб'єкта в одну й ту саму ситуацію, поки він не знайде з неї потрібного виходу.
Лише після цього він зіткнеться з питаннями іншого рівня. Ми повертаємося до завдання, озвученого нами в першому розділі — «Fatum і Воля»: «Непорушна зовнішньополітична умова нашого нещасного й короткочасного існування звучить так: Ми Існуємо Лише Тоді, — Коли Їх Немає. Коли Вони Існують, — Нас Немає.» Вони Знову Починають Існувати, і З Нашим Існуванням Одразу Виникають Проблеми. Ми втрачаємо території. Втрачаємо тисячі або десятки тисяч своїх. Ми живемо в очікуванні вторгнення». «Питання, яке стоїть перед нами, звучить так: Що Саме Ми Маємо Зробити, Щоб Вперше Суміти Залишитися Тоді, — Коли Вони Знову Будуть? І з нього обов'язково випливає друге питання: А чи не потребуватиме в такому разі наше існування — їхнього обов'язкового відсутності, тобто позиції: Коли Ми Існуємо, — Їх Немає?!» Отже. Щоб Українська Національна Революція перемогла, досягла своїх суверенних, державних, економічних, культурних цілей, вона мусить, не більше й не менше, як за рахунок одного зі своїх ворогів набрати необхідної геополітичної ваги й масштабу, і більше того, вона мусить це зробити, можливо, ще до свого торжества й прямого приходу до влади у своєму домі, в екстремальних умовах внутрішньої революції й зовнішньої війни.
Її герой, національно-революціонер, зможе з «вічного другого» стати «першим» лише особливим чином, за допомогою якогось «секретного оружія», асиметричного удару в умовах війни на два фронти, — перемігши свого східного ворога, вивівши його з ладу й посиливши себе за його рахунок, одночасно з цим і завдяки цьому, — розправившись з ворогом внутрішнім, ліберально-олігархічним. І при цьому апелюючи у своїх рішеннях і діях до «революційної доцільності активної меншості», оскільки демократичний інструментарій придатний лише для громадян свідомих, гордих, волевих і незалежних, але у разі наявності широких мас, потенційно здатних «голосувати за гречку», цей інструментарій спроможен узаконити лише рабство. Неможливо… Але необхідно. Якщо Україна не спроможна здійснити революцію через агресію й не спроможна протистояти агресії, не здійснивши революції, вона мусить суміти зробити й те й інше одночасно. Поєднання революції й війни в одному завданні вимагає зробити революцію секретною зброєю війни, а війну — необхідною умовою доведення революції до кінця.
Перше означає зробити війну держав і націй війною укладів, війною — Свободи проти Рабства. Друге говорить про те, що здійснити це по фронту можна лише здійснюючи це у своєму тилу. Ця держава приречена. Якщо… Лише якщо не зробить свій недолік своєю зброєю. Лише якщо цілеспрямовано не трансформує війну держав у війну — Революції проти Держави. Лише революція є її останнім шансом і її «секретною зброєю». Більше нічого. І в такому разі це мусить бути й обов'язана бути не та «революція», що зупиняється на половині, щоб «якось» протистояти своєму раціональному, організованому імперському противнику, виправдовуючи ним свою внутрішню зупинку, сподіваючись наскоро зліпленою картинкою своєї легальності, конституційності й законності викликати якісь прийнятні умови миру; але та Революція, що цілеспрямовано й екстрено доводиться до кінця, маючи свідомою метою — перемогу всередину й назовні. Отже, тактичний внутрішньоукраїнський рівень розгляду завдання ясно говорить, що українська національна революція спроможна досягти своїх цілей всередину держави лише якимось чином синхронно розв'язуючи це завдання — вивівши з ладу свого могутнього Східного ворога.
Цим способом виявилася лише одна — «революція на експорт». Що являє собою завдання рівня вищого — стратегічного. Так, завдання набирає обертів, стаючи все важчим, здається нескінченним і безнадійним. Я знаю мотиви й почуття більшості — «навіщо нам все це потрібно?», «чи не можна просто надати «роботу з Росією» нашим західноєвропейським і заокеанським союзникам?» … Але ж вони — «за океаном». Ще «вчора й позавчора» вони ніяк не могли допомогти Україні; сьогодні якось можуть, але що буде «завтра» — невідомо. Адже вони теж входять у дуже серйозну кризу. До того ж їхні центральноєвропейські партнери повелися інакше, ніж вони, більш лояльно щодо Росії, і як повелуться «завтра» — невідомо. Втім, у історії є гарні аналогії на цей рахунок. Ніхто не може виглядати дурнішим за того, хто намагається заснувати свою довгострокову суверенність на розташуванні заокеанського покровителя. Фундамент цієї довгострокової й впевненої суверенності може бути заснований лише на тому грунті, що під твоїми ногами. Якою б складною й рихлою вона не була.
Так, в екстремальних обставинах спираєшся на все, що пропонує свою допомогу й може врятувати, і навіть зайва соломинка не є зайвою, але ж це не більше як друга, страхувальна мотузка альпініста, крім якої в нього є перша — основна й несуча. «Якщо ти не цікавишся політикою, політика цікавитиметься тобою.» «Якщо Україна не цікавиться Росією, Росія принципово цікавиться Україною». Величезний сектор внутрішньої політики України є не більше як продовженням сектора низки зовнішньополітичних відомств Росії. І якщо Україна хоче бути вільною країною, то мало лише намагатися обмежити вплив зовнішньополітичних відомств Росії на внутрішню політику України. Але необхідно, життєво важливо, домагатися того, щоб досить великий сектор внутрішньої політики Росії був продовженням зовнішньополітичних ініціатив інститутів України. А це означає наявність і створення там своїх колон, підтримку суб'єкта революції в РФ, інтереси якого збігаються з інтересами Української Національної Революції. «Як було» — вже не буде.
Та й те, що було, ніколи не було чимось фіксованим, зупиненим, статус-кво. Це завжди був Вплив, який поступово й необхідно приходив до нестерпної диктатури, яка через неймовірно вільнолюбивий і пасіонарний народ необхідно приводила до Повстання, яке після своєї першої перемоги щоразу опинялося в трагічному глухому куті й програвало. То, що було, не було стоянкою. Це був процес; процес замкнений, як замкнене коло, безвихідний, як Бермудський трикутник. Історичне завдання — вибратися з нього й перемогти. Кожна революція має свого революційного суб'єкта. На якого соціального, національного, культурного суб'єкта РФ українська національна революція може зробити свою ставку? Можливих суб'єктів три. Перший — це Іслам. На даний момент переважно північнокавказький опір у РФ. Другий — це ліберальний табір Росії. Третій — це ворожий Путіну російський національний патріотизм, як авангард найбільш активної й свідомої частини російського народу. Досвід взаємодії українського національного патріотизму з опором на Північному Кавказі вже існує.
Але з того часу там сталася дуже серйозна трансформація. Той суб'єкт, який там тоді боровся, боровся за ідеали самопроголошеної й суверенної національної республіки. Тоді як зараз боротьба там ведеться за цінності радикального, фундаменталістського Ісламу. Це робить цю різницю принциповою. Іслам є пасіонарним, безжальним і смертельним ворогом Європи. Його взаємодія з нею завжди від початку й до кінця є спрямованістю на знищення й асиміляцію Європейської культури. Він протистоїть не Європі актуальній і ліберально-демократичній, але Європі як такій, Європі якою б вона не була, доки вона не стане Європою ісламською. І переступати через це, забувати заради локальної, вузькопатріотичної, зовнішньополітичної вигоди є метафізичною зрадою; яка в історії часто й справедливо закінчується тим, що платить зрадникові «по старому», звівши його раз у раз з тим, на кого він, не подумавши, зробив свою ставку. До того ж загроза у версії радикальної, терористично-ісламської, більше служить зміцненню силового й репресивного апарату РФ, ставлячи йому на службу громадську думку, ніж завдає йому шкоди.
Ліберальна колона Росії не може бути союзником серйозним, основним, стратегічним. По-перше, через властиві їй так звані «універсальні цінності» вона ідейно беззуба й слаба для революційних дій, тим більше в умовах РФ. По-друге, вона не більше як привид, тінь суб'єкта західної культури або, точніше кажучи, антикультури, яка вже практично пішла на спочинок, не витримавши випробування часом. Принаймні його уход відбувається на наших очах. Вона була у своєму часі й на своєму місці в часи Союзу; тоді, коли ілюзія «прав людини» ще не була цинізмом, а ідея кінця історії ще не стала помилкою. Коли світ повернувся до невідмінної класики змагання живих культур і цивілізацій, дурно робити ставку на привида або тінь того, що було тимчасовою політичною модою й історичною помилкою. До того ж сама Європа, або сьогодні згадає про цивілізацію свою, або вступить у чужу. Третього не дано. Та й сама ліберальна колона Росії, подібно ліберальній колоні України, не маючи в собі пасіонарності, може лише спиратися на пасіонарність когось іншого.
Цей «хтось» — Російський Національний Патріотизм. Як представник і авангард російського народу, він є найсильнішим і найбільш перспективним антагоністом Кремля й системи нинішньої РФ в цілому. События на південному сході України були для нього серйозною перевіркою на вошивість. Це мало своїм результатом його розкол. І на його честь не можна не помітити, що ціла низка авторитетних і відомих його представників і вождів зазнала тиску й репресій за свою відкриту проукраїнську позицію, визначаючи й розкриваючи тим самим мотив цілих рухів, організацій, партій. Крім іншого, у нього з українською національною революцією є одна, найпринципіальніша спільність. «Український вибух» виявився можливим лише тоді, коли нація була поставлена перед найважливішим для себе вибором: Схід — Захід, Євразія чи Європа. Душа нації є її культурна ідентичність, і коли президент вирішив переступити через це, найголовніше, що у неї є, довільно віднісши її до Євразії, — сталася вибуха, антиконституційна, але справедлива, розставивши все на свої місця. Російський Національний Патріотизм, а конкретніше Російський Народ, якого він представляє, є також суб'єктом Європейської Долі.
Його європейська ідентичність є найголовнішим знаком і поводом його непримиренного антагонізму з Кремлем. І коли, можливо дуже скоро, генеральна лінія влади в інтересах грунту переступить через кров, в інтересах імперії переступить через народ; тоді, коли вона максимально гостро звівши його з перспективою Євразійської, а без фальші — Азіатської долі, він також вирішиться на свій вибух. Перед реваншем, перед початком нового життя, або перед остаточною анігіляцією.