Ігор Гаркавенко: Україна. Доктрина без альтернативи. «Україна – Русь» - III

Цей світ залишив далеко позаду епоху протистояння монархій, кордони інтересів яких іноді дорівнювали кордонам континентів. Ще швидше він залишив період наднаціональних утворень, заснованих на базисі класової боротьби та економічної ідентичності, часто ідеально покриваючих своїми кордонами кордони попередніх монархій. І сьогодні ми спостерігаємо смішну спробу склеїти материк Європу «універсальними цінностями», «безсмертними принципами», міцність яких нині дорівнює міцності паперу, що їх несе, двохсотлітня історія якого є історією нескінченних помилок і катастроф. Все розвіялося як мираж, і залишилося лише те, що ніколи не розвіється, — етноси, народи, нації, раси та культури. Якщо ви чуєте: «права людини», ви повинні знати, це не статичний, постійний факт, феномен, імператив, — це процес, функція, тенденція, технічне прикриття — асиміляції Європи Азією та Африкою, що не зупиниться доти, поки від «Євро» не залишиться й сліду. Існування Росії було виправдано епохою монархій. Воно було виправдано ідеєю диктатури пролетаріату та надмісією світової революції, але сьогодні воно не виправдано нічим.Директивних заходів і бюрократичного апарату ніколи не було достатньо для того, щоб протистояти духу часу. Майбутнє російського народу — не Євразія, це пастка і фальш; його майбутнє — або Європа, або Азія. У своєму тривалому протистоянні з Кремлем російські націоналісти здійснили ґрунтовну інвентаризацію історії, щільно наблизившись до імені, характеру та цінностей свого ідеалу. Цей ідеал — Русь; що остаточно зводить до однієї опорної точки позицію нашої спільної оборони та траєкторію наступу. Оскільки Русь у своєму витоку, могутності, розквіті була — Київською. Якщо «аксіома» класиків і вождів комуністичного інтернаціоналу говорила про неможливість — «побудови соціалізму в окремо взятій країні», або, як більш виразно сказав один із них — «ми будемо в ньому всі, або ніхто»; щодо України можна сказати впевнено, що в ній, як в окремо взятій країні — неможливий переможний націоналізм і досягнута своїх цілей національна революція взагалі. Україна, всього лиш, волею чи неволею, але сприймає й розгортає у себе той політичний зміст, який задано ззовні, могутніми геополітичними сусідами та їхньою «політичною модою».У Європі мода на ліберальну демократію, і Україна в ній, як східна її периферія; у Росії та Білорусі мода на світську диктатуру, і Україна має своєю властивістю також рядитися в неї, як західна її межа. Український націоналізм у його нинішньому форматі, незважаючи на локальні та актуальні зміни, все ж виник під час європейської моди на націоналізм. Він був сформований під час переможного інтернаціоналу європейських націоналізмів, одним із яких закономірно себе бачив, як крайній форпост спільної фортеці, на кордоні зі спільною для всіх більшовицькою небезпекою. Але сьогодні Україна є не продовженням Європи націоналістичної, але продовженням Європи ліберальної, і, отже, українські національно-революціонери повинні розставити крапки; або вони повинні будуть серйозно повірити у перемогу націоналізму в окремо взятій країні, конкретно — в Україні, або для цієї ж, у тому числі, мети вони повинні будуть самі стати ініціаторами та організаторами національно-революційного європейського інтернаціоналу. Третього не дано. І рішення першої задачі, на мій погляд, можливе лише при рішенні другої.Звичайно, може здатися, що напрямок для подібної ініціативи відкритий не лише на Схід, але й на Захід від нас. Хіба що на перший, неуважний погляд. На схід від нас — нерухомість, але це нерухомість під пресом диктатури. На захід від нас — нерухомість, але це нерухомість в атмосфері ліберальних свобод. Якщо народ подає мало ознак життя під тиском державного терору та репресій чужорідної влади, ми ще нічого не можемо сказати про вік та перспективи даного народу, але якщо він нерухомий як рослина, в розрідженій атмосфері ліберального світу, з його економічними та інституціональними кризами та непостійністю, — навряд чи що-небудь ще зможе краще сказати про його старість. Лібералізм, особливо в його постмодерністській версії, є останньою наркотичною ін'єкцією, яка лише й здатна змусити старика танцювати, його шанс на останній і передсмертний хлопчиський бенкет. І якщо він все одно лежить, то його навряд чи піднімуть навіть революційна диктатура. На схід від нас нерухомість, але ця нерухомість потенційна грандіозним вибухом.Потенційна іншим вектором історії. Інтуїція підказує охарактеризувати нинішній стан Сходу як національну молодість у полоні у імперської казенної старості. У найближчій історичній перспективі там можна очікувати найсильніших перетворень та метаморфоз. І якщо вони знову складуться в небезпечну для нас конфігурацію, буде пізно визнавати, що не слід було їх надавати самим собі, що необхідно було знайти серед усіх потенційних сторін конфлікту найбільш лояльну та союзну Україні, іншими словами — свою, щоб усіма силами її підтримати. Під час епопеї нашого Майдану один відомий російський філософ сказав такі слова: «Прийшов час говорити українською». Тим самим він підкреслив, що ми дали їм гарний приклад того, яким чином суспільство, народ, нація, культура можуть перемогти апарат поліцейської держави. Перефразуючи його, можна сказати, — для того щоб російський народ міг «говорити українською» та діяти — проукраїнськи, Українська Національна Революція повинна знайти в собі силу — «говорити російською»; іншими словами, повинна — здійснити національну революцію на експорт.Коли претензії української революції щодо Росії звучать як: «відберемо Кубань, Ставропільський край або Курську та Воронезьку область», щодо російськомовного Криму: «Крим буде українським або обезлюдить»; у такому разі ми говоримо з імперією мовою імперії, з державою мовою держави. Це дискурс суб'єктів одного порядку. І перемагає з них той, хто сильніший і більший. Але ми не імперія, не держава, ми революція, і якщо ми хочемо перемогти, ми повинні знайти асиметричну відповідь. Революція нескінченно слабша за імперію фізично, але набагато сильніша за потенціалом свого смислу, за своєю енергією, органічністю, ідеалізмом. Революція, що прагне перемогти імперію, принципово говорить про визволення, — людей, етносів, народів, культур… Про визволення, але не про анексії. Перший раз Росія сюди прийшла, скориставшись прецедентом акту Переяславської Ради. Другий раз, століття тому, вона прийшла, озброївшись «правом націй на самовизначення». Найсильніші завойовники Європи програли їй саме тому, що йшли на неї з чисто анексіоністськи, завойовницькі заявленими завданнями, маючи своєю метою не свободу народів, але «міністерство східних окупованих територій».У такому разі у них не виявилося шансів, і говорити про подібні шанси для України в даному випадку смішно. Функцією ідеології, як необхідної умови виживання, життєствердження нації, держави, є: «бути цементом, укріпленням всередину та вибухівкою ззовні», — у розташуванні смертельного історичного противника. «Доктрина Русь», прийнята Україною, дозволяє їй мобілізувати та впевнено присвоїти цивілізаційну, історичну тривалість величиною не в чотири — п'ять століть, але півтори тисячі років. Дозволяє консолідувати в одне, хай і складне ціле, весь етнічний та культурний простір, який входить у її державні межі, відкинувши всі локальні антагонізми української ідеї та сходу України в минуле. І що найголовніше, більше того, всього лиш фактом свого наявності, лише будучи символом та знаком, ідея Русі змінює центри геополітичної ваги на чашах ваг усього російського простору, роблячи відтепер Київ маяком та точкою притягання центростремительних енергій усього Російського Світу. При цьому, ставлячи Москву, як і всю ворожу нам Євразійську систему під загрозу масштабних центробіжних антагонізмів.Тепер ми бачимо на їхній території своїх, що жадають нашого розташування та допомоги, а не навпаки, як це було прийнято та вигідно вважати в Кремлі останні кілька століть. «Доктрина Русь» робить постійною зоною українських інтересів величезні території на схід від нас, при цьому примиряючи ідеологічну та революційну експансію з виконанням мета-історичної місії свободи російського народу як суб'єкта європейської долі. І це не розкіш, яку хочеться собі дозволити з волі до влади або з амбіцій «великої гри», ні, — це необхідність, продиктована обов'язком спасіння України. Перш ніж повернутися та остаточно досягти Києва, локомотив Української Національної Революції, ледве увійшовши в нього, повинен, з суто українським вантажем, ще пройти через станцію Москви. «Доктрина Русь», прийнята в якості генеральної, осьової, ідеологічної лінії України, є єдиним рішенням історичної проблеми: «Ми Є, Лише Тоді, — Коли Їх Нема. Коли Вони Є, — Нас Нема.»І в повноті відповідає на наступні питання: «На Що Саме Ми Повинні Вирішитися, Щоб Впевнено Залишитися Тоді, Коли Вони Знову Будуть?»; І: «Не Потребуватиме в такому разі, Наша Наявність, — Їхньої обов'язкової Відсутності, Наше Буття, — Їхнього Не Буття?!»; Тобто позиції: «Коли Ми Є, — Їх Нема?!» Доктрина Русь говорить: «Так, потребує», і пояснює, яким саме чином вона це потребує зробити. Росія не є Русь. Русь не є Росія. Росія — в'язниця російського народу та надгробний камінь на його політичних чаяннях. Наголос на одному виключає наявність іншого. Отже. Тактичне розглядання завдання Української Революції потребувало для його рішення обов'язково вивести з ладу вічного геополітичного східного ворога. Максимально, якщо не єдино можливим, це виявилося лише — методом «революції на експорт». Для завершення революції однієї необхідно організувати іншу. Що зробило завдання, за своїм масштабом стратегічним. Єдиним, перспективним, союзним нам революційним суб'єктом Сходу виявився Російський Націоналізм, що являє собою авангард та найкращу частину російської нації.Розглядання спільних мотивів його боротьби та боротьби Української Революції сказало про те, що в самому принциповому ці мотиви збігаються. Що перевело оцінку завдання з області технічної, раціональної, стратегічної, в область ідейної близькості. Докази розумні, зрозумілі та ясні, але… Але все ж, послідовно переходячи від одного етапу до іншого, не можна не звернути увагу на деяке, суто українське перешкоджання — навіть думати в подібному напрямку. Пошук виходу, розумного шляху національно-революціонера, привів нас до цієї перепони, природа якої в багатовіковій національній психології, непереборність якої потребує для прояснення проблеми погляду, навіть не психологічної гостроти, але вже метаісторичної висоти. Суб'єктом, що цікавить цей погляд, тепер повинен бути не стільки актуальний нашому часу революціонер, з якого ми почали наш шлях, але — культура, етнос, нація, народ, у всьому масштабі своєї часової тривалості.«Україно» Мені довелося відбувати більшу частину свого першого терміну в одному бараці з переконаним українським націоналістом. Точніше сказати, посталося, оскільки в тих умовах ми були найкращими один одному співрозмовниками, з можливих.Напевно у лагерної адміністрації були великі надії від душі спостерігати за нашою війною, але ми виявилися друзями вже в перші дні знайомства. Наскільки ж вони були розчаровані, коли на мій перший карцер «за непослух», ніс мої особисті речі та «скатку» — матрац, з усіх ув'язнених мого відділення, саме він, Сергій, «Німець». Сергій божественно любив Україну, і видимо він знав Україну не цю, але Україну іншу, вічну та небесну. Він був ідеалістом такого роду, що можна сказати «не від світу цього». Якось він пояснив мені: «У» — особистий герб Святослава. Далі — «край», всередину якого «рай». І нарешті, «їно», що означає «інше», «іне». За інтерпретацією Сергія, звичайно малося на увазі — метафізично «іне», не земне, до цього просто неможливе та небувале. Мене це вражало та захоплювало, та й зараз також. Але в даний момент я не про це. Потім я ще повернуся до цього, «іншого» — метафізично, метаісторично. Але зараз я скажу про більш прикладне «іне», — історичне, політичне, психологічне та навіть географічне. Вся історія України, з тих пір, як це східноєвропейське утворення отримало це ім'я, проходить під наполегливим знаком жаги цього «іншого».«Іншого», не ідеального та трансцендентного, але цілком земного, конкретного та ожесточеного, — щодо Сходу. Не можна сказати, що це ожесточене «іне» було подібне раптово впалій історичній перепоні, розколовшій в один миг і назавжди, — часи, простори, народи. Воно, після першої, ледве пробігшої тріщини, ставало живим результатом, пам'яттю, реакцією історичного досвіду, який, з кожною віхою, кожним новим актом, лише підтверджував правильність заданої тенденції та обраної позиції, ще більше ожесточуючи та відсуваючи. Температура даної, багатовікової історичної позиції, досягнута до нашого часу градуса розпеченого металу, говорить про те, що її витік смішно шукати в пріоритетах економічному, торговому; це звичайно не політика та не результат рішень історичних персон; такий біль може бути болем лише психологічним, найсильнішим та найпотаємнішим, що предвизначив усе подальше життя суб'єкта; безпощадним та нескінченним болем душі, що має своїм рівним еквівалентом ступінь ожесточення. У тому разі, якщо суб'єктом є нація, — психеєю, душею, є культура.І в нашому разі мова йде зовсім не про поверхневе та повсякденне розуміння цього слова. Про те, що причина знаходиться набагато глибше рівня логіки, вигоди, свідомості, найкраще говорить те, що з тим, на кого поширився в якості своєї мети даний комплекс, переважали не просто — «не мати справи», але взагалі — «не помічати його», не бачити, не знати нічого про його існування. Незважаючи на те, що той, інший, завжди був поруч, могутній, діяльний, небезпечний та сильний. Це протистояння такого роду, в якому один прагне виключити іншого зі свого уявлення про реальний, навколишній світ, тоді як інший прагне його, у цьому реальному світі завоювати, знищити, асимілювати. У такому протистоянні кожному вдавалося залишитися при своєму і при цьому кожному досягти своєї мети. Перший, який переважав ясно бачити, все знати та організовано діяти, для того щоб застигти та завоювати, — бачив, знав, діяв, і завоював. Другий, який не бажав — ні бачити, ні знати, ні реагувати, але лише переживав, продовжував успішно це робити в режимі «внутрішньої окупації».Живлячи свій тонус та почуття важливості обраної позиції трагічним відтінком своїх пісень. Я не узагальнюю, були безумовно прекрасні, героїчні прецеденти, я лише підкреслюю тенденцію. Це не стільки конкуренція, ненависть, презирство, це демонізація свого опонента, такої глибини та інтенсивності переживання, що навіть релігія зі своєю мотивацією та орієнтирами залишається тут на поверхні, не при справах. Це тема абсолютного, національного психологічного табу, невідстоюваного та непохитного. Під іменем Україна ми маємо історичне явище, яке намагалося «піти» не лише політично та культурно, але напевно змінити в своїй патологічній вірі навіть географію, при цьому, звичайно, — природно залишаючись на одному й тому ж місці. За винятком певної статистики своїх представників, у кого цей погляд мав своїм результатом опинитися в Канаді, у Парижі, або де-небудь ще.У її особі ми бачимо суб'єкта, що бажає вірити свою долю в чиїсь руки; бачимо суб'єкта, в очах якого — непослідовний, зрадницький, та часто вероломний Захід, завжди був опьяняюче — спасительно покритий пеленою ілюзії та мрії, що мало своїм жорстоким наслідком для апологетів української ідеї опинятися в Заксенхаузені та в подібних цьому обставинах, замість, здавалося б «визволеного для них» Києва, що небагато відрізнялося від зворотної перспективи опинитися в Сибіру. Під іменем Україна ми маємо історичного суб'єкта, сьогодні наївно очікуючого ззовні «дотримання гарантій Будапештського меморандуму», як раніше, не менш «серйозних історичних документів» та «авторитетних зобов'язань», і з цією метою добровільно роззброюючись.Кілька століть, чи не занадто багато, щоб залишатися у владі такого безнадійного та безвихідного комплексу?! … Чи не час протверезніти, видужати, очнутися, окинути ясним та чистим поглядом свою географію та зрозуміти, що вона — назавжди. Побачити свою вічну, щиро — жорстоку геополітичну правду, щоб серйозно задатися метою вистояти в ній, з опорою на неї саму. Якщо ти намагаєшся піти, обернувшись до противника своєю спиною, але як показує досвід, залишаєшся на одному й тому ж місці, тоді як він рухається та настигає; чи не краще, наскільки б могутній та небезпечний він не був, одного разу зупинитися, відпочити, повернутися до нього обличчям, і сказати, — я тут, я спокійний, я чекаю, і я готовий тебе зустріти. У той час як Україна, несвідомо — наполегливо намагалася укритися від реальності за цим своїм «їно», подібно дитині, з головою укритій одіялом та вважаючій що небезпека дійсно перестала існувати; Схід, прочитував Україну як Окраїну, — окраїну сходу, послушну, іноді непослушну, але законну периферію його східної метрополії, простір його законних геополітичних та культурних претензій.Окраїна… Але як ще, краще та точніше позначити цю тверезу та безпощадну реальність, в якій, з одного боку, тобі по-прежньому загрожує невимірно більш могутній та масштабний ворог, тоді як з іншого, той простір, в який ти прагнеш, неючи в собі своє культурне «іне», віруючи в щиру інтеграцію з родинним тобі «іним — своїм», Західним та Європейським, обертається прірвою дипломатичних зрад, винесенням тебе на взаємовигідні торги зі Сходом, у найкращому разі інформаційною ілюзією допомоги, у найгіршому, загрозою нових прямих анексій, як зі Сходу, так і із Заходу. Ми є дійсно окраїна Сходу, непослушна, непокорена, та припрта ним, до нашої самотної фермопільської прірви. І ми є окраїна Заходу, що ведемо тут, свій, самотний прикордонний бій; на ім'я Європи ідеальної в своєму серці, але без реальної наявності опори її самої, за своєю спиною. Окраїна, так виглядає наша правда при тверезому, здоровому погляді. Безнадійно, холодно, самотно, але чи було потрібно де-небудь, коли-небудь, що-небудь інше, для пробудження неймовірних сил, необхідних для здобуття невідступної гордості та непохитної волі.Великі історичні цілі завжди потребують великих сил, а вони, у своєму витоку, завжди мають Фермопіли точкою свого історичного відліку. Окраїна є ім'ям нашій долі, і ми повинні спокійно її прийняти, як прийняти позицію — «Держава Фортеця». Це не просто розумні докази, прийняті при відстороненому погляді з історичної висоти птахів. Сам час, у жорстокості своїх останніх років, зірвавши мішуру універсальних цінностей, повернув нас до нашої чистої прикордонної екзистенції, тим самим зробивши нам пропозицію, від якої ми не в силах відмовитися. Так чи інакше, але в понятті «Україна» міститься «Окраїна»; і для того щоб не зіткнутися з її інтерпретацією Сходом, ми повинні впевнено прийняти її, у своєму власному, самоствердному смислі.