Незважаючи на зовнішню скромність і можливу образливість цього слова, саме воно таїть для нас джерело небувалої сили й твердості. Перше, що криється за формулюванням «нове середньовіччя», — це «конфлікт цивілізацій». Після кількох століть «універсальних цінностей» і питання «додаткової вартості» у цей світ повернулася межа, повернувся край і невідривна прірва. Ця війна не є війною держав, ініційованою їхніми державними інтересами. Інакше те, що відбувається, мало б характер організованого й раціонального, конкретних вимог і конкретних дій, і головне, явних для всіх «відповідальних осіб». Це війна інстинктів, стереотипів, міфів і культур. Це не війна, а вже стихія. І від якогось «обличчя» вже практично нічого не залежить, принаймні нічтожно мало; сказати своє владне «так» тому, що й без цього вже йде й не збирається закінчуватися. Україна, знову окраїна. Правда, поки в розгубленому «де факто», але не в впевненому «де юре». Окраїна. «І в Дикому Полі знову потрібно ставити крепість, щоб боронити проходи через річку»..
Благодаря подіям 2014—15 років тепер ні в кого не виникає питань щодо того, де саме починається «фактична» й ощетинена Європа, і де зупинилася, збираючи сили для кидка, деспотична, безмежна й безцеремонна Азія; і якщо йдеться про такий трюк для Європи, як псевдоцивілізаційний «євразійський проект», то тим більше. Культурним меридіанам байдуже державні кордони. І одного разу вони дуже швидко й зрадливо з ними розправляються. Якщо кордони держави не є кордонами нації, вони є помилкою й претензією, і історія ніколи надовго не забуває втрутитися й її виправити. Лише нація задає кордони, але ніколи не вони її. І лише ті кордони, що мають властивість одного разу бути фронтами, передусім мають право визнаватися такими. Інших кордонів «конфлікт цивілізацій» не потерпить. Фронт став східним кордоном України. І за винятком шару погано визначеної м'якоті, він у куди більшій мірі схожий на те, що може бути визнано кордоном нації. І тепер він буде нескінченно довго поєднувати в собі характер фронту й кордону.
Ми на краю. На краю цивілізації. На краю європейської долі. В області вічної війни «конфлікту цивілізацій». І наш кордон являє собою фронт. Не ми перші, не ми останні. Екзистенція, у якій нам тепер доведеться жити, дуже схожа на ту, у якій зі дня свого заснування перебуває Ізраїль, після ісламської революції Іран, і багато інших, в інший час і в іншому місці. Екзистенція, яскравим символом якої колись була Пруссія, яка в такій же мірі завдячує своїм виникненням Тевтонському Ордену, як Україна острову Хортиця. Опинившись несподівано для самої себе в «прикордонній ситуації», Україна позбавляється відтепер якості «держави пирога», лише можливої в безпечній від відкритого конфлікту й насильства глухій зоні «постсовітського простору», «східної Європи» тощо, ідеально придатної, хіба що для масштабного економічного злочину, нескінченних «розділів» і «розпилів», і набуває зовсім іншої якості — «Держави Крепості».
Відмінність умов існування другої від першої полягає в тому, що «держава крепість» ніколи не в силах вистояти й утримати свою позицію при наявності в ній високої економічної стратифікації, капіталістичного відчуження, пріоритету особистої вигоди й конкуренції, але ніяк інакше — як завдяки цінностям єдності, дисципліни, обов'язку й честі. Ступінь екзистенціального напруження й виклику, спрямованого на кожного жителя «держави крепості», змінює його ідентичність таким чином, що робить неможливою його оцінку зі сторони, та й оцінку ним самим себе як раба й вівці нескінченної економічної експлуатації. Люди, що сражаються на краю європейської долі, завжди будуть схильні в «боротьбі за свободу» також бачити й «боротьбу за свою особисту справу». Виходячи з цього, умови України виключають або ставлять під великий знак питання наявність у ній інституту Олігархату, сприяючи становленню «держави середнього класу», з варіаціями традиційного європейського соціалізму, можливо, дуже схожого на той, про який писав Шпенглер у своєму «Прусацтво й Соціалізм».
У тому разі, коли метафорою на державу є «крепість», а метафорою на життя в ній є подвиг і обов'язок, байдуже, йдеться про працю чи про війну, — правом на владу не може не бути кристальність біографії, героїчна харизма й природний авторитет. Що при цьому не повинно стверджуватися шляхом випадкового й непередбачуваного, але зобов'язане набути характер «інституту», «вищого кола» — владного, героїчного, авторитетного. Лібералізм, все співзвучне й що випливає з нього, є ідеологія миру, як у сенсі планети, так і безпеки; у ньому немає нічого для того, чиєю задачею є захист батьківщини, сенсом кого є подвиг. У прикордонній ситуації «держави крепості» ця ідеологія є ідеологія втечі й зрадницької, космополітичної нейтральності. Без жодних компромісів і комбінацій, це повинно бути витіснено грунтовним і національним, з елементами органічного й природного демократизму. Подібність того «краю», на якому стоїмо ми, зі всіма іншими, в тому, що по фронту від нас також щось чуже й ворожне, відмінність же в тому, що ми позбавлені позаду себе того, на що могли б спертися спиною.
Позаду не опора, а порожнеча, відкрита лише для панічної втечі. На рівні свого «історичного підсвідомого» наші «західні союзники» по-прежнему вважають Україну закономірною частиною «пустині тартарі», «московії» тощо. Звідси ця вічна різниця, шизофренія між їхнім словом і їхньою справою. І зовсім недавно ми були свідками повтореного в наші дні древнього, трагічного сюжету про короля Данила, визнаного й коронованого на Заході, але потім знову зрадницьки залишеного один на один із Золотою Ордою. На мові сучасного світу народна війна може бути названа як «партизанською війною», так і «терористичними діями», кому як захочеться це представити. Суб'єктом такої війни не може бути лише той, хто піддається «офіційному призову», але передусім той, у кому наявна власна готовність і мотивація. Іншими словами, суб'єктом такої війни є «озброєний народ», у особі кожного свого окремого представника. Виходячи з чого, умови існування «держави крепості» й «озброєного народу» роблять життєво необхідним для нього повне «право на придбання й носіння зброї».
У військовій же доктрині, за прикладом Швейцарії, повинна бути особливо врахована «партизанська війна»; як цілком допустимий «запасний варіант». Народ трудівників, народ підприємців, народ воїнів. «Держава Крепість» й «Озброєна Нація». Політична реальність царя Леоніда, фон Маннергейма й атамана Сірка. Отже: — у політичному вимірі Республіка, з елементами національної, героїчної вертикалі й еліти; — в економічному, утвердження середнього класу, ініціатива вільного виробника, підтримка незалежного творця й трудівника на національних підприємствах; — у військовій сфері, крім розвитку й укріплення готовності щодо всієї сучасної військової доктрини в цілому, обов'язкове, перманентне утримання в належній бойовій формі — всієї нації, розуміється як армія, на випадок необхідності здійснення організованого, широкомасштабного партизанського опору. Що, з огляду на кількісне, силове співвідношення сторін ймовірних противників, зовсім не виключено. Що передбачає загальнонаціональну військову підготовку, з наявністю інституту масових резервних сил, за типом Ізраїлю, Швейцарії тощо.
І звичайно, повне право на придбання й носіння зброї. Йдеться про Народ, що має можливість і вміє — здійснювати й проводити своє політичне рішення; — творити, виробляти й поставляти на національний ринок все необхідне; — сражатися в одиночку й надавати масове, організоване опір; — здатний наказувати й служити. Йдеться ровесно про те, що колись визначило результат смертельної схватки Риму й Карфагена. Виглядає конкретно, бездоганно й гарантовано. Тут враховано все, що стосується оборонного характеру в його — раціональному, «фізичному», «мобілізаційному» аспекті. Але чи можна в наших умовах покладатися лише на цю реакцію, на такий відповідь щодо Нашого противника… Чи можливо обмежитися цим.. Адже ініціативу може урівноважити лише ініціатива, симетричного або асиметричного характеру, але при цьому — відповідного рівня висоти й складності. Військового, соціального, «фізичного» характеру опору недостатньо — при наявності вразливості й безпорадності на рівні загрози ворожого Цивілізаційного Сенсу.
Чаші ваг будуть урівноважені, і гра буде йти приблизно на рівних, лише тоді, коли ініціативі буде протистояти ініціатива, коли територія потенційної — країни агресора, для спецслужб потенційної — держави жертви, буде не меншою «зоною інтересу», ніж територія своєї країни для спецслужб противника. Так, наші геополітичні обставини дуже схожі на обставини Ізраїлю, Ірану й подібних, що робить обов'язковим і для нас класичний список їхнього військового й соціального інструментарію; але у нас є одна принципова відмінність від них, не в нашу користь… Вони зробили все необхідне, щоб бути невразливими для своїх ворогів в економічному, політичному, військовому й соціальному плані, але над цим усім піднімається їхня невразливість й непроникність у плані смисловому. Цивілізаційний сенс арабського Ісламу не допускає інтеграції — автентичного характеру Ізраїлю. Метаісторичний сенс революції Іранського Шиїзму також не допускає інтеграції сенсу свого есхатологічного Суннітського ворога. Фронти їхніх сенсів зустрічаються приблизно там же, де зустрічаються фронти їхніх армій, кордони їхніх держав.
І там, де закінчується територія чогось одного, починається територія чогось зовсім іншого. Історія знає зовсім небагато форм їхніх взаємовідносин: протистояння, знищення, придушення й підкорення; чогось одного, чимось зовсім іншим. Їхні «судини не сполучаються», але лише обмежують одна одну. Навпаки, Українська ідея, в урізаному, і звичайно, в дуже специфічному її розумінні, хай «адміністративно-примусово», — але вписана в ідею Росії; як її «законна периферія», як її «природна частина». Армія існує для того, щоб протистояти армії; Але для того, щоб протистояти іншим цивілізаційним цінностям, — необхідна опора на свої цивілізаційні цінності. Ефективності армії, економіки, політики, тут зовсім недостатньо. Як би кому не хотілося, але Україні не втекти з метапростору російського світу, також, як кому-небудь ззовні не під силу вирвати з нього — її корені. Вона одна була несучою віссю всього російського світу, задовго до виникнення Росії.
І дозволено чи відмовлятися від примордіально свого, лише тому, що хтось присвоїв собі його ім'я… Адже точно так же, завтра, щоб уникнути посягань і уникнути претензій, доведеться відмовитися від імені «Україна»; адже з цим іменем у імперії вже є свій і «ручний» дубль… Наші смислові, цивілізаційні судини сполучаються, нікуди від цього не деться; і наша задача — сполучити їх в нашу користь. Для того, щоб протистояти ідеї російського світу в його нинішньому, казенному, фальшивому й нескінченно ворожому їй форматі, Україна повинна добре згадати й усвідомлено повернутися до свого, органічного, справжнього й природного — розуміння його духу й його крові. Щоб протистояти підробці російської ідеї в редакції Кремля, Україна повинна згадати свій її оригінал, який на тисячу років старший. Владі деспотичній, зможе протистояти — «спільна справа», res publika. Армії найманців і призовників, зможе протистояти - озброєний народ. Економіці рабства, зможе протистояти — економіка вільних творців. Росії, зможе протистояти лише Русь. «Балто-Чорноморський союз» Виразним геополітичним проявом і розвитком позиції «Окраїна», «держава крепість», є ідея «Балто-Чорноморського союзу».
Передусім у тому разі, коли ця ініціатива здійснюється в інтересах самих учасників і безпосередньо ними, а не всього лише з англосаксонських, заокеанських міркувань щодо їхної європейської політики. Звичайно, при наявності такої можливості, не варто відмовлятися це поєднати — побудувати за чужий рахунок щось необхідне для себе. Незважаючи на те, що позиція «держави крепості» несе в собі принципову задачу (засновану на гіркому досвіді) вирішувати свої проблеми своїми силами, це не означає, що можна брезкувати якоюсь міжнародною допомогою. Геополітика «Балто-Чорноморського союзу» дуже нагадує мені геополітику іншої сторони світу, до пори до часу бувшу там актуальною, — «доктрини Монро». Схожою є сама геометрія обох, — меридіональне панування, з півночі на південь, що протистоїть тому, що має геометрію широти й загрожує зі сходу на захід. Як перша доктрина, так і друга покликані до життя чисто оборонним характером щодо своїх східних противників: «Доктрина Монро», як оборона «Нового Світу» від «Світу Старого», Європи; «Балто-Чорноморський союз» проти Росії.
У першому разі це навіть отримало найбільш придатне, оборонне ім'я — «ізоляціонізм». З тією лише різницею, по-перше, що «Доктрина Монро» не передбачала взаємовигідного договору рівних, але проводилася найсильнішим політичним суб'єктом на континенті, просто зробивши всім іншим пропозицію, від якої вони були не в силах відмовитися; інакше цей блок міг би не скластися ніколи. І по-друге, людський і технічний потенціал всього блоку був не нижче, а можливо вище сил свого цивілізаційного противника. Навпаки, «Балто-Чорноморський союз», видається як договір рівних, що, з огляду на надмірно егоїстичну чутливість і претензійність цих карликів Східної Європи, робить його ініціативу практично неможливою, а якщо й можливою, то виключно крихкою, громіздкою, неповоротливою й вразливою. І це у тому разі, якщо їх не вдасться розсварити «вигідною пропозицією» поживитися за рахунок один одного. Що вже не один раз мало місце.. Уже будучи в союзі, вони здатні будуть витратити часу на з'ясування відносин між собою, більше, ніж його потребуватиме на те, щоб позбутися всіх своїх суверенітетів разом узятих, силами «третьої сторони».
І по-друге, навіть якби в силу чиєсь дипломатичного чарівництва він скластися, його потенціал щодо потенціалу його стратегічного противника все одно ничтожно малий. Чого зовсім не скажеш про перспективи «Доктрини Монро» в протистоянні з Європою. Звичайно, при всіх його недоліках і складностях втілення в життя, «Балто-Чорноморський союз» необхідний Україні. Як, втім, і всім іншим, потенційним членам. Довгострокова це перспектива чи ні, але працювати в цьому напрямку потрібно. Ось тільки ставитися до нього так, як це прийнято, як до історичної панацеї, як до геополітичної істини в останній інстанції, вряд чи можна. Якщо він і вирішує, то лише ряд суто оборонних проблем України щодо небезпеки зі сходу; можливо, лише меншу половину з них. Для того, щоб протистояти цивілізаційному, геополітичному, активному, агресивному й хитрому противнику, — оборони, «ізоляціонізму», недостатньо, ні державної, ні блокової. Доктрина Монро це нам прекрасно демонструє. Для того, щоб завтра протистояти Європі, сьогодні мало було закритися на своєму континенті.
Сьогодні потрібно було навчитися грати своїми шахматними фігурами на дошці Європи, щоб завтра вона, по-прежнему, не зіграла своїми на дошці Америки. Ці висновки були зроблені, й «ізоляціонізм» був своєчасно порушений. Політика оборони змінилася практикою проникнення, і в цьому немає нічого нового; довгострокова ефективність першої обов'язково вимагає другої. Закритися й удавати, ніби «Старого Світу» більше немає, було ничтожно мало.. Та й у перспективі небезпечно.. Щоб уникнути опромінення світлом своїх ворогів, потрібно освітити їх своїм. Третього не дано. Щоб одного разу перестати тяготіти роллю вічних спадкоємців європейського просвітництва, та й «материнським правом Європи» в цілому, щодо свого незаконно-народженого заокеанського дитяти, США були зобов'язані відчути себе батьками й конструкторами Європи нової, для чого, на матеріальному рівні необхідно було надійне кількість бомбардувальної авіації й транспортних плавучих засобів для переброски живої сили й техніки, тоді як на рівні духовному, потрібно було з'явитися в ідейному озброєнні «прекрасної американської мрії».
Історії відомі лише два випадки своєрідного, але географічно завершеного втілення в реальність проекту «Міжмор'я». У першому разі, — з санкції Третього Рейху. У другому, — з санкції СРСР (Варшавський договір). В обох випадках це виявилося можливим завдяки наявності безумовного гегемона й його сателітів. В обох випадках це було основою для дій наступальних, розкрившись у першому, буквальним «вторгненням, на всьому протязі від Чорного до Балтійського морів»; і лише в незначній і підпорядкованій мірі дій оборонних. В обох випадках це було створено під знаком, не стільки конфлікту військового, політичного, економічного, скільки, в результаті схватки цивілізацій, що передбачало атакуючу позицію своєї ідеології щодо культурного простору свого противника. Від чисто оборонної й суто військової задачі, якоїсь геополітичної укріпленої паралелі, толку буде не більше, ніж колись від «великої китайської стіни». «Міжмор'я» необхідне, але лише як частина задачі, і звичайно при тверезому розумінні всіх матеріальних і нематеріальних умов його втілення в реальність.
У тому разі, якщо останнє, політично перспективне національно-революційне покоління потенційних країн учасниць, здійснить тверезу ревізію історичних катастроф останнього тисячоліття всього регіону, неможливе може стати можливим, і Міжмор'я, як договір рівних отримає право бути. Але «Балто-Чорноморський союз», при всій складності, якщо не неможливості свого втілення, всього лише половина справи, щодо тих цілей, для яких він потрібен Україні. «Третій Гетьманат» Відмінним прикладом, що говорить про недостатність здійснення «Української Ідеї» лише мілітаризацією влади, є по-справжньому хвора ідея «Третього Гетьманату». Сам термін вийшов з області військових звань тієї епохи, та й сама ця влада скластися в результаті військової, козацької революції на Україні. Апологетам української політичної метафори на чийсь Третій Рейх або Третій Рим, слід було б приглянутися й зрозуміти, що спертися можна лише на те, що саме впевнено стояло, що історично самоутвердилося в свій час і в своєму місці, що було суверенним своєї культурної й політичної епохи.
Другому Риму можна було впевнено спертися на Рим Перший, і природно, Третьому на Другий… Така ж історія й з Рейхами… Ідею Гетьманату я б позначив як «геополітику вигідного сателітства». Як перший, так і другий, були помилками, провалами й катастрофами; кожен, у своєму ранньому й невпевненому істоку. Перший, тріумфально й героїчно, під дзвін сабель і грохіт гармат, едва виникнувши, одразу ж, у особі свого творця, задався пошуком «пріоритетного васалітету»… Другий, продержався часу ровесно стільки, скільки виявилося можливим продержатися тут, покровительствуючим йому германським штикам… Їхня спільна слабкість полягала в слабкості піти на свою особисту, суверенну, цивілізаційну претензію. Вони віддали на відкуп цей рівень своїм могутнім, південним, східним і західним сусідам, так і не посмівши увійти в нього зі своїм обличчям. Всього лише в титулі того, самого першого, було більше сили, ніж у всій їхній «зовнішній політиці» разом узятій. «Гетьман України-Русі».. Він був зобов'язаний ввязатися в боротьбу за «російське спадщину». Сильну сторону цього, можливо, розумів атаман Разін, запрошуючи гетьмана Дорошенка в спільний союз проти Москви.
Цю загрозу відчувала Катерина, яка видала наказ про спалення Січі одразу після придушення Пугачова. Це добре розуміли вороги, але так і не змогли зрозуміти «вони» самі… І можливо, саме це передбачало «історичне провидіння», помістивши Симона Петлюру в список кандидатів на вибори від однієї з партій революційної Росії; тим самим, даючи йому зрозуміти, що доля України вирішується не локально політичним розкладом у Києві, але ситуацією на «тих» фронтах, що декларована «незалежність» не зробить тебе незалежним від результату «тієї» боротьби. Не так давно, задавшись метою знайти надійну, бездоганну опору в своїй історії, апологети Великої Румунії повинні були перестрибнути через «дві тисячі років непорозуміння», щоб спертися на первісну чистоту й волю великих Даків. Для того, щоб знайти духовну й залізну вісь Італії, потрібно було щільно наблизитися до Риму. Київ знав свою епоху суверенів, що не відчували комплексу неповноцінності ні перед ким, — ні у військовому, ні у духовному плані. Ні їхні профілі, ні їхні слова, не залишали надії відшукати в них хоч що-небудь залежне й другорядне.
«Мертві сраму не мають». «Хочу на вас йти». Ця епоха, — Русь. «У», — герб князя Святослава. Далі, — «край», всередину якого «рай». І нарешті — «іно», тобто «інше», «інше». «Інше», не обретається спробою зміни географії, втечею під покров інших, могутніх центрів сил, під покров капризів політичної моди Європи, вчора фашистської, сьогодні ліберальної. «Інше», обретається волею, самоутверджуючою, що розгортає з самої себе — свою особливу якість і свою цінність. «Європейське», не є притулок утікачів і конформістів; але договір рівних, тих, — хто здатен вистояти «у себе», «з себе», і якщо доведеться, — з опорою лише на себе. І лише так буде можлива «Європа сотні прапорів». Безпощадна й невідривна геополітична правда України, при тверезому й холодному погляді, являє собою Окраїну. У найкращому разі, — окраїну Європи, самовідданно, наодинці, а іноді й з наявністю удару в спину, що сражається за своє право Європейської долі. У найгіршому разі, — окраїну Сходу, його крайню, західну провінцію. Синонімом позиції Окраїна, — є Фермопіли.
У геополітиці культурних, цивілізаційних Фермопіл, здатна вистояти лише — «держава крепість». Стійкість якої обов'язково вимагає опори на чисту й особисту мотивацію кожного громадянина, що може бути викликана лише бездоганною соціальною політикою. Стійкість якої, в такому разі, може передбачати під собою не лише «спеціальний інститут армії», але — «озброєний народ»; вільний, незалежний, озброєний народ. Однак, у нашому разі, навіть це, необхідне, «мобілізаційне», «останнє средство», не в силах довго компенсувати величезну, фізичну, кількісну, й головне, — цивілізаційну перевагу противника. Що може бути компенсовано лише інвазією, вторгненням нашої ідеї в культурний і політичний простір ворога. Що, у свою чергу, має право на успіх, — з огляду на наявність на його території, ворожої йому, дуже родинної й близької нам сили. І ця практика вимагає побачити «державу крепість», не в якості, хай міцного але пасивного «укриття», здатного до пори до часу, реагувати й відбивати наступальні ініціативи ворога, але в якості «опори» для власних, культурних, цивілізаційних й революційних атакуючих ініціатив.
«Окраїна», «держава крепість», є фундамент, несуча вісь українського суверенітету, але лише «половина справи», на яку повинна бути нанизана, на якій заснована, «друга половина справи», — структура й доктрина ефективного цивілізаційного протистояння.