Насправді ми просто не встигли налякатися. Важко повірити, що у твоєму домі — війна. Тим більше з сусідом, який… Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя, Дніпро — ось ті міста, які стояли на порозі, яким залишалися лічені дні й години. Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя, Дніпро — де б ви були, якби не вони, люди без досвіду роботи в системі правоохоронних органів, шалено виснажені чоловіки з Майдану, яким довелося очолити МВС, приймати неслиханні рішення, створювати невиданні добробати, по шматочках збирати напівмертву міліцію й прикривати розгублену армію?
Хто відстояв Україну? Не забувайте поглядати у вікно, слухаючи новини з зони АТО — диктор НЕ називає поселки й міста ТВОЄЇ області! У ті дні було стільки новин та емоцій, було неможливо усвідомити захоплення Криму, було важко розібратися, що там у Донецьку й Луганську… Багато хто просто не встиг ні дізнатися, ні повірити, що це не картинка на телевізорі, це — війна! А вже через кілька днів за 17 хвилин пройшов успішний штурм ОДА в Харкові, і ми побачили сім десятків затриманих сепаратистів, і виявилося, що в країні є кому навести порядок, а через кілька тижнів почали затихати натхненні чужою країною мітинги, і життя пішло далі — разве що з громадським рухом на допомогу армії й волонтерами, а в АТО з'явилися загони виснажених і погано одягнених людей, які переломили хід війни й почали визволяти міста.
Це ж так і мало бути, правда? Держава захистила своїх громадян, виконала свою роботу. Подробиці — за кадром. А потім ми звикли до війни — у нас, але десь далеко. Війна займає в житті, в думках і в бюджеті рівно той мінімум, який дозволяє заспокоїти совість: зітхнути, почувши голос диктора: «…у зоні АТО за добу», в два клікання перечислити трохи грошей і лайкнути відчайдушний заклик волонтерів у фейсбуці. Все. Весь решта часу — свої важливі справи й пристрасні дебати про «невдалу реформу МВС»: подумати тільки, майже за цілих три роки вони не встигли! Тож давайте подивимося, чим, власне, вони там, у МВС, займалися ці всього майже три роки. Якщо відкинути крикливість критиків, то запит суспільства полягає в одній-єдиній вимозі: звільнити всіх старих ментів до одного, тому що вони корупціонери й садисти, і призначити на ключові посади досвідчених і професійних міліціонерів, які одні тільки й можуть забезпечити ефективну боротьбу зі злочинністю. Жаль лише, що це проста й ясна задача не має рішення.
23 лютого 2014 року — згадує заступник коменданта Майдану й екс-заступник міністра внутрішніх справ, народний депутат Микола Величкович. — Перше враження — сюрреалізм. Вчора ми стояли на Майдані, вчора в нас міліція, «Беркут», стріляли, вбивали людей, а сьогодні ми ними керуємо… І ті перші дні розумійте, що відбувається. Міліції немає, все зруйновано, всі бояться, міліція ходить тільки в цивільному, форми ніхто не вдягає. І зразу, з першого дня було чотири проблеми. Перша — покарати винних за розстріл Майдану. Друге — щоб покарання було законним, тому що треба зберегти легітимність, щоб не було як у якійсь банановій республіці, де все відбувається за принципом, хто має силу, той правий. Третій момент — зберегти управління системи. І четвертий — зберегти громадський порядок в Україні в умовах безладу, що створювали російські найманці: через два тижні Крим, потім події на сході…
Сьогодні вже трохи забулося, правда? А ж насправді від перемоги до війни було менше місяця. Всього два десятки дуже довгих днів в умовах повного паралічу системи, відсутності нормальної комунікації з територіальними підрозділами, розгубленості особового складу, порожнього бюджету. Перший наказ міністра — розпустити «Беркут». Це означає, що працівники здали зброю, перестали виходити на чергування й перейшли в розпорядження кадрового управління.
І що далі? Всіх звільнити? Вигнати на вулицю кілька сотень спеціально підготовлених бійців, які знають, що країна залишилася без спеціальних сил, які можуть проводити операції з обезпечення озброєних банд, визволення заложників… Якби таке сталося — кримінальні авторитети, мабуть, надіслали б міністру подяку… А що було б потім, уявляєте?
Що було зроблено в ті перші дні, ще до війни? Були звільнені керівники всіх підрозділів, найбільш одіозні — зовсім, тим, чия репутація дозволяла, — запропонували стати в.о. й зберегти структуру й керованість.
Це співпраця з кримінальним режимом чи здоровий глузд? Перш ніж відповідати — давайте згадаємо хроніку тих небагатьох днів, які залишалися до війни.
22–23 лютого 2014 року: мітинг у Севастополі чисельністю 20 тисяч осіб. Два багатотисячні мітинги в Одесі: прихильників Євромайдану й Антимайдану.
24 лютого — 2 березня 2014 року: 25 лютого масові акції перед кримським парламентом. У ніч на 27 лютого захоплення будівлі парламенту й уряду АР Крим у Сімферополі. На в'їзді на півострів з'являються блокпости, охоронювані людьми зі зброєю. Несанкціоноване передвиження представників Чорноморського флоту РФ. Захоплення аеропорту «Бельбек» у Севастополі, припинення паромної переправи в Керчі. «Зелені чоловічки» — російські військові без розпізнавальних знаків на формі — блокують і захоплюють військові українські об'єкти. Штурм Донецької ОДА, Донецька обласна рада приймає рішення про проведення референдуму, а Луганська обласна рада заявляє про нелегітимність центральних органів виконавчої влади України.
Штурм будівлі ОДА в Харкові, 97 поранених.
3–9 березня 2014 року: на площі Свободи в Харкові мітинг, що зібрав, за різними даними, від однієї до п'яти тисяч осіб. 8 березня на мітинг у Харкові вийшло, за різними оцінками, від двох до 15 тисяч осіб. Увечері того ж дня напад на учасників мітингу, троє отримали вогнепальні поранення, кілька осіб побиті. 9 березня в Луганську зіткнення між проукраїнськими й пророссійськими силами.
10–16 березня 2014 року: у Харкові мітинг за участю Віталія Кличка, якого забросали яйцями й петардами. 13 березня в Донецьку сепаратисти нападають на мітинг за єдність України, студент Дмитро Чернявський отримує удар ножем. До п'ятидесяти молодих людей з георгіївськими стрічками блокують під'їзди до прикордонної частини на вулиці Гагаріна в Маріуполі й частини в Новоазовську.
16 березня — кримський «референдум».
17 березня 2014 року: Путін у Москві підписує з лідерами кримських сепаратистів договір, що скріпив анексію Криму.
Вспомнили? Це просто кілька набросків крупними мазками. Масові політичні акції, що вимагали забезпечення громадської безпеки силами ще більш масової міліції. І розпрямлений дух криміналу, що почув безкарність. Ось дані з відкритих джерел: лише за одну добу 26 лютого 2014 року в Україні скоєно 1090 тяжких і особливо тяжких протиправних дій (при середній цифрі 973), серед них лише в Києві 85 особливо тяжких злочинів (на 25 більше середнього показника). Різко зросла кількість убивств, замахів на убивство, у два рази збільшилася кількість розбійних нападів і грабежів…
А як вела себе міліція? Ніяк! Ті небагато, хто не саботував накази й ходив на службу, під час масових акцій не брали участі й не перешкоджали. У тому ж Харкові — спочатку безперешкодно пропустили прихильників «Російського світу» в будівлю ОДА, потім спостерігали, як зривають державний прапор, потім не зробили нічого, щоб запобігти масовому побиттю прихильників Євромайдану. При повному потуранні міліції були побиті учасники мітингу 9 березня в Луганську, які прийшли вшанувати пам'ять Тараса Шевченка…
Міліція виявилася немотивованою й наляканою. Можете собі уявити налякане силове відомство? А іншої міліції у міністра для України не було…
Не було у нього міліції. Але у нього був Майдан — нестандартний час вимагає людей, здатних на нестандартні рішення. Аваков звернувся до соратників. Розповідає Микола Величкович, колишній заступник міністра внутрішніх справ, який курував взаємодію з громадськістю. — Ті перші дні використовувався ресурс самооборони для того, щоб, по-перше, врівноважити міліцію, а по-друге, стимулювати її перейти до виконання своїх функцій. Наприклад, урядовий квартал охороняла самооборона. Але це була лише одна задача. Завдання міністерства було змусити міліціонерів виконувати свою роботу. А вони боялися людей, самосуду. Для того щоб патрулі виїжджали на місце події, щоб була легітимність і законність, було прийняте рішення зробити патрулі комплексними: два працівники міліції та два працівники самооборони. Самооборонівці сміялися, що люди з палками охороняють тих людей з автоматами. Вони дивляться за порядком, а ми дивимося, щоб вони нічого не начудили й щоб їх не побили.
Отак об'єднані патрулі міліції й самооборони тривалий час ще здійснювали патрулювання Києва. Та й не тільки в Києві. А екіпажі ДАІ отримали наказ чіпляти на антени блакитно-жовті стрічки, аби надати суспільству сигнал про готовність до спілкування, до змін, до перебудови.
Готовність була — не було грошей і часу. Згадує колишній заступник міністра — начальник апарату МВС Сергій Чебатар. — У міністерстві не було ні одягу, ні форми, ні боєприпасів, ні автоматів, не було ніякої матеріально-технічної бази, яка б могла бути задіяна, щоб одягнути, взути тих міліціонерів, які працювали, які йшли на війну. Все було зруйновано й розкрадено. Довелося все це будувати з нуля, а часу у нас не було. Аваков тут днював і ночував, або тут або в зоні АТО, у «гарячих точках», що постійно виникали. І якби не він, то я сьогодні, тверезо оцінюючи ситуацію, можу сказати, що ми могли б втратити нашу державу. Історія ще дасть оцінку ролі Авакова в тих подіях.
Ще б добу, ми б Харків втратили! Якби не Аваков — ми б утратили й Одесу.
Питання: а чому, власне, це стало справою МВС? Якщо це війна, то у нас є армія, якщо тероризм — то СБУ?..