«Якби не der, die, das, то були б німці з нас», — гласить західноукраїнська приказка. Останнім часом здається, що в цій короткій сентенції відбиваються не лише лінгвістичні складності, але й усі наші численні проблеми на шляху до Європи. Рік, що минав, 2016-й не виправдав наших євроінтеграційних сподівань. Та й взагалі українська історія багата на інтеграційні невдачі. Однак варто нагадати, що ще не минуло й сто років з того часу, коли європейці — до речі, ті самі німці! — намагалися українізуватися. До того ж, у них тоді теж не дуже виходило. Проте, як згодом з'ясувалося, ця німецька невдача певною мірою визначила невдачу української національно-визвольної боротьби в 1917–1921 роках.
Земельне питання нас зіпсувало
За умовами Брестського миру навесні 1918 року в Україну прийшли німецька та австро-угорська армії. Проте довго вони тут не затрималися: уже восени того ж року — після поразки у Першій світовій війні та революцій у своїх країнах — війська союзників почали повертатися додому.
Однак багато німців розуміли, що в розореній та голодуючій Німеччині їх не чекає нічого хорошого. Тому багато з них хотіли б залишитися в Україні. У зв'язку з цим вони звернулися до української влади з військово-діловою пропозицією. «Коли настала німецька катастрофа, — згадує член Директорії Опанас Андрієвський, — представники німецьких дивізій звернулися до голови Директорії УНР із пропозицією, що вони хочуть залишитися на Україні; будуть боронити її від ворогів, а Директорія хай прийме їх на службу й дасть земельні наділи. Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, вважала за фантастичну й непотрібну. Натомість сподівалася на ласку та визнання переможної Антанти».
Під час антигетьманського повстання в листопаді–грудні 1918 року армія УНР за рахунок повстанців-селян розросталася до 150–200 тисяч. Однак після перемоги над гетьманом селяни швидко розійшлися по домах — ділити землю. Так що в українській армії залишилося близько 50 тисяч людей. Тим часом зміна влади в Україні ознаменувалася новим вторгненням більшовиків з Росії. Спочатку вони діяли обережно, задіявши лише незначні сили.
Але, не зустрівши організованого опору, почали повномасштабне наступлення. Директорія УНР закликала українських селян надати захопленикам збройний опір. Однак ті були занадто захоплені переділом землі. Тому в січні 1919 року був прийнятий закон, згідно з яким тим, хто вступав до лав армії УНР, полагалося додатково п'ять десятин землі (приблизно 5,5 га). Однак селяни були впевнені, що, поваливши гетьмана, вони самі зможуть розділити землю відповідно до своїх уявлень про справедливість. Тому багато новобранців, отримавши обмундирування й зброю, майже одразу дезертирували. І лише познайомившись з усіма «прелестями» військового комунізму, українські селяни масово повстали проти більшовиків у квітні–травні 1919 року. Однак до того часу німецький фактор уже зовсім втратив свою актуальність.
У підсумку, навіть не спробувавши домовитися з загартованими в боях Першої світової війни німецькими солдатами й офіцерами за програмою «оборона в обмін на землю», голова Директорії УНР Симон Петлюра в квітні 1920 року був змушений розраховуватися вже не земельними ділянками, а всю Галичину й більшу частину Волині віддав полякам взамін на підтримку в продовженні боротьби проти більшовиків.
Крим — наш!
Аналогічно розвивалася ситуація й у Криму, де в той час місцеві німецькі колоністи становили помітну групу (5,5–7%) у багатонаціональному населенні півострова. «Коли германська армія залишала Крим, — згадував міністр праці у другому кримському уряді Петро Бобровський, — деякі німецькі військові чини (офіцери й солдати) залишилися в Криму. Серед них було немало осіб, які завязали особисті зв'язки в місцевому, російському й німецькому населенні. Кілька офіцерів з'явилися в самі перші дні до уряду з пропозицією організувати дружину з кримських німців-колоністів за участю германських солдатів під командуванням германських офіцерів… Дружину офіцери пропонували повністю підпорядкувати уряду. Кримські німці-колоністи, багаті й культурні селяни, були виключно надійним антибільшовицьким елементом… Все це змусило уряд ставитися з великою симпатією до цієї пропозиції. Але уряд був уже пов'язаний у той момент угодою з Денікіним (командуючий білогвардійською Добровольчою армією. — Авт.) і не міг прийняти рішення без його згоди.
Денікін займав з цього питання одразу різко негативну позицію… він не вірив німцям і боявся їх… нібито німці разом з більшовиками постачають населенню зброю проти Добровольчої армії. Це було, звичайно, абсолютною нісенітницею. Крім того, Денікін явно злякався того, що в розпорядженні уряду буде незалежна від нього військова сила. І хоча ми одразу поставили питання так, що німецька дружина вольється як окрема військова частина з німецькою мовою командування до Добровольчої армії, підпорядкувавшись її командуванню — й офіцери-німці на це погодилися — Денікін стояв на своєму. Проект був відхилений. Він два-три рази виникав потім знову. Здавалося б, що при слабості Добровольчої армії в Криму, при повних невдачах мобілізацій, так природно було скористатися значною масою німців, налаштованих активно-антибільшовицьки, які мали досвідчені кадрові військові сили. Уряд кожного разу зі всією гарячістю стояв за організацію дружини, але лінія поведінки Денікіна… була так пряма й невідхильна, що він не слухав жодних доводів… При захопленні Криму більшовиками єдиною групою населення, яка виявила більшовикам збройний опір, були саме німці-колоністи. Вони ж особливо сильно постраждали від радянської влади».
Усе ж таки, під впливом інформації про погроми махновцями й більшовиками німецьких колоній у Приазов'ї, кримські німці все-таки створили свою самооборону (уже не запитуючи санкції місцевих властей). У підсумку, навесні 1919 року розгромлені в Причорномор'ї білогвардійці залишили більшу частину Криму майже без бою, закріпившись лише на Керченському півострові. І едва чи не єдиною силою, яка вступила в боротьбу з більшовиками, виявилися німці. На підступах до Сімферополя червоноармійці несподівано для себе зустріли опір з боку сформованого ними батальйону під командуванням німецького обер-лейтенанта. Проте вскоре німці домовилися з більшовиками про нейтралітет і розійшлися по домах. Згодом, наступнику Денікіна барону Врангелю, який у квітні 1920 року прийняв командування над білогвардійцями в Криму, вдалося знайти спільну мову з місцевими німцями (до речі, «чорний барон» сам був нащадком обрусілих балтійських німців). Так що у складі очолюваної ним армії був сформований окремий добровольчий німецький полк.
І коли восени 1920 року, після поразки в Північній Таврії, багато частин врангелівської армії були деморалізовані, німецький полк зберіг боєздатність і буквально до останнього «зольдата» захищав Крим від червоних. Про їхній впертий опір згадується навіть у збірнику «Перекоп і Чонгар», виданому в 1933 році під редакцією викладачів Академії імені Фрунзе. Там відзначається, що червоноармійці змогли захопити чонгарські укріплення лише «знищивши в штиковому бою майже повністю полк німців-колоністів».
А у прибалтів — вийшло
Наскільки велику роль могли б зіграти німецькі добровольці в українському національно-визвольному русі? Тут варто відзначити, що прибалтійські держави в 1918–1920 роках змогли відстояти свою незалежність багато в чому завдяки німецькому ландесверу. Відносно малочисельний — близько 4,5 тисяч бійців — Baltische Landeswehr був сформований як з місцевих остзейських німців, так і з добровольців — солдатів й офіцерів колишньої кайзерівської армії. Причому з солдатами з Німеччини прибалтійські уряди спочатку обіцяли розраховуватися саме земельними наділами.
Однак вскоре у німців розіграли політичні апетити — їхні лідери захотіли мати визначальний вплив на формування місцевих урядів і державного курсу. Так що при підтримці британців естонці й латиші завдали поразки балтійському ландесверу, змусивши німців відмовитися від втручання в питання зовнішної й внутрішньої політики Естонії й Латвії. У підсумку, частина німців повернулася в Німеччину, а частина — влилася до складу латиської армії. Однак у вирішальний момент — на переломі 1918–1919 років — саме німці стали одним із факторів, що обумовив перемогу над місцевими й російськими більшовиками.