Як населена вихідцями з України Кубань пережила жах 1932–1933 років. Микола Лопатин (Палібін) у 1930-х роках працював адвокатом в Армавірі. Під час Великої Вітчизняної війни служив у німців, емігрував до США, де написав книгу про радянське життя. Один із розділів розповідає про голодомор 1932–1933 років на Кубані. Він описує як масове озвіріння селян, їхнє людоїдство, так і чудовищні репресії влади проти них.
Микола Володимирович Палібін народився в 1890 році. До революції був присяжним повіреним округу Московської судової палати. У Першу світову війну — поручик на Західному фронті. У серпні 1918 року вступив у Добровольчу армію. Потім у СРСР був змушений жити за підробленими документами на ім'я Лопатина. З 1923 року — член колегії захисників Кубанської області. У 1935 році був «вичищений» і позбавлений можливості працювати адвокатом. З 1937 року — переховувався за ще одними підробленими документами. Під час Великої Вітчизняної, після окупації німцями Північного Кавказу, став бургомістром Майкопа. Пішов з армією, що відступала, у Берліні в 1943–1945 роках працював у апараті Міністерства східних територій.
У 1946 році емігрував до США, де й помер у 1974 році. У 1955 році опублікував в Америці книгу «Записки радянського адвоката». Один із розділів книги присвячений голодомору на Кубані.
«Моє становище ставало все більш жалюгідним. Я мав можливість купувати лише один обід у кооперативній їдальні. Цей обід ми з дружиною їли вдвох. Хліба я давно не бачив. Голод підкрадався поступово. Це був не той голод, який описаний десь у Кнута Гамсуна, коли людина може на будь-якій міській звалищі отримати якщо не першокласні продукти, то в будь-якому разі пристойний обід і, звичайно, з хлібом. Це був «смертельний голод», безвихідність якого полягала в тому, що ви не мали не тільки нічого їстівного, але й усвідомлювали, що ніде й ніяк не можете його дістати і що вас чекає виснаження та жахливий кінець. Раз я йшов по безлюдній вулиці, точніше — стежці, заросла бур'яном. Якийсь чоловік, що вмирав від голоду, попросив мене допомогти йому встати. Я пройшов повз, оскільки боявся, що він обхопить мене і ми разом уже не встанемо з землі. На базарі лежали вмираючі й мертві».
Цілі квартали вимерли, хати були розвалені. На площі перед станичною радою вмираючі лежали в бур'яні й взивали про допомогу. Але станична рада залишилася до них глуха. По вечорах усі боялися виходити з хат, оскільки можна було стати жертвою мисливців за людським м'ясом. Як сім'ї бджіл вмирають навесні, якщо злий і хижий господар не залишає їм запасу меду, так вимирали цілі колгоспні сім'ї. Тоді були організовані колгоспні «санітарні» бригади для збирання мертвців по хатах. Бригади проїжджали вулицями, заглядали в дома й витягували трупи на підводу, а вмираючі чекали своєї черги. У дитячих будинках і яслах трупами дітей набивали мішки й наваливали так само на підводу. Але більшість коней незабаром передохла, і тоді ці бригади стали пішими. На кладовищах були викопані великі братські ями, куди скидали трупи. Ями ці не закопувалися, поки могила не заповнювалася до краю. Мені довелося в цей час проходити пішки через колись багату станицю Дондуковську. Дорогу мені перетнула похоронна процесія: два ще живих, але виснажених до крайності чоловіки з трудом, нахилившись і перекинувши мотузки через плечі, тягли прив'язаного за ноги мертвого.
Це були шкіра й кістки. Він був босий, у штанях і сорочці, вона задралася й волочилася за ним по пилу й кочкам. Вони доволокли його до краю могили на кладовищі, відв'язали мотузки й з грубою лайкою спихнули ногами в відкриту «братську могилу». Це було «останнє надгробне ридання».
У той час процвітали так звані голодні крадіжки. Наприклад, колгоспний возівник зі станиці Рязанської, везучи зерно на ссипку в рахунок хлібопоставки, сховав по дорозі в кущах мішок пшениці з метою привласнити її. Крадіжку виявили й засудили колгоспника до смерті. У станиці Гіагинській чотири хлопці везли комбікорм, тобто суміш висівок, молотої люцерни, макухи, борошняного пилу тощо для худоби. По дорозі вони їли його жменями, а потім викрали кожен зі своєї підводи приблизно по пуду цієї суміші. Усім їм було винесено смертний вирок. Колишній священик станиці Білорічської, йдучи по дорозі, зривав колосся пшениці й, перетираючи в долонях, їв. У кишенях у нього під час обшуку колгоспний об'їжджач, комсомолець, також виявив колоски. Священик отримав 10 років. На прокурорській мові такі крадії називалися перукарями: стригли колоски.
У станиці Некрасовській зник мідний котел для варіння їжі в степу. Підозра в крадіжці впала на бригадира, і він заплатив за це своїм життям. А кілька часу пізніше, під час оранки, котел знайшовся. Хоча це не голодна крадіжка, але цікавий випадок, зразок застосування декрету від 7 серпня й повчальний приклад радянського правосуддя. Рядова колгоспниця зі станиці Петропавловської набрала собі в фартух часнику з колгоспного городу — 10 років. Я їхав одного разу з суддею на тачанці. Дорога йшла між двома стінами тощої колгоспної кукурудзи. Раптом ліворуч відкрився бахчак: великі кавуни лежали біля самої дороги. Суддя Філіппов мовив: «Гарні кавуни, треба один взяти в дорогу». Кучер зупинив коней, а суддя стрибнув з тачанки й вибрав кавун побільший. Коні рушили. Крадіжка колгоспного майна була скоєна. У цей час ми побачили, що до нас біжить зі сторони бахчака старик із сивою бородою — колгоспний караульник. Усім стало ясно, що він був озброєний не тільки палицею, але й декретом від 7 серпня, що карає смертю, а у разі пом'якшувальних обставин — 10 роками. Тут були два обтяжувальні обставини: член партії й суддя.
Кучер був також членом партії. Я його добре знав. За його словами й виразами можна було судити, що він із «уркачів». Побачивши катастрофу, що наближалася, він почав кричати караульнику: «Поспішай, поспішай, старче, нам некогда тебе чекати, а то уїдемо, не заплативши. Ви, товариш суддя, дайте йому за кавун, як на базарі, ми, мовляв, покупці, а не злодії». Караульник підійшов впритул, глянув на кавун, що лежав у тачанці, оперся грудьми на палицю й запитав: «А хто ж ви будете, люди добрі, і як з вами цей гріх трапився?» Однак суддя одразу «взяв його на басу», всунув йому гроші й наказав, щоб правління колгоспу вислало йому квитанцію про сплату грошей. «А якщо привласниш, судити буду». І тачанка покотилася. Ось цей самий суддя в цю ж поїздку й засудив колгоспницю до 10 років каторги за часник з колгоспного городу.
У якийсь момент з'явилися «зелені» — в заростях очерету, в соняшниках. Одягнені в лахміття й озброєні обрізами, вони розводили вогнища неподалік від дороги й варили собі їжу. Разом з тим у станиці почалися щоденні грабежі. Вони були схожі один на одного. Як тільки настала темрява, якась хата піддавалася нападу. Грабіжники вибивали поленом вікно й залізали всередину. Вони накривали виснажених від голоду господарів одіялами або якимось барахлом обшукували кімнату й брали всю їжу. Незабаром бандитів спіймали. Виявилося, що їх було семеро, у тому числі одна жінка. Судили їх через два-три дні. Це було навесні 1933 року. Вони були настільки виснажені, що деякі не могли сидіти на лаві підсудимих і, лежачи на підлозі, відповідали на питання суду не голосом, а якимось писком. Їхні жертви, що виступали свідками, виглядали не краще. За вимогою прокурора суд винесив їм за бандитизм розстріл. Але, не дочекавшись результатів касаційної скарги, поданої мною, усі засуджені вмерли у в'язниці. Тим часом скарги розглядалися швидко, оскільки в Ростов-на-Дону виїхала постійна сесія Верховного Суду для посилення враження від виносимих у цей час судами вироків негайним їх виконанням. Обвинувачення у цій справі підтримував прокурор Кузнецов.
У ту ж сесію суду він підтримував обвинувачення проти групи активістів, червоних партизанів епохи громадянської війни, які з вечора ходили п'яні по станиці разом з місцевою акушеркою, вимагали самогону й закуски: огірків, редьки, цибулі. Один із них під час цієї прогулянки зґвалтував акушерку. І прокурор висунув усій компанії обвинувачення в «масових безпорядках», передбачених одним із пунктів 58-ї статті. Цей пункт указував на руйнування натовпом залізничних шляхів, погром громадських будинків тощо. Прокурор нараховував за підсудимими «масу злочинів» — у одного взяли огірки, у другого буряк тощо — і підвів їх під статтю 58 УК, розміщену в розділі про контрреволюційні злочини. Разом з ним у якості громадського обвинувача виступав на суді й начальник політвідділу машинно-тракторної станції (МТС). І ось «представник державної влади» — прокурор — і начальник політвідділу МТС виступали в суді разом і надавали справі політичного характеру, оскільки «масові безпорядки» відбувалися під час «підготовки до весняної посівної кампанії» й могли, на їхню думку, зірвати цю справу державної важливості. Суд погодився з ними й винесли смертний вирок.
Час йшов, я з трудом уже піднімався по трисходинковому порогу своєї квартири, а надій попереду не було ніяких. Шість срібних столових ложок, один половник і два невеликих срібних ризи з ікон — це й був весь мій капітал. Його треба було відвезти в Торгсин і там обміняти на хліб. Відправляюся в Армавір. На вітрині Торгсину свинячий жир товщиною в дві долоні, копчені рибці, біле пшеничне борошно, цукор, крупи різні, вершкове масло, сир, шоколад, цукерки, печиво, рибні консерви, ковбаси різних видів — усе в величезному розмаїтті й кількості, як за старого режиму. У дворі магазину оборвана натовп з виснаженими обличчями. То й діло якогось упалого від виснаження чоловіка витягають і волокуть з натовпу, обшукуючи кишені. Я отримав півтора пуда кукурудзяного борошна, що виявилося гірким, два кіло цукру й кілограм постного масла. За цінами старого режиму все це едва чи коштувало півтора рубля. Для мене це була важка праця.
Від колегії адвокатів Армавіра я відправився в агітаційну поїздку по селах. Дівчата під гармошку співали, охрипші й осипші: «Ми залізним конем усі поля обійдемо…», перукар підрівнював комусь надто довге волосся, а я брехав про новий закон про продпоставки. Повернувшись зі степу, ми отримували на квартирі кукурудзяну кашу з соняшниковою олією й ліглися спати на брудній соломі на підлозі. Дуже швидко у мене завелися воші. А хліба не їли ні ми, ні колгоспники. У цю поїздку я бачив особливо постраждалі й вимерлі станиці: Міцнооокопську, Дондуковську й Гіагинську.
Повернувшись в Армавір, я бачив, як на базарі стояла якась жінка, яскраво нарумяніна, з чорними вусами й волоссям, що росло з вух і з ніздрів, і тримала в руках кошик, накритий тканиною. Люди підходили й заглядали з цікавістю й страхом. Заглянув у кошик і я: там лежала людина, і я ясно побачив виснажену, зморщену жіночу грудь з соском. «Невже люди купують і їдять?» — запитав я. «Ні, — відповів мені один із тих, що стояли, — купують і роблять котлети, а потім продають». Ця жінка була на базарі «м'ясним ларьком».
Как-то повертався я додому вночі поїздом «Максим Горький». У вагонах нари в три яруси й повна темрява. Раптом хтось почав лаятися, оскільки на нього з верхньої полиці щось потекло. Чиркнули сірник, запалювач — виявилася кров. Підняли тривогу. На верхній полиці лежала жінка, і в неї була відрізана й унесена голова. Її супутниці розповіли, що у вбитої були коронки на передніх зубах, кольором схожі на золото, і видимо, хтось вирішив обміняти їх у Торгсині на продукти.
Проходячи вдень по дорозі додому через станицю Петропавловську, я зайшов раз у станичну раду. Там було якесь змішання й товпилося кілька людей. З розповідей я зрозумів, що жінка, мучима голодом і жадаючи поїсти смаженої печінки, зарізала свою восьмирічну дівчинку, розібрала її на столі: ручки, ніжки, голівку, — вийняла печінку й почала її смажити на сковороді. Хтось це побачив, прибігли зі станичної ради, арештували її і під конвоєм з револьверами привели в станичну раду, а вона по дорозі грила ще не дожарену печінку. Через деякий час я подав слідчому прохання від імені матері, прошу його направити дочку-вбивцю в психіатричну лікарню, оскільки злочин був скоєний, безсумнівно, у стані божевілля. Слідчий на це відповів: «Ми слідства по справах про людоїдство не проводимо. Вашу заяву я направив у відповідні органи, де її, безсумнівно, вилікують». Згодом я дізнався, що «лікування» людоїдів проводилося все в тому ж НКВД.
Але звідки ж беруть людину, щоб торгувати нею? На це питання я отримав на армавірському базарі таку відповідь: «Що ти, малорозумний? Або з Москви приїхав? Не бачиш розве, що кругом мертвяки лежать? А то буває, що «пришивають» доходягу, — ось тобі й парна яловичина».