З мерами українцям традиційно не щастить ще більше, ніж з президентами. Одні позбавляють людей бізнесу й робочих місць, інші перетворюють своє місто на сміттєзвалище. Але найекстравагантнішим українським градоначальником був, безперечно, Леонід Черновецький. Бізнесмен, пастор і чудак в одній особі, оточений цілою армією киян, які його боготворили — людей, яких він безсовісно обманював і цинічно використовував.
Леонід Михайлович Черновецький народився 25 грудня 1951 року в Харкові в сім'ї типового радянського «середнього класу». Його мати Прасковія Гаврилівна Гончарова (1914–2007) до війни працювала вчителькою сільської школи, потім закінчила юридичний факультет і зробила кар'єру адвоката з кримінальних і цивільних справ. Ходили чутки, що у Прасковії Гаврилівни були діти й до Леоніда — дві дочки й син, які загинули в суворі військові роки, але це ніяк не підтверджується. Проте факт, що війна покалічила долю й здоров'я його батька — кадрового офіцера Михаїла Ілліча Черновецького.
З війни він повернувся інвалідом, спочатку одружився з вдовою Євдокією Назарчук, потім розвівся, у 1949 році одружився на Прасковії Гончаровій — але й з нею прожив лише чотири роки. З розлученням він перестав навіть навідуватися до сина, і Леонід батька фактично не пам'ятає, хоча й взяв собі його прізвище. А ось виховував його вітчим: актор і режисер Харківського російського драматичного театру Яків Григорович Азимов, за якого Прасковія Гаврилівна вийшла заміж наприкінці 50-х років і прожила з його прізвищем наступні півстоліття.
Проте виховати Леоніда було неможливо. Він з ентузіазмом захопився акторською майстерністю вітчима, навчився переконливо грати ролі й лицедійствувати, однак саме мистецтво його мало цікавило: малий розбишака бачив у ньому лише метод досягнення своїх цілей. Він почав грати ролі в житті: принципового й відкритого хлопця перед учителями харківської середної школи № 36, кмітливого заводили перед однокласниками й дворовими хуліганами, люблячого послушного сина перед мамою.
Подалі вся його життя стане одним великим театром! Звідси такі суперечливі спогади про дитинство Льоні й така неоднозначна оцінка діяльності Леоніда Черновецького як бізнесмена, політика й мера. За словами товаришів дитинства, юний Черновецький спочатку часто проказничав, потім почав дружити зі шпаною, брати участь у її підліткових гулянках і дрібних крадіжках, і навіть «шестерив» у якогось дрібного кримінального авторитета. Водночас учителі відзивалися про нього як про неуправління, але кмітливого й непогано навченого хлопця. Тим не менше після 8-го класу йому довелося залишити свою школу, при цьому Черновецького не прийняли ні в технікум, ні навіть у ПТУ, і мама влаштувала його учнем слюсара на Харківський авіазавод. Середню освіту він отримав, за одними відомостями, у вечірній «робітничій» школі № 3, за іншими — у досить престижній загальноосвітній школі № 4.
Леонід Черновецький не тільки всіляко заплутав власну біографію, але й вигадав чимало байок про своїх предків. Так, він стверджував, що його дід по матері Гавриїл Гончаров був позашлюбним сином брата відомого письменника Івана Гончарова. Що брат відомого літератора робив на Алтаї (де жили предки Прасковії Гаврилівни), Черновецький не уточнював, а про те, що «байстрюкам» у 19 столітті давали прізвища не «втікачів», а прийомних батьків, він, видимо, не знав. Його знання історії підвело й тоді, коли він вигадував для ЗМІ душещипальну історію «розкуркулювання» сім'ї його «іменитого» дідуся Гавриїла. За словами Черновецького, у 1926 році більшовики закопали дідуся живцем у землю «за мішок зерна», а його сім'ю репресували й «вислали в Сибір». Тільки директива Політбюро ЦК ВКП(б) про прийняття надзвичайних заходів щодо бойкоту хлібозаготівель на Алтаї була прийнята лише в січні 1928 року — а до цього тамтешні дідусі самі закопували під кедрами представників райспоживспілок. А ще Черновецький продемонстрував і своє слабке знання географії, оскільки Алтай — це теж Сибір, а висилати в Сибір сибіряків — це нонсенс.
Наступного разу Черновецький ще більше заплутав цю легенду. «Мою бабку вивезли в тундру й без їжі, одягу залишили вмирати. Усі загинули. Бабку вивезли на човні й по човні стріляли червоноармійці 7 разів. Вона була пробита, але живою її все-таки привезли. До 1949 року вона перебувала в тайзі», — розповідав він. Видимо, дуже смутно розуміючи різницю між тайгою й тундрою й не знаючи, що від Алтаю до найближчої тундри потрібно пливти на човні по Обі понад 3 тисячі кілометрів.
Це міфотворчество пояснювалося просто: цю байку Черновецький розповідав у період 2003–2007 років, коли він намагався всіляко сподобатися Віктору Ющенку — одержимому своєю ідеєю «геноциду нації». Але у Черновецького немає коренів ні в українському селі — щоб він міг видати себе потомком «жертв голодомору», ні в західноукраїнських областях — щоб він міг похвалитися наявністю родичів, які воювали у складі УПА. Свого батька й його родичів він практично не знав, тому залишалося перетворити на жертв тоталітарних репресій сім'ю матусі, яка жила на Алтаї. Під кінець Леонід Черновецький договорився до того, що його маму у віці 13 років нібито зґвалтував «керівний працівник КГБ», а у віці 14 років нібито насильно взяв у дружини якийсь «чиновник райкому». Що ж, Прасковія Гаврилівна, яка тоді вже перенесла інсульт і була при смерті, спростувати слова сина вже не могла.
У 1970 році Леонід Черновецький відправився віддавати свій священний громадянський обов'язок батьківщині у Внутрішні війська МВС СРСР. Після «учебки» його розподілили то чи в конвойну частину (перевезення ув'язнених, охорона на судових засіданнях), то чи в охорону «зони» десь під Дніпропетровськом, де він два роки стояв на вишці класичним «вертухаєм». Сам Черновецький подробиць про свою службу не розповідав, але натомість про це ходило чимало пікантних чуток. Наприклад, що він був «листоношею», який передавав ув'язненим заборонену горілку, наркотики, гроші — і відсилав на волю «малявки». Але найоригінальніші з цих чуток пов'язують службу Черновецького з його одруженням: нібито він охороняв сидівшого на «зоні» Степана Айвазова — свого майбутнього тестя.
За даними джерел SKELET-info, насправді впливовий тбіліський «цеховик» (грузино-вірменського походження) Степан Айвазов тоді ні в якій тюрмі не сидів — і є великі сумніви, що сидів коли-небудь взагалі. Проте й те, що його називають «цеховиком», це неправильно: хоча Айвазов тримав кілька цехів з пошиття контрафактних джинсів, він в основному спеціалізувався на торгівлі. Через десятки своїх помічників він купував і продавав усе — від мандаринів і кросівок до икон і антикваріату, і завдяки останньому мав гарні зв'язки з керівництвом республіки. До нього дійсно вишиковувалися черги високопоставлених сановників: хтось хотів тихо й вигідно продати картини чи коштовності, а хтось шукав собі колекційну меблі чи старовинну зброю. Крім того, була інформація, що Айвазов займався т. зв. «єврейськими переводами за кордон» — тобто був частиною нелегальної мережі, яка виводила з СРСР золото, коштовності чи їхній еквівалент у валюті. Подібними операціями в Одесі займався Борис Фуксман.
Проте з дочкою Черновецький познайомився вже після служби. У 1972 році, піти на «дембель», Черновецький взяв у частині направлення в Харківський юридичний інститут (нині — Харківська юридична академія), куди в цей же час прибула здавати вступні екзамени Аліна Айвазова.
Чи знав Черновецький, що флертує з дочкою однієї з найбагатших людей Грузії? Потім про це складали легенди й небилиці! Але, безперечно, акторські навички допомогли Леоніду завоювати її серце. Правда, весілля вони сіграли лише у 1977 році, після того як Аліна заявила батькові, що вагітна — а до того суворий Степан Гаригинович був категорично проти її шлюбу з нікому не відомим бідним «некавказцем». І вже у 1978 році у них народився первенець: син, названий на честь діда Степаном. Цікаво, що Аліна Айвазова залишила своє дівоче прізвище, а ось їхні з Леонідом діти носять прізвище батька.
Але якщо свою національність Леонід Черновецький змінити не міг навіть при всьому бажанні, то проблема з матеріальним становищем, завдяки такому тестю, вирішилася відразу. Можливо, посада слідчого в Київській міській прокуратурі, яку Леонід Черновецький отримав одразу після захисту диплома у 1977 році, разом з квартирою в Києві (хай і в старому будинку) й голубими «Жигулями» стали подарунками тестя до весілля дочки.
Сама Аліна за спеціальністю тоді майже не працювала: сиділа дома, виховувала дітей, у перервах між декретними відпустками читала лекції з правознавства. Зрозуміло, що проблема з грошима чи дефіцитом у сім'ї ніколи не виникала.
Неочікувано у 1981 році цю ідилію порушив уход Леоніда Черновецького з прокуратури — де він уже дійшов до старшого слідчого й готувався стати заступником прокурора району. Сам він згодом упевняв, що кинув роботу через малу зарплату, оскільки дуже потребував грошей. Джерела ж повідомляли, що Черновецького вигнали за то чи втрачену, то чи топірко закриту кримінальну справу: схоже, що дійсно захотівши «заробити» більше грошей самостійно, Черновецький «спалився» на корупції. Після цього він знову з'являється в стінах Харківського юридичного інституту, де продовжує навчання в аспірантурі.
Дивний крок для молодого сім'янина, який гостро потребував грошей! І після цього Черновецького в правоохоронних органах більше ніхто не бачив — ну разве що в якості обвинуваченого.
У 1984 році Леонід Черновецький, захистивши кандидатську дисертацію на тему «Розкрадання посадовими особами», знову в Києві — і влаштовується викладачем криміналістики в університет імені Шевченка. За п'ять років він зробив кар'єру доцента кафедри, а потім заступника проректора з наукової роботи. Можливо, такий стрімкий зріст був обумовлений тим, що в Київ перебрався з частиною своєї великої родичів його тесть Степан Айвазов — який продовжив там свій «бізнес», тепер роблячи упор на надання «допомоги» євреям-репатріантам.
Схема працювала просто: євреї, які виїжджали (а наприкінці 80-х їхній потік різко зріс), продавали своє майно, коштовності й навіть квартири (не тільки кооперативні) таким посередникам, як Айвазов — а перебравшись в Ізраїль, Німеччину чи США, отримували там гроші. Але справа не тільки в тому, що за сам «переведення» грошей з них брали 20–25% від суми. Айвазов наживався, скупуючи їхнє майно в рази дешевше його вартості — особливо квартири.
За свідченням клієнтів Айвазова, у 1989–1990 роках він вдало купив кілька квартир в Києві всього по одній тисячі доларів за кожну! Покупка непривітизованих квартир здійснювалася так: господарі отримували гроші й прописували у себе людей Айвазова, які потім (за допомогою невеликих хабарів чиновникам) ставали «відповідальними квартиронаймачами» й фактично новими господарями.
Діла у Айвазова йшли так успішно, що він наказав зятю кинути університет і повністю займатися бізнесом. Благо на дворі вже було час перших приватних і спільних підприємств, одним з яких став заснований наприкінці 1989 року «Науково-дослідницький центр «Правекс» — перше й головне дітище майбутнього бізнесу Леоніда Черновецького (від скороченого «Право, економіка, соціум»). Правда, нічого науково-дослідницького в ньому не було: просто фірмі була потрібна якась легенда для отримання ліцензії на зовнішньоекономічну діяльність — формально для закупівель зарубіжного обладнання, а реально для ввезення імпортного ширпотребу й оргтехніки. Але власник «Правекса» цікавився не стільки ввезенням, скільки вивезенням.
Леонід Черновецький якось похвалився, що свій перший мільйон доларів заробив до кінця 1992 року (і вклав у «Правекс-банк»), тільки не уточнив, як саме. Його стартовий капітал — це участь у бізнесі тестя по відвертому грабежу євреїв, які виїжджали з країни. Самих квартир у них накопилося стільки, що перепродавати їх нелегально вже не було можливості, і тоді у 1992 році Черновецький відкрив агентство нерухомості «Крістина». А його дружина Аліна того ж року заснувала україно-американське СП «Комерційні системи», через яке на Захід вивозили спочатку накопичені запаси антикваріату й предметів мистецтва, а потім і кольорові метали.
А ось тесть у 1992–1993 роках зосередився на важливому й відповідальному завданні, яке йому доручила рідна Грузія — точніше, команда Едуарда Шеварднадзе, яка прийшла там до влади. Повідомлялося, що Степан Айвазов і ряд інших вихідців з Грузії активно займалися поставками зброї, скупуючи її на складах України й Молдови й транспортуючи через одеські комерційні пароплави — зокрема ТОВ «Евас», яка належала Ігорю Урбанському.
Але ходили чутки, що нібито Айвазов також «заробляв» на продажі невеликих партій стрілецької зброї й боєприпасів до них українським ОПГ. Останнім подарунком Степана Айвазова дочці й зятю стали ізраїльські паспорти: у 1994 році він оформив їх обох як репатріантів. Так, не покидаючи України, вони стали громадянами Ізраїлю.
Проте в середині 90-х Степан Айвазов помер, і Леоніду Черновецькому з дружиною довелося вести сімейний бізнес далі вже без його всемогутнього покровительства. Тему репатріантів, антикваріату й зброї довелося закрити, Черновецький спробував себе в газовій сфері (не дуже успішно, будучи відтіснений Лазаренком і Бакаєвим), його дружина почала розвивати «Правекс-банк», однак концерн «Правекс» по-прежнему цікавився нерухомістю — не гребуючи й окремими квартирами.
Трудно сказати, як склалася б життя Черновецького й взагалі киян, якби у 1996 році не відбулася його історична зустріч з таким пікантним персонажем, як Сандей Аделаджа — тоді ще маловідомий проповідник протестантської церкви «Слово віри», який приїхав в Україну з Нігерії.
Як і всякий пастор, Аделаджа починав з людей, які мають проблеми й не мають надії — тому більшість його паствиї тоді складалися з пенсіонерів, проблемних підлітків, самотніх жінок, невиліковно хворих тощо. Леонід Черновецький проблем не мав (принаймні матеріальних) і навряд чи потребував утішного слова пастора, тому причина його візиту в «Слово віри» залишилася загадкою. Говорили, що першою в церкву пішла його дружина Аліна — а Сандей Аделаджа має просто гіпнотичний вплив на жінок, і що нібито вже вона потім потягла туди Леоніда. За іншою інформацією, Аліна своїм діловим поглядом розглянула в церкві Аделаджи перспективи для бізнесу й політики — і пояснила це чоловікові.
У будь-якому разі Черновецький прийшов у «Слово віри» не з покаянням, а з бізнес-проектом, який, у свою чергу, дуже зацікавив Аделаджу. І його церква незабаром перетворилася на цинічний механізм по вичерпуванню грошей зі своїх прихожан, а також їх використання як масовки для політичних акцій.
Першим результатом плідної співпраці проповідника Аделаджи й бізнесмена Черновецького стали довибори на виборчому окрузі № 5 у Дарницькому районі Києва. Для Черновецького це був перший досвід участі у виборах, його піарники працювали погано, і рейтинги сулили йому в кращому разі друге місце. Але Аделаджа пообіцяв йому «чудо» — і воно дійсно відбулося: за рахунок своєї паствиї він організував Черновецькому безумовну перемогу при оглушливій явці виборців.
Так Леонід Черновецький став народним депутатом і VIP-прихожанином церкви «Слово віри». Згодом Аделаджа ще не раз забезпечував Черновецькому перемогу на мажоритарних дільницях Києва голосами своїх прихожан: у 1998 році на 219-й дільниці, у 2002 році на 212-й дільниці, а також під час виборів міського голови Києва у 2006-му й 2008-му роках.
У відповідь Черновецький запропонував Аделадже використовувати в церкві принцип мережевого маркетингу — що сприяв різкому збільшенню паствиї й пожертвувань. А ось першим відомим спільним бізнесом Черновецького й Аделаджи стала продаж «чудотворної олії». У 1999 році Черновецький розмірковував про те, куди б вигідно продати цілу цистерну оливкової олії, яка дісталася йому по бартеру. Рішення було оригінальним і безсовісним: олію розлили по пляшечкам з етикетками «намоленої олії зі святих місць» і реалізували як засіб від хвороб і порчі серед довірливих прихожан.
А у 2000–2001 роках створена Черновецьким мережа соціальних їдалень «Стефанія» й кілька благодійних організацій (реабілітаційний центр «Схід», фонд «Соціальне партнерство») умудрилися прикарманити мільйони гривень, які виділялися як з міського й державного бюджету, так і приватними особами. Схема працювала так: на ці гроші у підставних фірм за дуже завищеними цінами закупували продукти й продовольчі набори, секонд-хенд, а потім їх роздавали нужденним від імені Леоніда Черновецького — нібито купившого все за свої гроші. Була також інформація, що в їдальнях «Стефанія» люди Черновецького вивідували у жебраків й бродяг їхні паспорти — на які потім оформляли кредити й підставні фірми-однодневки.
У 2002 році Черновецький уже зовсім обнаглів — і звернувся до паствиї «Слова віри» з закликом продавати свої квартири й передавати гроші пасторам, щоб профінансувати… передвиборчі компанії представників церкви. А поки Аделаджа вчився у Черновецького мистецтву ведення бізнесу, Аліна Айвазова перейняла у пастора Сандея метод організації «паствиї» — і застосувала його у своєму «Правекс-банку», перетвореному нею в якийсь банк-секту.
На роботу в нього почали приймати легко внушуваних молодих фахівців, яких зобов'язували відвідувати збори «Слова віри», читати літературу церкви й ставитися до керівництва банку як до пастирів. Цікаво, що через церкву «Слово віри», у 2002 році перейменовану на «Посольство Божеє», Черновецький зблизився з ще одним протестантським пастором України — колишнім секретарем Дніпропетровського обкому ЛКСМУ Олександром Турчиновим. Через Турчинова він познайомився з Юлією Тимошенко, а через неї вийшов на прямий контакт з Віктором Ющенком.
Коли у 2004 році Черновецький, який брав участь у президентських виборах, з тріском програв у першому турі (з результатом близько 1%), він запропонував Ющенку підтримку у другому турі всієї паствиї «Посольства Божеєго» й усіх працівників концерну «Правекс» з їхніми сім'ями й родичами. І не тільки на виборах: з початком першого Майдану паства Аделаджи й працівники «Правекса» були його постійними учасниками, щодня ходячи туди як на роботу (або в церкву). І хоча згодом «Посольство Божеє» з невідомих причин знищило на своєму сайті весь фотоархів тих подій, у надрах інтернету ще можна знайти матеріали, які підтверджують активну участь церкви в здійсненні перемоги Віктора Ющенка.
Старання Аделаджи були винагороджені: після 12 років проживання в Україні на «птахових правах» (у 1998 році СБУ навіть намагалася ініціювати його висилку), нігерійський пастор отримав українське громадянство одразу після інавгурації Віктора Ющенка. А церква «Посольство Божеє», яка отримала імідж наближеної до влади, у 2005–2007 роках перетворилася на елітний клуб, куди почали заходити багато київських чиновників і бізнесменів.
Тільки цим даром Божим голова церкви розпорядився неблагорозумно, ударившись у фінансові афери. Так, у 2006 році Аделаджа й Черновецький затіяли проект будівництва «духовного центру», закликаючи паству жертвувати на нього від 100 доларів і вище. Тоді Черновецькому вдалося вивернутися з цієї афери лише тому, що він був обраний мером Києва. А у 2007–2008 роках Аделаджа розгорнув агітаційну компанію, закликаючи своїх прихожан вкладати гроші в «King's Capital» — який виявився банальною фінансовою пірамідою, жертвою якої стали 618 киян (це число лише тих, хто подав заяву). Скандал привернув на себе увагу самого Ющенка, який до того часу сильно «розчарувався» в Черновецькому й його «братові в Христі».
Уголовне дело проти «King's Capital» курував Юрій Луценко, однак слідство арештувало лише формальних керівників траста: Бандуренка, Сафонова, Лагунова й Єресько, причому трьох останніх одразу відпустили під підписку про невиїзд. Уголовне дело проти самого Сандея Аделаджи було порушено лише у 2010 році, але спроба його арешту у 2011-му теж була безрезультатною. І все ж зірка нігерійського пастора вже гасла: починаючи з 2008 року він був фігурантом численних скандалів, у тому числі й сексуального характеру. Проти «Посольства Божеєго» почали виступати з викривальними звинуваченнями інші протестантські церкви України.
Сандей Аделаджа, обвинувачений у привласненні шахрайським шляхом і розкраданні 208 мільйонів гривень (за курсом 8 гривень за доллар), благополучно уникнув кримінального переслідування й, за власним твердженням, «пішов на спочинок, щоб займатися духовним вдосконаленням». Він ігнорує суди (останній по справі «King's Capital» відбувся в жовтні 2016) й уже кілька місяців не з'являвся у себе дома. Є інформація, що Сандей Аделаджа покинув Україну, як і його діловий партнер Леонід Черновецький.
Проте «Посольство Божеє», від якого залишилося одне ім'я й невелика кількість найвірніших прихожан, зараз робить спроби реанімуватися й залучити в свої ряди ветеранів АТО.
До свого обрання мером Києва Леонід Черновецький був маловідомий жителям української провінції. Одразу був забутий його проект партії «Красива Україна», яку він у 1998 році створив на пару з дніпропетровським бізнесменом і адептом «Церкви Беквіктори» Геннадієм Балашовим. У 2000 році партія влилася в новостворену Партію регіонального розвитку України (майбутня Партія Регіонів), де Черновецький близько познайомився з Петром Порошенком. А у 2003 році він став членом фракції «Наша Україна». І все ж його ім'я пов'язували лише з «Правекс-банком», а також з двома ДТП зі смертельним наслідком, які сталися у 2003 році.
Перше сталося 13 квітня: службовий автомобіль Mercedes-600 концерну «Правекс» (у якому їхала Аліна Айвазова) збив насмерть 11-річного хлопчика Максима Прокопчука. Водій автомобіля одразу зняв номери й втік з місця трагедії. А 4 листопада того ж року Mercedes C-500, за кермом якого знаходився сам Леонід Черновецький, наїхав на 20-річного пішохода Дмитра Коропченка — який згодом помер у лікарні.
По обох випадках були порушені кримінальні справи — які були закриті «за відсутністю складу злочину». Ну а сам «глибоко віруючий» Черновецький не тільки ніколи не каявся в учиненому, але й називав ДТП «спеціально підстроєними» — натякаючи, що таким чином проти нього ведеться війна тогочасним столичним мером Олександром Омельченком.
З таким іміджем Леонід Черновецький міг мати успіх лише в Києві — де він спирався на паству «Посольства Божеєго» й нужденних, які харчувалися в його соціальних їдальнях. І завдяки їм у 2006 році Черновецький одержав оглушливу перемогу: мало того, що був обраний мером столиці (31,83%), обійшовши Олександра Омельченка (21,2%) й Віталія Кличка (23,7%), так ще й провів у Київраду свій «Блок Черновецького» (21 мандат).
При цьому команда Черновецького була частково «сімейна» (син Степан Черновецький, зять Вячеслав Супруненко й старший брат зятя Олександр Супруненко), частково набрана з потрібних людей: Юрій Ішунінов, Олександра Кужель, Михайло Голиця, Віктор Пилипишин, Іван Салій.
Найбільшу відомість отримали його молоді кадри: Денис Басс і Ірена Кільчицька. Ця команда одразу ж почне війну проти команди Кличка, за ширмою політичних гасел якої буде криватися банальна битва за контроль над київською нерухомістю. І з-за спин кожної команди виглядали свої забудовники й діловерхи: у Черновецького це були Андрій Іванов і Василій Хмельницький.
Проте чуть раніше, перед самими виборами, Черновецький чуть не став фігурантом однієї з найгучніших скандалів у сфері столичної нерухомості — краху компанії «Елітa-Центр». У 2002 році в Київ прибув бізнесмен Олександр Волконський, який одразу познайомився й зблизився зі Степаном Черновецьким: молоді люди півроку гуляли по київських клубах й їздили по розпусних курортах, а потім, за чутками, навіть разом лікувалися від наркотичної залежності в Саудівській Аравії. Потім Волконський відкрив у «Правекс-банку» рахунки, купив у місті будівельний майданчик — і запустив аферу «Елітa-Центра». І ось що цікаво: при всьому тому, що Волконський весь цей час і працював, і тусувався з сім'єю Черновецького, сам Леонід Михайлович потім звинуватить у всьому свого попередника Олександра Омельченка.
Леонід Черновецький хотів від Олександра Омельченка не просто крісло мера. До 2006 року під повним контролем команди Омельченка знаходилися столичні комунальні підприємства «Київенерго», «Київводоканал», «Київгаз», банк «Хрещатик», «Київгорстрой», «Київхімволокно», «Київхліб» і «Київмлин». І це не кажучи про право розпоряджатися столичною нерухомістю! Тому неудивно, що перші «рішучі реформи» Черновецького на посту міського голови торкнулися саме їх.
У період 2006–2010 років на ці підприємства спочатку призначили своїх керівників, потім почали розмивати їх додатковими емісіями акцій, щоб зосередити контрольні пакети в руках структур Черновецького чи його бізнес-союзників. Там, де підприємства не підлягали приватизації, їх переводили в спеціально створені холдинги: так «Київенерго» й «Київгаз» незабаром опинилися в ЗАО «Київенергохолдинг». А ось «Київгорстрой» був проданий всього за 116 мільйонів гривень (при ринковій вартості в 3,7 мільярда) й роздроблений на дві дюжини підприємств.
З такими цінами Черновецький міг би скупити чуть не всю комунальну власність — адже саме у 2008 році він продав «Правекс-банк» іспанській «Intesa Sanpaolo S.p.A» за 750 мільйонів доларів (угоду здійснили через кіпрську фірму, щоб не платити податки в український бюджет). Крім того, у 2006–2007 роках Черновецький поспішив реалізувати майже 3200 гектарів київської землі — своїм і «союзним» фірмам, часто майже задарма, хоча ринкова вартість цієї землі оцінювалася в 10–12 мільярдів доларів. І джерела повідомляли, що новий мер напевно отримав від цих угод солідні відкати.
А ось учреджений у 2007 році ЗАО «Київський медіахолдинг» (49% акцій йшли «приватним інвесторам»), у який Черновецький збирався «впхати» газети «Хрещатик», «Українська столиця» й «Вечірній Київ», телеканал «Київ» й радіостанції «Голос Києва», так і не заробив. Призначений його головою помічник Черновецького з інформаційної політики й його головний піар-менеджер Казбек Бектурсунов зі своєю роботою явно не впорався, зате регулярно потрапляв у різні скандали.
Так, за чутками, Бектурсунов не раз «відпочивав» разом з Черновецьким за допомогою кокаїну — дуже популярного у київської еліти. А у 2009 році він став фігурантом справи про можливу педофілію: на нього написала заяву 15-річна Анастасія Г., яка стверджувала, що вагітна від Бектурсунова, а заодно й підхопила від нього венеричну хворобу.
Історія з його помічником Бектурсуновим не отримала широкої гласності, а ось у те, що «Льоня Космос» (як прозвали Черновецького) щось курить або нюхає, вірили багато хто. Але крім цього, чудакуватий мер Леонід Черновецький зі своєю дивною манерою ведення розмов запам'ятався киянам також такими «реформами»:
Ініціативою створення «елітних» будинків для престарілих «Найкращий дім», у яких він обіцяв годувати пенсіонерів червоною ікрою. Але щоб туди потрапити, старики мали відписати місту свої квартири (які одразу переходили б фірмам Черновецького). Насправді ж умови утримання в них нічим не відрізнялися від звичайних «богаділень».
Введенням комунального податку на собак і плати за вхід на міські кладовища. Як і у разі з повсюдним впровадженням платних паркувань, значна частина цих грошей осідала на рахунках фірм-підрядників сім'ї Черновецького.
Попиткою введення податку на супутникові антени й кондиціонери й обіцянкою звільнити всіх кондукторів, замінивши їх якоюсь електронікою.
Кількома підвищеннями тарифів на послуги ЖЕКів і воду, а також вартості проїзду в міському транспорті.
Загрозами вдатися до допомоги колекторів при стягненні боргів за «комунальку».
Намірами ввести плату за «транзит» через Київ іногородного транспорту й за відвідування міських лікарень.
У 2011 році журнал «Фокус» оцінив стан Леоніда Черновецького в 720 мільйонів доларів — і це без урахування бізнесу його дружини, дітей, зятів і невісток. При цьому він любив шикувати так, як це не дозволяли собі більшість українських мільярдерів. Уже у 2006 році він вразив киян своїм «Майбахом» за 650 тисяч доларів. Крім нього, у «конюшні» Черновецького стояли: Mercedes-Benz SLR McLaren (300 тисяч доларів), «Роллс-Ройс «Фантом» (близько 200 тисяч), «Мерседес S-600», ГАЗ-14 (колись той, що возив Щербицького).
Але найдорожчим аксесуаром Черновецького виявилися годинники «Sky Moon Tourbillon» від Patek Philippe: випущені всього в кількох екземплярах, вони коштували до 1,2 мільйона доларів! Така роскіш напоказ мала пояснення: Сандей Аделаджа у своїх проповідях регулярно внушав прихожанам, що «праведність» людини й благовіння до неї Господа визначається кількістю грошей, які вона має.
Отже, Черновецькому й доводилося регулярно підкреслювати свою «святість»! Проте, «рисуючись» перед своїми бабусями, Черновецький стрімко втрачав стратегічних політичних союзників. У 2008 році він фактично залишився «один на льодині» в морі неспокійної української політики. Якщо його головний противник Кличко знайшов собі «пару» у вигляді «Батьківщини», то Черновецький, навпаки, посварився з «Нашою Україною» й Віктором Ющенком, і швидко нажив собі ворогів серед регіоналів. І якщо у 2008 році він зумів відновитися в кріслі мера, достроково переобравшись, то у 2012 році він навіть не намагався — і почав уходити не тільки з української політики, але й взагалі з України.
Взгляди Черновецького звернулися на батьківщину його дружини, до Грузії. Тільки у грудні 2011 року Леонід Черновецький й Аліна Айвазова розвелися після 35 років спільного життя. Хоча, за спостереженнями SKELET-info, про свій розлучення вони публічно заговорили задовго до цього, багато хто вважав це лише якоюсь хитрістю: мовляв, це буде фіктивний розлучення, щоб розділити й врятувати частину майна Черновецького, над яким уже давно висить сяючий меч правосуддя.
Але вже у лютому 2012 року Леонід Михайлович обручився з Еленою Савчук — дочкою одного з вірних прихожан Сандея Аделаджи. Потім він створив Chernovetskyi Investment Group — велику інвестиційну компанію, зосереджену на роботі з мобільними додатками, інтернетом, електронними системами й іншими сучасними технологіями. Її капітал оцінюють у 700–800 мільйонів доларів, при цьому доля самого Леоніда Черновецького в ній всього близько 10%, а решту він розділив між сім'ями дітей й онуків.
Що ж до українських активів Леоніда Черновецького, то свої київські придбання він втратив у 2010–2013 роках, коли регіонали відсудили у нього назад більшість комунальних підприємств, і у 2014–2015 роках, коли новим господарем столиці став його заклятий конкурент Кличко. Проте Степан Черновецький явно пішов у батька: не задовольняючись чесним бізнесом високих технологій, він займався відмиванням грошей й підробкою документів — за що був арештований іспанською поліцією влітку 2016 року.
Зато «хорошою новиною» було припинення полювання на його зятя Вячеслава Супруненка: той був оголошений у міжнародний розшук у квітні 2011 року, а одразу після Євромайдану запит на його затримання був призупинений новим Генпрокурором Махницьким і повністю знятий у листопаді 2015 року.
І буквально одразу після цього, наприкінці 2015 року Леонід Черновецький здивував усіх своєю заявою про намір займатися політикою в Грузії — для чого він навіть створив партію «За щасливу Грузію» (за чутками, не без допомоги прихильників Михайла Саакашвілі). Проте його політичний похід до Грузії був недовгим: уже у травні 2016 року партія припинила своє існування.
У чому ж справа? Можливо, в самій партії як невдалому проекті — не першій подібній невдачі Черновецького. Проте покидати Грузію він не збирається й навіть відзначив там своє 65-річчя. І ось уже Леонід Черновецький заявляє, що збирається балотуватися до парламенту кандидатом у мажоритарні депутати в Аджарії. «Я знаю кожну проблему в районі й знаю, як їх вирішувати», — говорить він так само впевнено, як колись обіцяв поліпшити життя киян. Схоже, що у Черновецького існують серйозні ділові чи політичні плани на Грузію, у якій він би напевно хотів повторити свій київський успіх. Йому залишилося лише знайти собі такого союзника, як Сандей Аделаджа — і почати завойовувати голоси тбіліських бабусь.