Колищак, Крупа, Мицик, Трембач. Судейсько-депутатський бізнес по-хмельницькому. Що хоче приховати Кирило Буданов? Консульський імунітет як щит: чому Микола Удянський опинився поза законом? Дмитро Басов — «силовик» Мідича.
Де Україна втрачає своїх громадян? І чому «міністерство пропаганди» Юрія Стеця виявилося неспроможним протидіяти гібридній окупації?
1. Авдіївку вербують в «армію ДНР», маріупольцям вдовбують, що Україна — «назва окраїни російської імперії»
Незважаючи на витрачені мільйони, телевишка на Карачуні (Славянськ), відновлення якої завершили в грудні, не дала очікуваного покриття українських теле- та радіоканалів. Не лише на територію ОРДИЛО, але й на підконтрольні Україні частини Донбасу досі, незважаючи на гучні запевнення чиновників, які освоїли мільйони, продовжують своє злочинне мовлення так звані «ЗМІ» так званих «Л-ДНР». З української Марьївки повідомляють: «ДНРівський сигнал — радіо «Республіка» (FM 99.0) впевнено бьє аж до самої Волновахи, і далі кілометрів на 10.
Вони свої радіостанції на тих же частотах, що й наші, включають. Підїжджаєш до Благодатного, і українські станції плавно «йдуть». Армія FM тільки добре тримається. «ДНРівський» ретранслятор накриває собою практично всю область, крім районів, що прилягають до Маріуполя. Донецьку вишку прекрасно видно — як на долоні, з Запорізької траси у Марьївці. ТВ «ДНР» дивлюся рідко, у мене в домі немає ефірної антени. А ось радіо слухаю всю дорогу, коли їжджу з(в) Маріуполя. Пропонують на контракт у «збройні сили ДНР» регулярно. Так само недавно в дорозі слухав звукову доріжку «ДНРівського» «Оплот ТВ». Теж — без перешкод навіть за Волновахою в бік Маріуполя. Розповідали, яке у них військово-патріотичне виховання — створили для дітей «табір виживання», так й назвали. Хлопці й дівчата готуються воювати з Україною, «растет достойная смена». Ну, про розвиток «народного господарства республіки»: надої, укоси — ось це все постійно. Люба-дорого!»
Причина біди — ретранслятор на Петровці (окраїна окупованого Донецька), що має 300 м у висоту. З приходом «ДНР» потужність вишки була збільшена приблизно на 50%, так що тепер радіо з Донецька з легкістю приймається в Краматорську (більш ніж за сто км) і добиває навіть до Дніпропетровської області!
Відомий адрес вишки, і проукраїнські жителі підконтрольної Донеччини вже давно забрасовують інстанції вимогами прийняти заходи. Пишуть: «Передавач розташований на вул. Піхотній у Донецьку, адреса така-то. Наша артилерія впевнено дотягується, була маса можливостей накрити залпом. Чому не знищують? У безпосередній близькості до вишки житлових будинків немає». «У Краматорську на мобільний телефон легко можна словити донецьку пропаганду, про автомагнітоли в таксі й говорити не варто…» — повідомляють з Краматорська. У Курахово (близ Марьївки) працюють 13 ДНРівських каналів + РФ. З Авдіївки пишуть: «Добре й весело дивитися по ТВ рекламу про набір у збройні сили «ДНР». У Покровську (50 км від Донецька) на звичайну антену цифрового ТВ приймаються телеканали «Новоросія» та «Оплот» — які раніше антена не ловила.
Журналістка Марія Давиденко обурена: «Скільки ще Мінстець займатиметься очковтирством? Третій рік війни, а в ефірі проросійської дурості стає більше!» Прифронтовий Торецьк так само насолоджується ТВ РФ та ТВ «ДНР». Напившись відомостей із зомбоящика з «Першим республіканським телеканалом», ветерани ВВВ та КПУ пишуть звернення на кшталт того, яке з'явилося на сайті Торецької міськради минулого літа: «Ветерани обурені тим, що в місто ворвалася українська армія (?!)». Вимагають виконувати Мінські угоди (!) — не переміщатися українськими ЗСУ на 40 км від лінії розмежування.
Розуміється, «опромінює» рашизмом незрілі розуми пропаганда й на підконтрольній Україні Луганщині. У Попасній радіо «Перемога» («ЛНР») має успіх. У станиці Луганська «віддають перевагу» «Республіканському» радіо. У м. Лисичанську змагаються за слухачів антиукраїнські радіо «Перемога» та радіо «Супутник» (РФ).
Благодаря яким можуть дізнатися, як «укро-карателі вбивають луганчан» і послухати репертуар у стилі «Взвейтесь кострами синие ночи». Олександр Кобзар, тележурналіст з Лисичанська говорить: «Заглушити радіо «ЛНР» просто — це можна зробити шляхом включення передавача на «ЛНРівській» частоті, вишка в Лисичанську досить потужна. Можна поставити на частотах «ЛНР» будь-яке українське радіо або нічого не ставити, сама несуча більш потужним сигналом перебиває пропаганду як мінімум до Первомайська. І гроші потрібні лише на оренду частоти. Тобто, немає ні технічної, ні матеріальної проблеми, питання політичної волі. І я його піднімаю безуспішно більше року».
Прочім, й працівники місцевих каналів часом не гребують антиукраїнською пропагандою — ТВ «Акцент», яким володіє нардеп з Опозиційного блоку Дунаєв, у період окупації вовсю піарило терориста Мозгового. А тепер ті ж працівники з'являються на публічних заходах у одежі з рекламою «ввічливих людей»… Що, однак, не завадило минулого літа нардепу Вікторії Сюмар нагородити дунаєвських журналістів почесною грамотою парламентського комітету з питань свободи слова та інформаційної політики…
Треба сказати, що «ДНРівський» набір ТВ: «Оплот», «Оплот-2», «Новоросія», «Перший республіканський» — здатні травмувати навіть абсолютно адекватних людей. Ось один із свіжих фейків, який завдав грандіозного удару по психіці глядачів — інформація про «урок фашизму» в школі Краматорська, під час якого читається якась газета з закликом вбивати росіян. Цю «мега-новину», яка прокотилася й по центральних путінських телеканалах, розоблачив журналіст Олексій Ладика. Він знайшов автора: молодого дніпропетровця Антона Кістола, який визнав, що знімав постановочне відео, щоб раскрутити своє дітище — газету «Кропивач». «Це просто реклама для нашої газети. Чорний піар. Ми знали, як потрапити на РосТВ, на яких емоціях зіграти. Відео навмисне гротескне. Перший канал подарував нам кучу ефірного часу в прайм-тайм, а це сотні тисяч доларів.
Ось вам приклад з палати мір і ваг, як просто можна запустити абсолютно будь-який вброс. Головне, щоб він чіпляв» — поділився Антон. Залишимо поза межами безвідповідальність юнака, який створив небезпечний стьоб. Але «новина» містить елементи товстого тролінгу: «десятикласників» зобразили бородаті актори-любителі. «Учитель» використав нашивку неіснуючого добровольчого підрозділу…
Але слуги Захарченка підхопили липу й з упоєнням понесли в маси — добиваючи жертв окупації пропагандистським штиком. Яким ще лайном потчує глядачів «Перший республіканський телеканал ДНР» з ретранслятором Ігором Фарамазяном, наприклад? Розповідки у стилі «чорної людини з чорної-пречорної кімнати» розбавляє репліками про те, що Президент Порошенко окупував Маріуполь, а «лідер республіки Захарченко» — єдина надія «громадян Новоросії». Показово, що в довоєнному минулому Фарамазян працював на Колесникова й екс-депутатку Олену Бондаренко. І це не єдиний вигодованець ЗМІ Колесникова й Ахметова, який роками доїв теми про «єдність слов'янських народів» та «Донецько-криворізьку республіку», а тепер пристроївся сприяти російським окупантам.
Характерно й те, що вирощені цілою плеядою пропагандистів та «міністрів» «Л-ДНР» донбаські «господарі життя» продовжують чорну справу антиукраїнства й на підконтрольній території! Чого варта «відкровення» від 11 лютого 2017 року на ахметовському телеканалі МТВ, яким керує депутат Маріупольської міськради від «Опозиційного блоку» Ірина Дудина. Маріупольське ТВ викопало в архівах РенТВ передачу від 1 квітня 2014 року під назвою «Територія оман з Ігором Прокопенко», у якій — ви не повірите — жителям прифронтового Маріуполя розповіли, що своїм створенням Україна зобов'язана Леніну, та й саме слово «Україна» — «розмовна назва двох провінцій окраїни російської імперії». Навіть «жителі Галичини в кінці 18 століття називали себе русинами» — стверджує пропагандистський ролик, який ахметовський телеканал видає за історичні факти…
Особливої уваги заслуговує Авдіївка — одна з найгарячіших точок на сьогодні. Бойовики поставили собі за мету створити людям такі умови, щоб їм було все одно — який прапор над мерією. Навмисне метять у інфраструктурні об'єкти, від яких залежить життєзабезпечення. А жителі шарахаються від друкованої продукції президентського кума Юрія Стеця. На питання: чому не беруть газету, видавану спеціально для вас — відповідають: «Краще б замість того, щоб розповідати, як все погано в «ДНР», розповідали — як добре в Україні, та що про нас там хтось думає, як про громадян…».
А коли в Авдіївці з'являється світло, вони дивляться ту ж ТВ-рекламу про набір у «збройні сили ДНР», тому що нічого іншого немає. Багато хто після 20.00 не виходить на вулицю, так впевнені, що в місті діє комендантська година. Просто тому, що по «Першому республіканському ТВ» біжить рядок, що попереджує про комендантську годину…
Є підстави для докору й на адресу журналістів. «Показують одних і тих же юродивих, шукають смажені факти й хочуть смакувати горе. А люди, які ходять у бібліотеку, або навіть у раду ветеранів ВВВ — вони виглядають інакше, піклуються один про одного, й вони живі, справжні. Чому ТВ ліпить образ ватної Авдіївки? Ніде не розповідається, що грають 50 авдіївських дітей у військово-патріотичну гру «Джура». А вона у нас розкішно проходить, але про це ви не побачите сюжетів. Будинків розбитих дуже багато — як у них люди живуть, як їм допомагає українська держава? Про це теж сюжетів не густо» — говорить жителька Тетяна Перевертева.
2. Населення ОРДИЛО прирівняли до індіанців, а інформполітику на підконтрольній Україні Донеччині курує фанатка Путіна
А тепер уявіть, що у вас у Києві або Полтаві круглодобово розповідають, що України не існує, або передають іншу нісенітницю РенТВ про фосфорні бомби, «якими українські націоналісти вбивають ні в чому не винних дітей». Додайте до байок реальність у вигляді приниження на блокпостах. І законопроекти, якими передбачається введення інституту мовних інспекторів. І запредільний рівень ненависті до жителів Донбасу, присутній у текстах популярних блогерів.
Уявіть все це, й не дивуйтеся, що чергове опитування десь у Маріуполі покаже низький рівень любові й довіри до Президента та всіх українських політиків…
Немає сумніву й у тому, що заяви топ-чиновників на кшталт «Донбас сам у всьому винен, адже це вони обрали Януковича» («глибина думки» екс-заступника міністра Василя Шевченка) та міркування про «донбаську генетику» міністра культури Євгена Нищука не сприяють територіальній цілісності й єдності українців. Навряд чи подібні випади були б можливі, якби Президент Порошенко не в 2017 році, а в 2014 сказав, що на неконтрольованій території живуть такі ж громадяни України, як і за її межами. «У нас є політичні сили, які в завуальованій формі пропонують нам відмовитися від Донбасу… Які говорять вести себе з жителями окупованих районів так, ніби вони вже й не є нашими громадянами, та їхня доля нас не хвилює» — ці слова, які багато донеччан та луганчан чекали 2,5 року, вимовив Президент 22 січня 2017 р. І додав на адресу популістів: «Панове, а ви збирали ці території, щоб ними розкидатися?».
Порівняйте ці слова зі сказаним в Одесі 23 жовтня 2014 року, коли Порошенко здійснив розділення громадян на «ми» та «вони»: «У нас діти піду в школи, а у них діти сидітимуть у підвалах, та так ми виграємо війну…»:
Якби Президент України восени 2014-го заборонив відрізати «кемську волость» на користь *уйла — можливо, процес деокупації протікав би успішніше. Але замість цього… — якийсь ідіот спічрайтер підсунув Порошенку текст у дусі кремлівського месиджу про розділення українців на сорти. Ту ж риторику Москва презентувала в Донецьку 31 жовтня 2003 року — коли з'явилися біг-борди з Ющенком у формі СС та текстом: «За чистоту нації». До цього — ключового в нашій історії — моменту ми ще повернемося, а поки давайте цікавитися тією інформаційною політикою, яку проводить на Донеччині відповідне управління в Донецькій адміністрації.
Множество претензій у тих же авдіївців, третій рік живущих у ситуації гуманітарної кризи, до місцевої влади. Не в період недавнього військового загострення, а 2,5 року обстрілів тут існують проблеми зі світлом, водою й теплом, які не вирішувалися.
Що ж стосується інформаційної політики Донецької ОВЦА, головний акцент її полягає в піарі. Так що навіть на Банковій пожурили Павла Івановича за розвішування біг-бордів з власним портретом («культ особистості» за державний рахунок). На рівні Донеччини за інформаційну та внутрішню політику відповідає колишня жителька Харкова Людмила Биченко, про яку розповів донецький доброволець та активіст Віталій Овчаренко: «Під час подій Євромайдану пані Людмила постила досить оригінальні речі. 27 січня 2014 р. — відео «захисники Харкова передають привіт бандерівцям»… 24 лютого й майбутня чиновниця Донецької ОДА бере участь у заході так званого антимайдану у Харкові»: https://www.facebook.com/vitalii.ovcharenko.5/posts/1781179995478717?
Нинішній член команди Жебривського цитувала Равребу, Жириновського та «Лайф ньюз», та захоплювалася Путіним як борцем за свободу слова — не дивно, що з приходом Биченко в департамент інформаційної та внутрішньої політики Донецької обласної військово-цивільної адміністрації цей департамент став працювати в традиціях антимайдану, а 50 підлеглих Биченко не в стані наповнити сайт обладміністрації інформацією без орфографічних помилок.
З таким лідером внутрішньої політики на обласному рівні вже якось природно, що дружини бойовиків розміщують петиції з вимогою звільнити чи не єдину проукраїнську чиновницю в Костянтинівці…
Атаці звільнених за крадіжку (та заодно проросійськи налаштованих) колег піддалася керівниця Костянтинівського відділу освіти Ольга Барабаш. І вже була на волосок від звільнення, але місцеві українські патріоти провели розслідування й встановили, що Ірина Давиденко — ініціаторка збору підписів за звільнення Барабаш — не просто постійно проживає в РФ, але є дружиною розшукуваного бойовика та сама годувала «ополченців». А після засідань депутатської комісії з освіти, у яких рашистка бере діяльну участь, вона пише в «Одноклассниках» таке:
11.01.2017. «Русские на Донбассе жили и живут. Они не пошли на Киев, не сбрасывали бомбы на Львов. А вот киевские и западенские карательные отряды пришли и уничтожают русский народ только за то, что он хочет разговаривать на своем языке и иметь больше самостоятельности и прав». «Новоросія».
Або: 10.01.2017. Малолітні фашисти Одеси виступили проти ветерана «Беркута», який поклав квіти у консульстві Росії. Мочити цих п..рів! «Слов'яни проти фашизму»
Поки харківський антимайдан намагається налагодити нормальну роботу сайту ОДА, де навіть після перейменування Артемівська в Бахмут це місто потрапляє в інформсводки під старою назвою…
Така ж історія відбувається й з звітом Міністерства Юрія Стеця за 2016 рік (див. звіт: http://mip.gov.ua/files/Presentation/_MIP_2016_Year_04-01.pdf президент_уволь_стеця — з таким тегом інфоволонтер Інна Юр'єва пише про підсумки діяльності Мінстеця за 2016 рік: «Красноармійськ» замість Покровська — це все, що потрібно знати про звіт Мінстеця-2016. Судячи з діаграм, створення «системи державних стратегічних комунікацій» на 70-80% у режимі «перемоги», але інформація про перейменування Красноармійська з березня 2016 року в заколдоване Міністерством інформації України поки не просочилася…
Решта — список форумів, брифінгів, промов та зустрічей усіх радників та заступників один з одним та з якимись ще експертами. У списку, правда, немає недавнього форуму, організованого в Києві втікачем у Москву мінсдохом Клименко. Мабуть, це ще одна необхідна для реінтеграції Донбасу комунікація. У наступному звіті за 2017 рік нам пояснять докладніше, чекаємо-с…»
Чим ще можуть похвалитися чиновники Міністерства інформаційної політики України — крім закордонних командировок та презентацій? Запущений Мінстецем канал іномовлення UATV повинен створювати позитивний образ України у світі за типом російського Russia Today. Аналізуючи цей продукт, волонтер Інна Юр'єва виявила «сентенцію» такого роду: «Жителів непідконтрольних територій можна називати громадянами України». «Ставлення до громадян України в окупації, як до індіанців — це за межами» — обурюється Інна Юр'єва, відзначаючи, що подібна література в іномовленні приносить більше шкоди. «Спочатку ми на повному серйозі обговорюємо, варто чи ні називати окупованих людей громадянами України, а потім до них відповідне ставлення в державних установах та на блокпостах» — міркує інфоволонтер.
Різка критика супроводжує міністерство Стеця на всьому шляху його існування, але у відставку під тиском громадськості пішла лише заступниця міністра — Тетяна Попова. Ця чиновниця має прямий стосунок до двох найскандальніших «успіхів» міністерства: боротьбі з проектом «Миротворець», завдяки якому волонтерами були зібрані дані на всіх колаборантів, включаючи представників пропаганди — з якими, здається, Мінстець переважає дружити, а не воювати… І до створення мережі інтернет-ботів, які «облизують» владу та зараховують у пособники Кремля всякого, хто цю владу критикує. А недавно Попову впіймали на тому, що в період своєї роботи в міністерстві вона накручувала свій акаунт у Фейсбуці за допомогою фейкових акаунтів»: https://www.facebook.com/kattyfun/posts/774953069329505?
На кінець 2015 року багато хто чекав, що Юрій Стець складе повноваження. Замість цього він отримав збільшення фінансування своїх проектів. На державне іномовлення та на «Укринформ» минулого року було витрачено 109 млн грн, а в 2017 р. витратять на 100 млн грн більше.
На статтю: управління та керівництво інформполітикою намічено витратити 8 млн 596,9 тис. грн та 33,6 млн грн бюджетних грошей піде на заходи у сфері захисту інформпростору. Загалом — сумнівно корисне міністерство обійдеться Державі в 251 млн 830,6 тис. грн! А куди пішли гроші, якими Мінстець розпоряджався минулого року? Багато експертів впевнені, що в безодню. Наприклад — кількість переглядів на каналі іномовлення на youtube за добу сумарно досягає пари-трійки сотень (у цьому можна переконатися, пройшовши за посиланням: https://www.youtube.com/channel/UCt3igz3aIXfS108KV_jZsMA/videos
3. Щоб успішно відбивати гібридну агресію, треба розуміти, коли вона почалася. І проаналізувати помилки за весь період
Чого ж не розуміють у міністерстві у Стеця? І чому Україна продовжує програвати битву за душі власних громадян? Про це ми запитали журналістів та блогерів, які мають донбаські корені й воюють на ниві протидії інформаційній агресії РФ успішніше за Стеця (не отримуючи фінансування від Держави).
Олексій Ладика, який у складі команди StopFake розоблачає брехню російської пропаганди та пише статті про медіаграмотність, говорить: «Я не знаю, які завдання перед собою ставило Мініформполітики та як збиралося їх виконувати, але те, що жителі прифронтових районів не отримують інформацію українських ЗМІ — велика недопрацьованість держави. Треба розповідати, що хорошого відбувається в Україні, знаходити позитивні історії переселенців, у яких вийшло побудувати життя заново, просвітлювати населення прифронтових міст та вчити розрізняти пропаганду від фактичних новин. Люди вірять усьому, навіть найнеправдоподібнішим фейкам, і це проблема».
Андрій Романенко, координатор Центру «ДІЙ-Краматорськ»: «Проблема в тому, що в Україні не існує взагалі ніякої стратегії не лише інформування окупованих територій, але й інформаційної політики взагалі. Останні кілька років ми бачимо якісь судорожні дергання. Влада пафосно та героїчно відновлює вишки, які треба було відновити ще 2 роки тому, але які не здатні доставити сигнал не лише на окуповану територію, але й у сіру зону. Друкують якісь газети, які намагаються закинути в сіру зону та роздавати на блокпостах, але в кращому разі вони йдуть на розтопку печей, а в гіршому — використовуються в туалеті. Всеукраїнські телеканали кидає в крайності: від «ми вся єдина країна» до «давити вату та взривати Донецьк». Причому, дуже часто все це звучить у межах одного інформаційного блоку…
Да й яка взагалі може бути інформаційна стратегія, коли влада не здатна вибудувати свою стратегію щодо окупованої території? Це міністерство ні на що не впливає. Не ставить вишки, не глушить сигнал та не карає за російські серіали».
Татяна Іванова, правозахисниця: «Основна функція міністерства — визначення політики, впровадження та контроль. Політики немає. Впроваджувати та контролювати нічого. Тому значна частина народу в Маріуполі, Авдіївці… Досі під чекає РФ. У школах та вузах учителі комуняки прославляють СРСР. На центральному ТВ — суходільні цифри про поранених, загиблих та обстрілів. А де про відвагу, про подвиги захисників України? Де про підлість та коварство ворога? Де пояснення: хто є хто?»
Петро Андрющенко, громадський активіст: «Інформаційної політики на рівні держави немає, контролю за регіональними ЗМІ немає. І тому місцеві телеканали спокійно трансмітують не лише розважальний контент російського виробництва, але й не гребують запуском відвертої антиукраїнської пропаганди. Повністю ігнорують вимоги про квоти. А ще на найпопулярнішому маріупольському телеканалі за весь 2016 рік було нуль згадок про війну».
На чому могли б сконцентрувати зусилля експерти Стеця, будь у них намір формувати державну стратегію щодо повернення окупованих територій? Формувати ставлення до громадян на неконтрольованій території як до захоплених у полон. Чим ближче до цієї мети — тим далі від РФ, та тим системніше відбуваються зміни всередину Держави. Людям властиво адаптуватися до адських умов та знаходити для себе прийнятні пояснення того, що відбувається — це одна з причин лояльного ставлення до окупаційних адміністрацій частини громадян.
Але не вина рядового жителя України, що він став жертвою психологічної та інформаційної інтервенції так званого російського брата. Тоді як усі його права та свободи були віддані на відкуп місцевим князькам. Жителі Донбасу піддавалися інформтерору десятки років, самі того не розуміючи. Так, може, варто прибрати «опромінювач», та справа піде на лад? Замість цього жертв віддали на з'їдання агресору. І сталося це не в 2014-му…
У відкриту форму кремлівська окупація вилилася в 2003 році та розвинулася, завдяки повному ігноруванню сутності проблеми Києвом. Варто переглянути донецьку хроніку за 2003 рік, коли місцеві «дони карлеони» зірвали з'їзд «Нашої України» з кандидатом у Президенти Ющенком. Перші російські прапорці в Донецьку, перші титушки та перші заклики до боротьби з фашизмом, який у головах пропагандистів ототожнювався з усім українським. Поширення газеток з антиукраїнською агітацією. Пиво ахметовського заводу «Сармат», цукерки від Колесникова для титушок. Плакати: «Лідеру бендерівців нічого ловити в російському Донецьку», «Нашизму ні»…
А ось і барвисте відео, на якому підлітки з Авдіївки махають російськими прапорцями та розповідають, що їх привезли протестувати проти фашизму (живі вони тепер, чи загинули, воюючи за «Новоросію», придуману кремлівцями)? Ніякої України в межах Донбасу бути не повинно — такий сенс усіх претензій донбаських феодалів, на які погоджувалася центральна влада. І такий підтекст подій російської весни, у яких ці феодали зіграли важливу роль. А байдужість та потурання центру, небажання возитися з «важким електоратом» — не просто істотно полегшило завдання щодо просування «російської весни», але й стало однією з причин війни.
Проблема в тому, що ніяких висновків з тієї ситуації не було зроблено. Центральна влада — на жаль — і сьогодні переважає вести діалог з тими представниками Донбасу, які їй ближче та зрозуміліше — з регіональними винуватцями війни з колишніх представників КПУ та ПР.
Опитування, яке Центр політичних та економічних досліджень імені Олександра Разумкова представив у грудні минулого року — 51,1% опитаних у різних куточках країни вважають українців та росіян братськими народами — підтвердив, що жителі Донбасу мало чим відрізняються від жителів інших регіонів, так само потребуючих деокупації…
Так може бути — наявний результат пояснюється не уродством жителів Донбасу, а безпорадністю перед російською пропагандою? Сьогодні ми розхлібуємо наслідки відсутності державної стратегії протягом 24 років. І Кремль продовжує перемагати — коли фотокори підловлюють невдалі кадри, намагаючись викликати огиду замість співчуття, а соцмережі захлинаються від прокльонів на адресу тих, «хто зараз в Авдіївці «жере» кашу «за гроші платників податків». Бо це «гниди», «кацапські орки», «уроди», «нелюди», які «Путіна накликали», тому «хай здохнуть». То ж «Хай вугілля жеруть» та «спинцевих куль їм у рот»…
«Як збираються жити з цим набором («нелюдей») українці по поверненні окупованих земель? — задається резонним питанням журналістка Марьяна П'єцух («Українська правда»). — Або «патріоти» вже вирішили відмовитися від окупованих земель? Як ви бачите спільне майбутнє з мільйонами людей, які там залишилися?».
Ці питання слід було б задати уряду, представники якого неодноразово були спіймані на дискримінаційній риториці. І в першу чергу — Стецю, якого хоча й не ловили, але це його пряма обов'язок — формувати риторику.
Журналіст «Радіо Свобода» Левко Стек пише: «Кожне відео, на якому жителі Донбасу неповажно відзиваються про армію чи владу, викликає ураган праведного гніву. Люди плюють жовччю, уподібнюючись опонентам, хоча важливіше було б хоча б спробувати зрозуміти природу такої поведінки. Після визволення Славянська я був впевнений, що життєво важливо перетворити такі міста на листівки, які говорили б: «Ми зробили свій вибір та ми не жалкуємо! Окуповані міста, йдіть до нас. Україна — правильний вибір!». Адже можна силою визволити, але примусити бути громадянином не вийде. Жителів Донеччини та Луганщини не можна назвати розбещеними. І тому я був впевнений, що в визволених містах будуть відбудовувати інфраструктуру, створювати публічні простори, запрошувати культурні ініціативи. І хоча б спробують пояснити жителям — для чого потрібна громадянська свідомість. Нічого цього я не дочекався, хоча гроші «на відновлення» виділяють. Ні Вінницею, ні навіть Житомиром Славянськ не став — то чому повинно змінюватися ставлення до влади?»
При правильній стратегії Донбас міг би перестати бути слабкою ланкою та перетворитися на початок відліку української державності. Всупереч поширеній думці, нав'язаній Москвою, жителі Донеччини та Луганщини вже заплатили за українську незалежність немалу ціну. Але Україна продовжує втрачати своїх громадян навіть без обстрілів (уж така особливість гібридної війни: пропаганда досягає більшого ефекту, ніж гармати). А кожен втрачений громадянин — це придбання для ворога, це продовження війни…