У цій країні, Україні, суперечити керівництву неможливо. Навіть у тих випадках, коли наказ керівництва — руйнівний. Довгі роки я був противником радянської психіатрії. Справжнім, відкритим противником 30 тисяч своїх радянських колег, які визнавали існування хвороби під назвою «млявотекуча шизофренія». Сьогодні, у 2017 році, з гордістю можу стверджувати, що переважна більшість українських психіатрів за своїми знаннями нічим не відрізняються від європейських та північноамериканських колег. Їхня біда полягає в тому, що щодня вони йдуть на роботу в лікарні та диспансери, які мало чим відрізняються від таких у колишньому СРСР. Де їхні знання відкидаються існуючою системою. Де немає сучасних ліків, де пацієнтам — голодно і часто холодно. Де лікарі змушені фальсифікувати документи, щоб не викинути на вулицю психічно хворого, який не має житла і сім'ї, готової його прийняти. І де кожен головний лікар змушений порушувати приписи закону. Психіатричні лікарні — улюблене місце полювання прокурорів. Їх, прокурорів, там завжди бояться. Кожен головний лікар, приречений існуючою системою на постійний страх стати в'язнем, дуже боїться прокурора, який демонструє своє «людинолюбство».
Йому, прокурору, не хочеться знати, як на скудні бюджетні гроші нагодувати і обігріти нещасних пацієнтів. І ніхто з них, жорстких ревнителів законності, ніколи не запитує свого головного начальника, Юрія Вітальйовича Луценка, чому він не оскаржив у «бюджетну ніч» або після неї статті бюджету, які приречують наших пацієнтів на імітацію лікування, на імітацію годування, імітацію гідних умов у психіатричних стаціонарах. У цій країні, Україні, кожен прожитий тобою день — подвиг. Особливо, якщо ти — головний лікар психіатричної лікарні. Особливо, якщо твоя лікарня — №2 або №3, тобто знаходиться в провінційній глушині, а не в обласному центрі, де в дещо кращих (але — не привілейованих!) умовах функціонує лікарня №1. Куди, у №2 і №3, змушено скидають хронічних пацієнтів, пацієнтів із туберкульозом тощо. У цій країні, Україні, суперечити керівництву неможливо. Навіть у тих випадках, коли наказ керівництва — руйнівний. В Україні й сьогодні надмірна кількість психіатричних ліжок. У такій кількості немає необхідності. Їх необхідно скорочувати.
Але як? Одним махом закривати лікарню, залишаючи хворих на милість долі? Переводити їх у віддалену лікарню, куди родичі не зможуть часто, як раніше, приносити додаткову їжу, куплені за свої гроші ліки? В Азії, Африці, Латинській Америці до системи психіатричної допомоги входять не лише стаціонари та амбулаторні (позалікарняні) установи. Там давно й успішно працюють невідомі нам «будинки на півдорозі», «сестринські будинки», невеликі гуртожитки. Психічно хворі люди, які раніше отримали допомогу в стаціонарі, живуть досить довго в перелічених вище будинках. Де немає дорогих для системи лікарів, де немає «харчоблоку» тощо. Ці люди — вільні, але їм хочеться жити поруч із подібними собі. Якщо виникає необхідність (загострення стану), соціальний працівник або медична сестра, які завжди поруч, переконують пацієнта разом піти до лікаря. Якщо необхідно — пацієнта буде доставлено до психіатра примусово.
Але — поліцією! А не медичним персоналом. Ми — дуже багата країна. У нас таких психіатричних надлишків немає. І не буде, на жаль. Тому що наші політики зайняті виключно собою. Не приховуватиму, вирішив писати про це у зв'язку з гучним скандалом у провінційній лікарні Сумської області. Знаю більше, ніж журналісти, які пишуть на цю тему. Але поки йде слідство, змушений мовчати. Не все так просто й однозначно в цій справі, шановні дами й панове. Поки скажу небагато: ознаки політичного й адміністративного замовлення там очевидні. Втім, необхідно чекати рішення суду. У будь-якому разі, стверджую: винуватці подій у цій лікарні, головні винуватці, знаходяться в Києві. Ті, хто приймає бюджет під тиском вищої влади, ті, хто, сидячи в міністерських креслах, розмірковуючи про реформу, категорично не хочуть оскаржити такий бюджет. Ті чиновники Міністерства охорони здоров'я, які турбуються про наші «нещасні сексуальні меншини», одночасно розміщуючи на сайті Мінздраву ганебний текст про ще не з'ясовані обставини у психіатричній лікарні Сумської області.
Для них, звичайних лікарів, які намагаються в жахливих умовах допомогти пацієнтам, кожен робочий день — подвиг. Звісно, і серед них є вигорілі, звичні до чужих страждань і своєї жорстокості люди. Але, повірте, вони не народилися негідниками. Таких їх зробила наша держава. Де тих, хто вкрав мільярди, — не судять, але арештовують молоду жінку, чия вина зовсім не доведена. Якщо відбудеться суд над моєю колегою, в залі будуть присутні іноземні фахівці: криміналісти, патологоанатоми й юристи, ми вже про все домовилися. Вони приїдуть за свої гроші, не звертаючись за допомогою до фонду Ахметова й фонду Сороса. У країні, де волею властей розвалена система правосуддя, ми будемо робити все можливе, щоб у цьому конкретному випадку торжествувало Право. І останнє. У далекі 70-ті роки минулого століття я серйозно докучав керівництву КДБ, публікуючи на Заході інформацію про табірне життя під назвою «Хроніка Архіпелагу ГУЛАГу продовжується». Так ми, радянські в'язні, протистояли радянській карально-репресивній системі.
Сьогодні, у 2017 році, я буду регулярно й об'єктивно повідомляти українській громадськості поточні подробиці розвитку справи, відкритої сумськими правоохоронними органами проти головного лікаря провінційної сумської психіатричної лікарні.