Останній раз я був в Одесі після трагедії 2 травня 2014 року. Місто було порожнім і наляканим. Одеса була на крок від того, щоб перетворитися на Донецьк чи Луганськ. Згорілий Дім профспілок став першим показовим прикладом того «світлого майбутнього», яке готували йому сепаратисти. Міліція не змогла тоді припинити насильство. І захистити найважливішу основу держави – монополію на насильство. Пролилася кров. Рятувати ситуацію з Києва приїхав заступник міністра внутрішніх справ Сергій Чеботар з командою. Протягом двох днів була здійснена заміна всього керівного складу одеської міліції. Працювати, наводити порядок новопризначені керівники починали одразу після представлення. Вилучали зброю, арештовували зачинателів і виконавців, на вулиці міста вийшли патрулі. Одесу врятували. Дім профспілок зараз огороджений бетонними плитами. Можливо, його варто залишити в такому вигляді. Як пам'ятник тому, у що перетворюється місто, коли держава втрачає таку непопулярну монополію на насильство. І коли насильство перетворюється з монопольного інструмента захисту державою більшості населення – в інструмент створення хаосу й зрештою загибелі країни.
Після тимчасової втрати Криму Одеса залишилася фактично єдиним морським курортом України. Але обставини складаються так, що дістатися туди стає все складніше. Автодорога Київ – Одеса практично знищена. Плюс її періодично блокують усі, кому не лінь. Небезпечна мода. Яка ставить під сумнів саме існування держави. І, знову ж таки, розмиває державну монополію на насильство. На літаку в Одесу з Києва дістатися нескладно, але дорого. МАУ вимагає ціну в п'ять тисяч гривень. «Моторсіч» дещо дешевше. Ще є залізничний шлях, але це свій, особливий пекло. АН-24 приземляється на зубодробильну злітну смугу й через кілька хвилин інтенсивного масажу нирок – зупиняється. Аеропорт складно назвати воротами головного курорту України. Скоріше схоже на двері сільського нужника. З рекламою стріп-бару. Втім, зовсім поруч побудовано сучасну велику будівлю нового аеропорту. Але він не працює. Аеропорт є – а злітна смуга немає. Коли запустять – невідомо. Самі одесити нової злітної смуги побоюються, тому що масштаби крадіжок на будівництві стали настільки страшними, що простіше користуватися старою смугою.
Цілком можливо, що нова просяде або просто розвалиться під шасі? Дорога з аеропорту в центр міста. Напівзруйновані старі двоповерхові будинки. Іноді – просто руїни. Для них не завжди потрібна війна. Часом достатньо просто масштабної крадіжки й безгосподарності протягом кількох десятиліть. Таксист показує на дорогу й говорить: «Ремонтували минулого року, а зараз уже хвилями пішла. Десь недосипали, украли й так у всьому. І скрізь. Зате хочуть 8 березня скасувати.
Кому це заважає? Половину вулиць перейменували. Тепер документи на квартири переробляти доведеться. Нісенітниця. Знайшли час.» Центр – ніби інше місто. Сусідні вулиці: Грецька, Єврейська, Польська. Та сама Одеса, яку не змогли знищити всі губернатори й мери. Платани, дворики, затишні кафе. І вездесущі затори. Заїжджаємо в Аркадію. А це ще одне, нове місто. Сучасні багатоповерхові новобудови. Красиві мікрорайони. Нові будинки біля самого моря. Таксист: «Забудовники украли грошей на укріпленні берега. І частина будинків уже сповзають. Ну й говорять, що після того, як побудували яхт-клуб – змінилися морські течії й Одеса просто сповзає в море.» Сповзає – не сповзає, але Аркадія красива. І навряд чи її жителі хотіли б, щоб вона перетворилася на обстрілювані руїни. Навряд чи цього хоче й основний забудовник Одеси й за сумісництвом шеф діючого мера Труханова – Олександр Ангерт. Хоча все залежить від того, хто має на нього вирішальний вплив. А це питання складне. Але «російського світу» тут немає й не буде. Але поруч – Придністров'я, практично відкритий кордон з потужною російською базою.
І не варто обманюватися, російської агентури в місті більш ніж достатньо. І своїх проблем в Одесі немало, на яких та сама агентура вміло грає. Місту як повітря необхідні порядок і безпека. Тоді, у 2014 після трагедії 2 травня, начальником ГУВД в Одеській області був призначений Іван Катеринчук, людина рішуча й жорстка. Він зумів у найкоротший термін навести порядок у місті й повернути деморалізовану міліцію в робочий стан. Але вже 15 червня 2015 року в Одесі почався «грузинський експеримент». На посаду начальника ГУВД в Одеській області був призначений Георгій Лордкіпанідзе. Губернаторство Саакашвілі, низка інших призначень «грузинських реформаторів» було багато в чому потаканням запитам суспільства. Романтичним надіям на миттєві реформи, викорінення корупції й так далі. Насправді, на жаль, все обмежилося неистовим піаром, фактичною зупинкою роботи й … новою корупцією. Лордкіпанідзе в Одесі прославився тим, що вважав міліцейську статистику «рудиментом радянського союзу», відповідно, нею не цікавився й унаслідок цього не знав ні оперативної обстановки в місті, ні ефективності роботи своїх підлеглих.
Для нього набагато важливішим був піар. Так, саме піар-кроком було, наприклад, призначення керівниками районних управлінь поліції в Одесі – молодих патрульних. В одному випадку навіть старшого сержанта. Усі новопризначені керівники мали досвід роботи в поліції близько 12 місяців. До цього – ніякого стосунку до правоохоронних органів не мали. Результатів цієї «красивої реформи» було одразу кілька. Керівники, які не мали ні найменшого досвіду, не могли контролювати своїх підлеглих, унаслідок чого вся поліція Одеси рішуче розслабилася. Частина досвідчених працівників звільнилася, не бачачи ніяких кадрових перспектив при такому «швидкісному» проходженні новими начальниками щаблів службової драбини. Частина – просто не захотіла брати участь у тому, що відбувалося. Злочинність у місті унаслідок цього істотно пожвавилася. Розслідувати злочини було нікому, поліція займалася виключно реєстрацією. Тим часом навколо Лордкіпанідзе почали масово з'являтися його земляки й управління на Єврейській почало нагадувати місце зустрічі «апельсинових злодіїв». Що, в принципі, було недалеко від дійсності.
А Лордкіпанідзе продовжував розважатися, наприклад, видаючи накази по управлінню англійською мовою. І заявляючи в пресі, що всім йому просто не дають працювати. А злочинність тим часом ставала все наглішою й агресивнішою. Зрештою, коли стала очевидною повна безпорадність і крадіжкість грузинських гостей – Саакашвілі різко перекваліфікувався в опозиціонера. Пішов і Лордкіпанідзе. За чутками, зараз займається радником при главі СБУ. Уход грузинської команди став неофіційним міським святом, ніби визволення від німецько-фашистських окупантів. 10 листопада 2016 року Нацполіцію Одеської області очолив генерал поліції третього рангу Дмитро Головін. Попередня посада – начальник Департаменту нацполіції. Що говорить про особливу важливість Одеси в масштабах країни. Кабінет Головіна в управлінні на Єврейській. Навпроти – кафе «У Гоцмана». Гоцман – культова фігура в Одесі, й особливо серед одеської поліції. Тут люблять показувати місця, де знімалася «Ліквідація». А іноді говорять про те, що часи «Ліквідації» схожі на наші.
Зруйнована економіка, розгул злочинності, доступність зброї. І занадто м'які закони, щоб ефективно зі злочинністю боротися. — Дмитре Валеріївичу, Ви приймали справи після грузинів, що вони тут встигли натворити? — Йде ревізія. Я попросив, щоб нам почали ревізію за всіма напрямками: службово-оперативну, службово-господарську діяльність. Тому що незрозуміло, що є в наявності, які засоби. Тобто для того, щоб розуміти все, що є, в якій кількості, в якій воно якості, грубо кажучи. Ревізія за одними напрямками роботи пройшла, за іншими ще йде. — Але якісь думки вже є щодо реформування структури, щодо цих реформ, як Князев говорить, «без копійки грошей»? — Ну, звичайно. Зрозуміло, що без копійки грошей. Я думаю, як і в інших областях. Загальна й вічна проблема – фінансування не в повному обсязі від потреб. Усі хочуть реальних результатів, але ніхто не хоче дивитися, що в поліції теж є проблеми з фінансуванням. Те, що є зараз – це всього-лиш 20-30% від того, що необхідно.
Тому намагаємося знайти взаєморозуміння з обласною адміністрацією, певною мірою з мерами міст, з главами районних адміністрацій, які вже, що не може не радувати, розуміють, що безпека залежить не тільки від поліції, але й від їхньої безпосередної участі. Починаючи від найдешевшої камери, яку вони разом поставлять, й закінчуючи ремонтом приміщень, виставленням стаціонарних постів, допомогою поліції з бензином, з ремонтом автомобілів. — Я читав, що губернатор пообіцяв, мені здається, 77 автомобілів? — Так, ми зустрічалися з губернатором, я пояснив ситуацію, пояснив позитивний приклад інших областей, де працюють групи швидкого реагування. З урахуванням того, що Одеса найбільш криміногенна область нарівні з такими містами, як Київ. Губернатор підтримав надання допомоги поліції в придбанні 77 машин, які будуть обслуговувати саме територію Одеської області. Тобто область буде розбиватися на 77 квадратів, і групи швидкого реагування в режимі 24 години на добу, 7 днів на тиждень будуть дежурити. Групи швидкого реагування прибувають у будь-яке місце, залежно від віддаленості, від 5 до 17 хвилин.
Незалежно від того дощ, сніг, вихідний, не вихідний. Тобто, як позитивний приклад, це перше – населення бачить, що поліція буде реагувати абсолютно на всі виклики, не тільки пов'язані з адміністративними й кримінальними порушеннями. Будь-який сигнал про допомогу – поліція там. І ця група швидкого реагування вже оцінює реально ситуацію. Якщо треба викликати слідчо-оперативну групу, то викликаємо слідчо-оперативну групу, якщо там витік газу, то викликаємо газ, якщо людині погано, швидка не приїхала – надаємо першу медичну допомогу. Ну, задумка така, я її здійсню в будь-якому випадку. А ще була у вас ідея про переробку опорних пунктів … Так. Часто у місцевого населення опорні пункти не особливо користувалися популярністю. Люди боялися туди заходити, при тому, що вони в таких приміщеннях знаходяться, що дійсно й самому страшно заходити. Підвали розбиті, за рідким винятком де-небудь, може, хороші де-небудь, де були будинки шерифів – це два всього на Одеську область. Тому було прийнято рішення створити так звані – поліцейські станції, по-українськи – поліцейські одиниці.
Це прозоре приміщення, встановлюється в місцях найбільшого скупчення людей. Для Одеси – це парки, у туристичний сезон – це пляж, і в місцях, де ніколи не було опорних і взагалі не було ніякого контролю, на вулиці Усатого, де поширені наркотики. Чому ми це робимо? Тому, що патрульна поліція не скрізь встигає й, на жаль, розбита частина машин, є люди, які повинні патрулювати пішки. Тому як участкові, як опера, так і патрульна поліція, знаходяться в станціях, ці станції відеофіковані. Є певний квадрат, де всі відеокамери я зводжу в цю станцію. Люди дивляться, знаходяться там на місці, оперативно відстежують ситуацію, якщо треба, можуть вискочити, добігти, доїхати. Аж до того, що на пляжах будуть велосипеди, можна доїхати й точно так же оперативно надати допомогу, оперативно втручатися в ситуацію, яка відбувається. Є зараз уже дві станції, причому це не за гроші, які виділяються з бюджету, а завдяки тому, що ми розясняємо необхідність цього новшення й люди допомагають.
Комерсанти, деякі депутати розуміють. Якщо це його округ – йому треба показувати свою роботу. Розуміють, що це важливо – відеофікація, цей ділянка, це освітлення. Це своєрідна профілактика злочинів і наближення поліцейських до народу, в ті місця, де раніше тільки участковий приходив. Деякі приїжджають, говорять «поставте у нас поліцейську станцію, ми не хочемо опорну». Вони хочуть бачити реформований силовий орган – поліцію. Поліція – це не як раніше забиті в підвалі опорні, де, вибачте, стільці поламані, а це європейський прозорий, ну, не МАФ назвемо його, а станція, в якій видно, що там нікого не б'ють, що туди можна зайти, там прохолодно, можна випити стакан холодної води, якщо тобі погано, тобі підкажуть, туди приємно зайти. Його видно за кілометр, так як він буде світитися. І людина знає, що туди можна звернутися й тобі допоможуть. Ми відходимо від стереотипу міліції як карального органу. Переходимо на партнерські відносини. Хоча ці новшення не всім подобаються. Говорять, що мовляв Головін хоче встановити тотальну слідку.
Але подивіться на Європу, на США. Там уже давно все відеофіковано й зрозуміло, що зараз зі злочинністю ефективно боротися без цього неможливо. По-друге, деякі злопиховці вже говорять, що ми ставимо поліцейські МАФи. «А де у вас дозвіл на світло, на воду?» Хоча ми біотуалети там ставимо. Знаходяться такі люди, які не бачать у цьому позитив, а одразу шукають негатив. Хоча, якщо щось трапиться, вони ж першими будуть кричати «де поліція, допоможіть!» Є такі люди, які, на жаль, у будь-якому новшестві в першу чергу бачать негатив. Це дуже засмучує в певні моменти, але собака гавкає, а караван йде. А якщо нічого не робити, то ми прийдемо до того, що міліцію перейменували в поліцію й нічого не змінилося. А я не хочу, щоб так було, повинні бути зміни в нашому підрозділі, в державі, в суспільстві. В МВС в першу чергу ми почали реформування реальне, а не на папері.» Перервемо інтерв'ю, щоб продовжити його пізніше. І виїдемо на нічне дежурство по місту. Головний нервовий вузол нацполіції – колл-центр. Сюди стікаються всі звернення громадян.
Оперативно обробляються, класифікуються, тут же на місце події висилається патруль. Червоні точки – події. Зелені лінії – маршрути екіпажів. За зміну колл-центр приймає від 1000 дзвінків і вище. Влітку – значно вище. Як правило, говорити доводиться з людиною в екстремальному стані, яка товком не може пояснити, що й де трапилося. Іноді доводиться відмовляти самогубців. Зміна диспетчера – 24 години. Протягом двох хвилин диспетчер повинен оцінити ситуацію, класифікувати подію, описати її й висилати завдання найближчому наряду. Копії повідомлення йдуть старшому диспетчеру й дежурному по району. Подія тут же виводиться на інтерактивну карту й визначається своїм особливим знаком. Наряду завдання приходить на планшет. Старший наряду підтверджує отримання завдання. І летить на виклик. За прибуттям – відзначає на планшеті, що прибув на місце. Потім діє за ситуацією. Після відпрацювання відзначає на планшеті «Виконав» й складає рапорт, який відправляється диспетчеру. Диспетчер оцінює рапорт і відправляє наряд у подальше патрулювання.
Від дзвінка до приїзду наряду проходить від 3 хвилин до години. Залежно від затору й завантаженості. Щомиті по Приморському району Одеси приходить 6 повідомлень. Районів у місті – чотири. Влітку населення Одеси збільшується на 2-3 мільйони жителів і робота поліції стає сущим пеклом. Після зміни диспетчер практично не може говорити. Ці люди невидимі. У них – невеликі зарплати. Їм доводиться вчитися практичної психології прямо «на ходу». І ніхто не навчить їх не приймати все почуте за добу близько до серця. Але без них – горя, смертей, болю було б на порядок більше. Як і без тих, хто виїжджає на виклики, дежурить на «Двох стовпах», патрулює вулиці. Вони – один з небагатьох залишених стовпів держави. Вони – тонка стінка, яка відділяє наш мирний світ від хаосу. Вони – паростки нової, інтелектуальної й ефективної поліції. «Два стовпи» – це в'їзні ворота Одеси, де разом сходяться траси з Києва, Ізмаїла, Рені, Болграда, Кишинева й 7-го кілометра. Самі «Два стовпи» – це опорний пункт поліції, розташований у високій круглій башті. Поруч з нею – виїзди на траси, на яких стоять поліцейські автомобілі.
У башту сходяться дані відеокамер на трасах, здатні фіксувати номери автомобілів і ситуацію на дорогах. Поліцейські, які дежурять на «Двох стовпах» першими виїжджають на аварії. Першими координують діяльність рятувальних служб, взимку – снігоприбиральної техніки. У разі великих аварій беруть на себе функції управління дорожним рухом. Робота малопомітна, але без неї воцарився б хаос, без неї було б більше смертей. У самій башті – монітори, на які виведені дані з камер. На комп'ютерах бази даних по угонах і, звичайно, зв'язок з колл-центром. Обличчя дежурного чимось нагадує обличчя шахтаря. Смаглаве, у чорних точках від вбитої автомобільної гарі. Собача робота. Без якої не можна. Вона невидима й нелюбима в народі. До тих пір поки щось не трапиться з людиною. До тих пір, поки не допоможе поліція. В Одеській нацполіції служить багато людей з окупованих територій. Вони відрізняються від інших. Ніби досі не на роботі, а на війні. Вони дуже добре працюють. У них особлива мотивація. Андрій, начальник одеського кримінального розшуку: «Дочка часто запитує, коли я зможу повернутися в свою кімнату?
У Луганську. А я не знаю, що їй відповісти. Я там у розстрільних списках. А коли ми його визволимо – не знає ніхто.» — А в Одесі де живете? — Знімаємо триповерхову квартиру на дві сім'ї. З сослужильцем. Нас все одно дома не буває. Дружинам не так страшно, й дітям веселіше. Але свою квартиру в Луганську пам'ятаю до дрібниць. І вся родина там. Старенькі, які звідти ніколи не виїдуть. Сподіваюся, що одесити це вже розуміють. Є велика різниця між новобудовами Аркадії й руїнами донецького аеропорту. Не можна пускати війну в свій дім. — Скільки вихідних виходить на місяць у вас? — Жодних. Мотивація тих, хто втратив свій дім, сильно відрізняється від мотивації тих, чия мирна життя не була перервана. Людині, яка не потрапила під каток війни, складно уявити, як її звичний світ може раптом розпастися на елементи. Спочатку пропаде електрика, потім мобільний зв'язок, потім вода в кранах. Уже одне це може сильно змінити систему цінностей. Коли пропаде хліб, але з'являться дивні, страшні звуки, а за ними – руїни сусідніх будинків – людина змінюється необоротно.
Коли в руїни перетворюється її власний дім – старим, довоєнним у людині залишиться лише ім'я й прізвище. У цих людей на всю залишену життя залишиться одна, найсильніша мотивація – припинити війну й відбудувати свій дім, місто, країну. Повернути дитині втрачену нею кімнату. Повернути мирне життя. Вони знають, що стару мирну життя повернути вже неможливо. І її не буде ніколи. І гіркота цих втрат залишиться назавжди. Але крізь неї – треба будувати. І вони будуть тільки будувати. Нікому з них не прийде в голову кричати про свої подвиги, або втрати. І вже тим більше безбожно фальшивити, свідомо «включати В'єтнам», битися в істериці або розповідати про те, що від одного їхнього виду всі «притискають вуха». Ці, останні, ніколи не будуть будувати. Скоріше руйнувати. Тому що тільки на фоні руїн моральні пігмеї можуть здаватися собі гігантами. У цьому – різниця. І її важливо зрозуміти, щоб не обманюватися. Є принципова різниця між тим, хто не вилізає зі спортзалу й кричить, і опером, у якого немає часу на сон. І різниця ця речова – один проваліває порученої йому роботи, тому що зосереджений лише на власному піарі. Другий – просто працює. І цим рятує країну. А перший … рано чи пізно розвіється як ранкова туман. (Продовження буде) Станіслав Речинський, «ОРД»