Унікальною базою Геннадія Щербака користуються дослідники, вона стане в нагоді історикам. І рано чи пізно його матеріали ляжуть в основу звинувачення проти Путіна в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі. Колишній луганчанин Геннадій Щербак у якості волонтера почав документувати інформацію про катування, позасудові страти, убитих і зниклих безвісти. Після початку окупації вивіз дружину та дітей на Волинь. Створив організацію «Мирний берег». Разом з невеликою групою однодумців систематизував відомості про порушення прав людей в електронну картотеку, яка не має аналогів. Матеріали Щербака — це понад 10 тисяч справ, з яких формується уявлення про ключові події так званої АТО — Іваврійський та Іловайський «котли», збитий сепаратистами Іл-76, оборона Донецького та Луганського аеропортів. Ці та інші сторінки складаються в цілісну картину гібридної війни. Внесок Геннадія Щербака в розслідування злочинів проти людяності відзначений національною премією «Правозахисна повістка дня» 2016 року.
У інтерв'ю «ОРД» Геннадій Щербак розповів про деякі малознані епізоди тієї, що тривається, трагедії та небезпечних військових злочинців, які ховаються від покарання. Щербак розповідає, що все почалося з того, що до нього потрапили списки бійців, які не вийшли з Іловайського котла. Він почав вивчати ці списки, помітив неправильні прізвища та інші невідповідності, почав уточнювати. Спочатку взагалі не розумів, навіщо це потрібно, просто робив. А потім подумав, що потрібно розповідати про ці жахи, щоб у когось не було бажання звати сусідів у свій дім. У місті, де він живе зараз, побутових сепаратистів не менше, хоча ніхто не визнається, навпаки — кажуть: «Це ви, там, на Донбасі — алкаші, наркомани, а ми інші, у нас такого не може бути». Спочатку він навіть персонального ноутбука не мав, а через 1,5 року до нього підійшов представник місії ООН з прав людини в Україні і сказав: «Гена, я про вас чув. Щоб ви працювали далі, ми готові вас підтримати». І так вони написали перший невеликий проект, отримали техніку. Самі розробили програмне забезпечення для створення бази, і цей інструмент дозволив систематизувати терабайти інформації.
Зараз до них приходить багато людей, які побували в полоні та пережили катування. По 20 годин працюють, збираючи інформацію, а вона може з'явитися й о 3 ночі. Звертаються родичі зниклих, та й самі моніторять інтернет. Щербак наводить цифри: всього у базі на сьогодні 10728 «особистих справ» — і у кожної є прив'язка до якої-небудь організації або до свідків, кожна може стати поштовхом до інших справ. Серед цих 10728 і злочинці, і жертви — колишні полонені та заручники, мирні загиблі, а також сепаратисти та військові РФ. Вони мають інформацію про 168 загиблих дітей у віці від місяця до 12 років. Все конкретизовано, зібрані документи. Місія ООН з прав людини говорить про 320 жертв серед дітей, але Щербак відповідає за свою інформацію. Йому запам'яталася одна історія про хлопця з Луганська, який гуляв з коляскою на вулиці, і накрив собою дитину. Його синові було кілька місяців. Молодий батько загинув від осколків, але свого первістка врятував. Він виявився добрим знайомим знайомих Щербака.
Щодо позасудових страт, то є інформація про 117 людей, які були страчені в «ЛНР» та «ДНР». Це й замучені під час катування, й розстріляні після взяття в полон. Крім того, є 28 фактів, схожих на випадок Маестро — Сергія Костакова, — це коли є підозра, що вбили «своїх». Неопізнані трупи знаходять і на українській стороні. З допомогою Щербака недавно ідентифікували двох фермерів, які були викрадені та вбиті в Старобешево, а це на підконтрольній території. До цих фермерів приїхали невідомі в балаклавах, сильно побили, загрузили в багажник і вивезли. Останки були виявлені після ДНК-експертизи в Дніпропетровській області серед військових. Щербак припускає, що вбивцями могли бути й українські військові, але кожен випадок потрібно розслідувати. На Донбасі вони кілька разів отримували інформацію про братські могили, і через місію «Чорний тюльпан» (громадської організації «Союз народна пам'ять») ці останки були вивезені з зони АТО та ідентифіковані. Але іноді матері відмовляються проводити аналіз ДНК, тому що не хочуть вірити, що сина вже немає в живих, пошук став сенсом життя. Близько 30 людей вони виявили в Луганській області та 27 ідентифікували. Це українські воїни.
Щербак зазначає, що «Червоний Хрест» називав набагато більшу цифру. Минулої осені їм було озвучено число зниклих безвісти на території лише Донецької області — 2727 осіб з початку АТО. Окремо згадувалося, що доля 1053 з них невідома. 95% зниклих — чоловіки, і лише половина військовослужбовці. Цікаво, що СБУ повідомляла цифру всього лише 499 зниклих безвісти в зоні АТО за весь період. «Червоний Хрест» має більше інформації тому, що люди можуть знаходитися й на тій стороні (на території «Л-ДНР»). Але Щербак може відповідати за свої дані, у них він повністю впевнений.
На твердження, що оскільки у українського керівництва так і не знайшлося політичної волі оголосити військовий стан, то й в Міжнародний суд йти Україні нема з чим, Щербак категорично не згоден. Вони зараз роблять звіт англійською та українською мовами, і вже спілкуються з прокурором Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Римський статут передбачає відповідальність за військові злочини, і це їхній головний важіль. По-перше, потрібно говорити про ці жахи на міжнародному рівні, щоб не повторювати помилок. По-друге — ось приклад того, з чим вони можуть йти в Міжнародний суд. 5 вересня 2014 року, у перший день перемир'я між Луганськом та Щастям, там стояла 80-та окрема мотопіхотна бригада, був там і «Айдар». Виводили війська. І в районі с. Привітне, поруч з гольф-клубом, ДШРГ «Русич» на чолі з Олексієм Мільчаковим влаштувала засідку. З ними також брала участь група «Патріот» Бетмена. Вони розстріляли ЗІЛ з легковим автомобілем і спалили «айдарівців». Поранених добивали. Розрізали українським бійцям животи. У тих подіях брало участь понад 170 осіб, і про кожного у них є інформація.
Трьох «айдарівців» бойовики взяли в полон. Одного вбили в полоні, ще один помер від опіків та ранень. На фото: живодер Олексій Мільчаков («Серб»), який почав з того, що відрізав голови щенкам. Зараз тренує ультраправих у лісах Білорусі. Але регулярно буває в РФ на зльотах неонацистів. Щербак розповідає, що вони не те що не сорамилися, вони хвалилися своїми злочинами. Самі ж бандити свої звірства знімали на відео. Політика Мільчакова — не залишати в живих полонених, про що він сам неодноразово заявляв. І це підпадає під статтю Римського статуту. Мільчаков — це відомий петербурженець. Він звільнився з ЗС Росії в 2014 році. В останній час тренував бойовиків у Білорусі. Зі сторони військової прокуратури України йому було направлено підозру, він посміявся у відповідь у себе на сторінці ВКонтакте.
На питання про те, чи садизм в АТО — рідкість, Щербак відповідає, що це зовсім не так, на жаль. У них найбільш безмежна форма війни. На цій війні, не названій війною, таким маніякам, як Мільчаков, приволля.
Щербак називає й інших особливо небезпечних військових злочинців зі своєї бази. Багато матеріалу на Юрія Сафоненко («Козацький союз військ донського»), який щодо мирного населення вчиняв звірства в Донецьку. З касою свого підрозділу втік у Росію, і зараз там ховається. Решту бойовиків його групи судили в «ДНР» за те, що вони там натворили. Сафоненко, який видавав себе за козацького атамана, викрадав заможних жителів Донецька та під чудовищними катуваннями вимагав майно. Є ще той, що ховається в Росії, Денис Кудрин (росіянин з Белгородської області). Був в «ЛНР», командував батальйоном «Хуліган». Теж терзав мирних громадян, катував полонених. Дуже багато грабував. Багато відібраних у громадян автомобілів вивіз в РФ і відкрито продавав їх. Кудрин відкрито у себе на сторінці ВКонтакте продавав «відібрані» у українців автомобілі. Загалом цей хуліган вивіз з України майна на кілька мільйонів доларів.
На питання про те, чи може Україна розповісти про їхні злочини Міжнародному суду, але ж це не організатори війни, Щербак відповідає, що вони керували підрозділами, тому вони не лише виконавці, але й організатори. Поки дійде до Міжнародного суду, він думає, що їх може й не залишитися в живих — «полетять» услід за Гіві, Бетменом та Моторолою. Але він сподівається, що на лаву підсудних сядуть генерали (і українські теж). Сподівається, сяде й Путін, як головнокомандувач. Факт окупації ніхто не зможе скасувати. Вони мають також інформацію про участь регулярних військ Росії на території їхної країни. Наявних даних достатньо для звернення в Міжнародний кримінальний суд.
Щербак згадує й про генералів ЗСУ. В Іловайському «котлі» старший командний склад кинув солдатів і втік. Так, їх потрібно судити. А також і тих, хто віддавав наказ. 4 дні сиділи російські військові й чекали, коли буде йти українська колона, яку вони потім розстріляли. Про те, що російська армія вторглася в серпні 2014 року, було відомо українським військачам.
На твердження, що часто говорять, що війна не ведеться в білих рукавичках, виправдовуючи злочини, в яких брали участь ті, хто називає себе патріотами, Щербак висловлює своє ставлення. Він хоче після себе залишити країну безпечну для своїх дітей — це те, заради чого він старається. Йому не важливо, чий у садиста герб на плечі. Якщо людина вчинила військові злочини й прикривається патріотичними гаслами, для нього це не є пом'якшуючою обставиною те, що вона воювала на боці України. У нього в цій позиції не так багато прихильників, але це його думка. Щербак наводить приклад. Ваня Яретик, позивний Полтава (хлопець з Полтавщини) — боєць «Айдара», якому відрізали вухо. Над ним знущалися в полоні. І коли він повернувся, молоді «айдарівці» привели його в підвал і кажуть: «Ось тут є полонений сепаратист, можеш йому відрізати вухо». Той чоловік злякався. А Ваня запитав його: «Тебе давно годували?». Виявилося, не їв 3 дні. Ваня всіх обругав і сказав, щоб покормили. А трапляється, що людина подібного не пережила, але пояснює свою (злочинну) поведінку так: «У мене на очах друга вбили, і тому я маю право».
Щербак не розділяє точку зору Юрія Луценка, який закликав проявляти особливий підхід до не святих захисників України. Безкарне зло зростає й повертається новими злочинами, у рази більшими. Воно приводить, як написано в Писанні, до семи злійших. Тобто в сім разів зростає.
На питання про те, чому він сказав вище, що сепаратизм може повторитися в інших регіонах, Щербак відповідає, що на західній Україні багато хто мають карту поляка або друге громадянство. На Закарпатті можна зустріти угорські прапори. На день Ужгорода були помічені стрічки партії сусідної держави. Якщо там зустрічаються прапори чужої держави, чому люди не можуть заради більш ситу життя повторити східний сценарій?
І все ж таки він сподівається, що їхня робота дасть щеплення від сепаратизму для багатьох. То, чим він зараз займається, взагалі не дуже до нього вяжеться, але він віруючий і, мабуть, отримав наказ звідверху. Сам навчився й бізнесом займатися (він у нього до війни був не маленький, але все залишилося в минулому житті). І так само сам навчився писати програмне забезпечення. Мабуть, це чудо. Як у Писанні: «Візьму найнеумніше цього світу, щоб посоромити все розумне». Ось це найнеумніше — це він і є. Не експерт, не має юридичної освіти. І все, що він говорить — це просто приватна думка.
На питання про те, чи має думку й про те, як закінчити війну, Щербак відповідає, що потрібно, щоб Президент спочатку звернувся до своїх громадян на окупованій території. Хоча це потрібно було робити раніше, робити постійно. Він не прихильник переконання, що на неконтрольованій території одні негідники та зрадники. Він знає, що там залишилися люди, які у себе в підвалах ховали полонених і вивозили українських бійців. Ось ще історія, яка його потрясла. Український боєць був поранений під час Іловайського котла, у нього було велике отвір у черепі, його знайшли в Старобешево місцеві жителі й віднесли в лікарню. Лікар одразу зрозумів, хто перед ним, і швидко його переодягнув. Повезло, що там була породілля й їй з Донецька викликали швидку, і бійця теж в цю машину кинули. А в Донецьку теж лікар здогадався, що перед ним український боєць. Поранений лікувався серед сепаратистів 8 або 9 днів, ніким не впізнаний, а потім лікар сказав: «Я більше не можу тебе тримати, мені потрібно писати рапорт про те, хто ти, і якщо ти пам'ятаєш якийсь телефонний номер — давай, дзвони. Тобі потрібно звідси виходити». Більше 20 волонтерів брали участь у спасінні українського воїна.