Коли нинішню міську владу Одеси називають «бандитською», то мають на увазі зовсім не колишнє членство Геннадія Труханова в Партії регіонів, і навіть не регулярні скандали з «дерибаном» його командою одеської нерухомості та «розпилом» місцевого бюджету. Більшість українців навіть не підозрюють, що «бандити» — це ще досить м'яка характеристика людей, які стоять за Трухановим, ще зовсім недавно бувших не кіношною, а справжньою мафією міжнародного масштабу.
Звісно, як відомо, колишніх мафіозі не буває! Ця публікація SKELET-info буде не першою, присвяченою таким персонажам, як Труханов, Ангерт, Мінін, Галантерник, Іванчо та інші люди, чиї імена колись вимовлялися шепотом і з оглядкою. Але тепер ми спробуємо виправити деякі неточності, допущені іншими журналістами, а також заглянути в найпотаємніші куточки минулого та пов'язати його з подіями сьогодення.
Геннадій Леонідович Труханов народився 17 січня 1965 року в Одесі, де закінчив середню школу № 4. У 1982 році він вступив до Одеського вищого артилерійського командного училища (нині фактично не існує), що вимагало хорошого знання математики, а в 1986 році отримав лейтенантські погони. Наступні шість років Труханов служив у Північно-Кавказькому військовому окрузі — найгарячішому регіоні часів розпаду СРСР. Але його більше турбували не бородаті гірці, які потрясали дробовиками біля воріт військової частини, а матеріальні проблеми. Невдивовижно, що в 1992 році, уже ставши капітаном, Труханов відмовився від подальшої військової кар'єри, скористався можливістю та повернувся додому в Одесу.
Пізніше навколо Труханова неодноразово виникали чутки про його вербування спочатку радянським, а потім російським ГРУ, а також КГБ і відповідно ФСК-ФСБ. Ці чутки опосередковано підтверджувалися не лише дивною історією з російськими паспортами Труханова, але й його успішним одеським стартом у компанії міжнародного «мафіозі» та торговця зброєю Леоніда Мініна (уродженого Блувштейна), до якого він міг бути внедрений як «крот».
Отже, повернувшись в Одесу відставний офіцер Геннадій Труханов, який збирався жити по-новому, пішов не в комерцію, а в «охоронці». Але для 1992 року це було досить дивно, оскільки тоді ще всі вірили, що у кожного є шанс вибитися в мільйонери — і кидалися саме в бізнес, займалися своєю справою, і лише в середині 90-х невдахи почали наймаються телохоронцями, водіями, менеджерами тощо. Більше того, Труханов одразу отримав посаду начальника охорони в деякому НПП «Мінімакс», що теж було дивновато: на подібні посади в 90-х зазвичай брали колишніх «ментів» та «комітетчиків», офіцерів спецназу або ВДВ, але артилеристи та танкісти зазвичай стояли в черзі.
Тим не менше Труханов отримав не лише цю посаду, але й авторитет серед свого напівкримінального оточення — разом з поважним прізвиськом Гена Капітан (адже він був відставний капітан). Труханов не просто погодився з цим прізвиськом, він зробив його своїм брендом: коли в 1993 році він зібрав своїх «хлопців» та відкрив власне «охоронне агентство», то назвав його «Капітан і Компанія». До речі, сьогодні багато ЗМІ чомусь стверджують, що все було навпаки, і Труханова прозвали «Капітаном» через його роботу в цьому агентстві — що є нісенітницею. Охоронні агентства й сьогодні часто є «легалізованим рекетом», а в 90-х під цими вивісками збирали «бійців» ОПГ, основним завданням яких була кримінальна війна з іншими ОПГ. Такі агентства не існували самі по собі (інакше їх просто знищили б), вони були бойовими загонами якихось кримінальних авторитетів, і ось тут виникає головне питання: так на кого ж тоді працював Гена Капітан та його лихі «хлопці»?
Цією людиною був Леонід Мінін — уродженець Одеси, який в 70-х виїхав на Захід, став одним із босів міжнародної мафії, на початку 90-х здійснював вивіз через Одесу зброї в Югославію та країни Африки.
Таким чином, вирисовується така картина: одразу після розпаду СРСР, з якого Мінін втік в 70-х, він повернувся на батьківщину та почав вибудовувати в Одесі структури свого кримінального бізнесу. Спочатку це був вивіз армійської зброї. Потім, за чутками, контрабанда наркотиків: ввіз південноамериканського кокаїну через Одеський та Ільїчівський порти з подальшим транзитом по СНД та в Європу (ця «схема Мініна», за інформацією, працює до сих пір). Потім — взяття під контроль одеського НПЗ та нафтового терміналу, вкладення кримінальних грошей у легальний бізнес. І ось в 1992 році, на самому початку бурхливої діяльності Мініна в Одесі, за чиєюсь протекцією (рука ГРУ-ФСК?) йому представляють недавно «дембельнутого» з Кавказу капітана Труханова. Який проходить «стажування» як начальник охорони на невідомому НПП «Мінімакс», а потім отримує «добро» зібрати «бригаду» під вивіскою охоронного агентства «Капітан». Далі Труханов дуже швидко добивається такої довіри Мініна, що з 1995 року стає його телохоронцем (начальником охорони?) та довіреною особою.
Уточнимо: ще однією довіреною особою, оскільки таким близьким до Мініна став також одеський кримінальний авторитет Олександр Ангерт (його також вважали «кротом», але вже українського МВС), який, як говорили, й допоміг Труханову знайти гроші та «хлопців» для створення агентства «Капітан». Ставши «тінню Мініна», Труханов продовжував контролювати та розширювати одеський «охоронний бізнес». Він відкрив ще кілька охоронних агентств, отримав почесний титул президента Української федерації тайського боксу (улюблений спорт бандитів 90-х) та створив його клуби, в яких готували нових «бійців». І супроводжував Мініна за кордоном (ось чому в 1996 році він залишив посаду директора «Капітана», залишаючись його власником), при цьому реєструючись у готелях під різними іменами та різними паспортами — наприклад, як грек грузинського походження Геннадіас Узопулус (Ніцца, 1996 та Бельгія, 1997 року). А в досьє «Українська мафія», зібраному італійською поліцією в 1996–1998 роках, Труханов фігурував як одна з головних фігур ОПГ Мініна, що осіла в Італії.
У цьому досьє вказувалася італійська прописка Труханова та його дружини: Рим, вулиця Baldo degli Ubaldi 66. Але, за спостереженнями італійської поліції, Труханов не насолоджувався піцею в тіні Колізею, а регулярно мотався між Італією та Одесою як довірена «уповноважена» особа Мініна. Зокрема, підкреслювалося, що Труханов контролює в Одесі кілька «охоронних фірм» та спортивних клубів, які були одеськими кулаками групування Мініна. Власне, все це й пояснює, чому в офіційній біографії Геннадія Труханова 90-ті роки — це суцільна прогалина з коротким згадуванням про агентство «Капітан» та федерацію тайського боксу.
Існує версія причетності Мініна та його людей (Труханова та Ангерта) до змови проти одеського авторитета Віктора Кулівара (за прізвиськом «Карабас»), убитого в 1997 році. Незалежний та принциповий, до того ж не бажаючий мати справу з «наркотою», Кулівар міг перешкоджати грандіозним планам Мініна. У розгорнутій потім в Одесі кримінальній війні «армія» трухановських тайських боксерів та охоронців взяла верх над численними, але розрізненими групуваннями «братви». Таким чином, новим «дивом» по Одесі від кримінального бізнесу став Ангерт — ставленик Мініна, який спирався на кулаки людей Труханова.
Геннадій Труханов повторно «матеріалізувався» в Одесі в 2000 році в представництві нафтової компанії «Лукойл» в Україні — на посаді помічника представника президента компанії з питань безпеки, тобто знову всім тим же начальником охорони. За цим черговим коротким записом у його біографії криється велика битва за Одеський НПЗ, який прибирали до рук люди Мініна.
На початку 90-х, коли українські НПЗ відчували катастрофічну нестачу нафти через неспроможність держави закуповувати її за світовими цінами. Це привело до створення численних хитрих схем, на яких паразитували спритні прохіндеї — майбутні українські олігархи. Там, де стикалися інтереси кількох групувань, часто спалахували криваві кримінальні війни. Одеський НПЗ, а також нафтоналивні потужності одеських портів, здатні приймати нафту не лише з Росії, ще в 1993 році привернули до себе увагу чеченців. Представники дудаєвської Ічкерії, які гостро потребували грошей, пропонували на експорт свою нафту та нафтопродукти за демпінговими цінами.
Схеми їхніх поставок залежали від транспортних шляхів, від політики, від тіньових змов, і були сильно заплутані. Але чеченці хотіли не просто продавати нафту, але й контролювати підприємства, які її купували — в тому числі для організації легального реекспорту нафти в Європу. Так їм удалося взяти під свій контроль Херсонський НПЗ — в чому їм допомогли зв'язки з українським МЗС та топ-менеджером українського філіалу KPMG Катериною Чумаченко. Безпосередньо цим бізнесом управляли з чеченської сторони Зія Бажієв, а з української — Олександр Третьяков. А ось в Одесі чеченці, хоча й знайшли собі союзника в особі мера Едуарда Гурвіца (1994–1998), але одразу ж натрапили на сильний опір групування Мініна, яке саме прибирало до рук нафтогазовий бізнес у регіоні, воюючи з місцевими конкурентами — і мало підтримку в особі губернатора Руслана Боделана.
При цьому джерела повідомляли, що нафтова війна Мініна здійснювалася двома силовими «кулаками»: для «точкової» фізичної ліквідації у нього був загін «міліцейських кілерів» під керівництвом Василія Мар'янчука (прізвиськами «Бухгалтер» та «Рогуль»), який працював безпосередньо на Ангерта, а для великих «розборок», рейдерських захватів та охорони об'єктів використовувалися охоронці та майстри тайського боксу Труханова. Причому, якщо потім банда Мар'янчука була викрита та арештована («злита» своїми нанімачами як використаний матеріал), то Труханов зі своїми людьми вийшов сухим з води, залишившись головним «силовиком» ОПГ Мініна-Ангерта, тому що був членом цієї мафіозної «сім'ї». Уже досвідчена в кримінальній війні «армія» Мініна одержала верх над чеченцями (у яких були свої загони бойовиків), навіть незважаючи на те, що чеченців через того ж Третьякова «крив» ще один міжнародний «мафіозі» Семен Могилевич. Пік цієї війни припав на 1996 рік, коли був убитий начальник охорони Одеського НПЗ Руслан Арбієв — якого називали неофіційним лідером чеченської діаспори в регіоні.
Повідомлялося, що Арбієв раніше працював у міліції, але в 1988 році був засуджений на два роки, в 90-х познайомився з директором Одеського НПЗ Валерієм Мельником, якого швидко «окучив». Мельник вважав, що в якості начальника охорони (зі своїм штатом людей) Арбієв захистить його від претензій групування Мініна-Ангерта (Мельник мав власні плани на приватизацію свого заводу), однак він фактично запустив лисицю в курник. Повний захват НПЗ чеченцями не відбувся з двох причин: в цей момент завод отримував нафту з інших джерел (через схему ОПГ Мініна), а потім Руслан Арбієв був убитий. Це зовсім забуте (і ставши «висяком») злочину, як і вбивства інших пов'язаних з одеською нафтою людей (Олександр Згинек, Євген Гарбуз) красномовно говорять про ступінь накалу боротьби за завод.
Можливо, тому Мініну та його найближчим помічникам, включаючи Труханова, і доводилося «ховатися» в Італії? Причому Труханов тоді вивіз в Італію всю сім'ю (дружину, дочку), що було цілком зрозуміло: по ньому, як командиру силового крила ОПГ Мініна, ударили б в першу чергу. На жаль, ця цікава інформація не увійшла навіть до звіту італійської поліції, і взагалі історія Одеського НПЗ середини 90-х була кимось ретельно очищена від таких подробиць. Варто зазначити, що під час і війни за НПЗ, і великої кримінальної м'ясорубки в Одесі в 1997–1999 роках (після вбивства Карабаса) охорону Руслана Боделана здійснювало виключно трухановське агентство «Капітан». Групування Мініна-Ангерта дуже турбувалося про здоров'я свого головного «адмінресурсу» — доти, поки він їм був потрібен.
Економічний захват заводу здійснювався через компанію «Синтез», створену ще в 1990 році російськими бізнесменами Леонідом Лебедєвим, Марком Гарбером та Олександром Жуковим (уродженим Рабкіним), які торгували сибірською нафтою. Однак Жуков, крім цього, на початку 90-х ще й брав участь у торгівлі зброєю разом з Леонідом Мініним: зокрема, в 1994 році компанія Жукова займалася поставками зброї у воюючу Югославію (а трухановський «Капітан» забезпечував охорону вантажу). На цій справі вони й зблизилися, причому є інформація, що саме Жуков надоумив Мініна займатися Одеським НПЗ. В середині 90-х Жуков відділився від російського «Синтезу», зареєструвавши в Британії власну «Синтез Ойл Юнайтед Кінгдом», а потім в Україні її дочірню компанію ЗАО «Синтез Ойл Україна». Яка в свою чергу володіла «Морським транспортним банком» Одеси, через який проходили не лише нафтові угоди групування Мініна.
Цікаво, що в ЗАО «Синтез Ойл Україна» працював колишній полковник КГБ Валерій Боровик, який в кінці 90-х, вийшовши на пенсію, вирішив пристроїтися в бізнес — і чомусь прямо в кримінальну команду Мініна-Жукова-Ангерта, про справи якої він був добре обізнаний. А ось його син Олександр Боровик, який втік з СРСР в 1989 році (не закінчивши Вищу школу КГБ), в 2015 році увійшов до команди Михайла Саакашвілі. Він був пригрітий та обласканий тогочасним губернатором Одеси як «чесний борець з корупцією» та висунутий ним кандидатом у мери міста — на противагу Геннадію Труханову. Яка іронія! Цікаво, чи Саакашвілі знав, що Боровик-старший та Труханов багато років фактично перебували в одній ОПГ?
Можна сказати, що Жуков зі своєю сибірською нафтою в 90-х врятував Одеський НПЗ від поглинення чеченцями, але він же став і головною причиною його захвату групуванням Мініна. А в 1998 році Жуков домовився про поставки на завод нафти російської компанії «Лукойл». Потім «Синтез Ойл Юнайтед Кінгдом» та «Лукойл» створили офшорну компанію «ЛУК-Синтез Ойл Лтд», яка протягом 1999–2000 років придбала 76% акцій Одеського НПЗ. Через кілька місяців була здійснена ще одна операція: «Лукойл» викупив частку «Синтез Ойл» та став єдиним власником НПЗ, утворивши там свою дочірню компанію ВАТ «Лукойл-Одеський НПЗ», начальником охорони якої й став Геннадій Труханов. Сенс цієї операції, в результаті якої завод перейшов у власність російської компанії «Лукойл» (в 2013 році вона продала його олігарху Курченко), залишився невиголошеним.
За неофіційною інформацією, акціонери «Синтез Ойл» (Мінін, Жуков та їхнє найближче оточення, включаючи Труханова, а також Боделана) натомість придбали акції «Лукойла», що було надійнішим вкладенням: велика міжнародна корпорація краще захищена від ризиків, ніж один завод.
Продовження слідує…