Спостерігаючи за розвитком українсько-російського конфлікту, все частіше виникає думка, що ми «доживаємо» події столітньої давності — війну 1917–1921 років. Наш розлад видається не менш проблемним і довгостроковим, ніж англо-французька Столітня війна (1337–1453), яка розпочалася 680 років тому. Хоча прямих паралелей проводити не варто, однак при зіставленні історичного матеріалу з нашими реаліями виникає стільки аналогій, що варто звернути на них увагу.
Усе почалося з того, що нормандський герцог Вільгельм (офранцузений скандинав) у 1066 році завоював Англію. При цьому численні французькі лицарі та священики переселилися на Туманний Альбіон, значно потіснивши місцеву англосаксонську знать. Довгий час між ними зберігався антагонізм, і лише у 1100 році одруження Генріха I на правнучці останнього англосаксонського короля Матильди ознаменувало примирення. Утвердження династії Анжу (Плантагенети) ще більше зміцнило зв'язки Англії та Франції. Вся англійська знать стала франкомовною, багато її представників мали володіння на континенті, а сам король мав чимало васалів.
Однак, маючи повну владу на острові, англійський король на материку залишався васалом французького. Монархи активно втручалися у внутрішні справи один одного, що привело до цілої низки конфліктів, які іноді називають «першою столітньою війною». Зрештою, Капетинги повернули частину володінь і взагалі приструнили Плантагенетів. Деякий час це всіх влаштовувало, але суперечності накопичувалися, і в якийсь момент Едуард II вважав претензії Філіпа VI надмірними: то присяги як герцог аквітанський, то як герцог гієнський (і при цьому постійні натяки, що треба б дати грошей). До того ж, через династичні хитросплетення виходило так, що Едуард II Плантагенет мав на французький престол не менше прав, ніж Філіп VI Валуа (династія Капетингів якраз припинилася). Тому у відповідь на чергову претензію англійський король відповів щось на кшталт «а ти хто такий?..» і оголосив про свої претензії на французький престол. Втім, за понад сто років конфлікт із міждинастичного трансформувався в міжнаціональний.
Почему так довго воювали? Мабуть, це головне питання, яке виникає у сучасника. Часто військові дії припинялися через нестачу коштів. Спочатку основу французької армії складало лицарство. Але васал повинен служити сеньйору 30–40 днів на рік, два місяці — максимум, а за службу понад те треба було платити. Тим часом грошей не вистачало. У англійців армія з самого початку була майже професійною, однак у них була інша проблема: у той час було не так просто переправити через протоку тисячі людей, коней та хоча б мінімальний запас продовольства і фуражу. У цьому зв'язку один британський історик зауважив, що подвиг англійських тилових працівників заслуговує не менше уваги, ніж виграні битви. Кілька разів після епідемій чуми, які забирали від третини до десятої частини населення, війна затухала на багато років. І, знову ж таки, справа тут не стільки в демографічних втратах, скільки в різкому скороченні податкових надходжень. Деякі з англійських монархів не мали амбіцій щодо французької корони — їм вистачало однієї. У свою чергу, у Франції іноді так загострювалися внутрішні проблеми, що війна з англійцями відходила на другий план.
Як і в наш час, ворогуючі сторони не раз намагалися домовитися. У них були свої «мінський процес» і «нормандський формат». Посередниками, як правило, виступали римські папи, які апелювали до того, що краще б воювати за Святу Землю. Загалом, між військовими діями були тривалі перемир'я. Однак у зручний момент та чи інша сторона знаходила причину, щоб денонсувати мирні домовленості або вийти з переговорного процесу.
Удивляє, що війна тривала так довго, якщо врахувати, що 3–4-мільйонна Англія мала значно менший потенціал, ніж 15–19-мільйонна Франція. Однак англійці умудрялися меншими силами не раз бити французів. Загартована частими боями в Шотландії та Уельсі англійська армія виявилася краще підготовленою. Англійські лицарі були набагато дисциплінованішими, ніж їхні французькі побратими. Маленька, але ефективно керована армія, як правило, перемагала велику, але слабо керовану. Ударною силою англійців були лучники, які завдавали противнику жахливих втрат.
Французькі арбалетники стріляли точніше, але значно поступалися в скорострільності, а англійці били по площах — як система залпового вогню (іноді вони макали свої стріли в гній, так що навіть легкі поранення мали важкі наслідки). До речі, виробництво луків і стріл було важливою галуззю англійського військово-промислового комплексу — до цього ставилися дуже серйозно.
Французи швидко зрозуміли, що для перемоги їм потрібна не феодальна дружина, а регулярна армія. Однак на її утримання потрібні були великі гроші. Так що майже одразу на порядок денний встало питання про підвищення податків, які намагалися замаскувати розмовами про реформи. Однак така політика часто призводила до повстань. Як писав історик Жан Фав'є: «Нотаблі, які вважали себе прихильниками реформ, з жахом виявляли, що існують інші уявлення про реформу… і що боротьба за цю іншу реформу насамперед зводилася до того, щоб вішати, саджати на кіл, спалювати живцем тих, хто два роки тільки й говорив про реформу». Коли терміново були потрібні гроші, французькі королі часто просто розправлялися зі своїми податківцями та фінансистами.
Наприклад, після поразки під Кресі Філіп VI арештував головного казначея та кількох людей, які займалися податками й фінансами. Звичайно, всі вони викупилися, а за ці гроші викупили з полону багатьох лицарів і почали формувати нове військо. Зрештою, такі репресії подобалися підданим. Так що напередодні чергового загострення конфлікту Генеральні штати у відповідь на заклик запровадити новий податок запропонували розправитися з податківцями. Як зауважив один депутат, «стоїть тільки якомусь негідникові стати писарем у збирача податків, як він уже щеголює в куницях та інших багатих одягах… і не сідає обідати без гіпокраса» (дорогого вина зі спеціями). У свою чергу, французькі купці активно втручалися в політику й намагалися провести реформу державного управління — зокрема, зробити Генеральні штати не дорадчим, а законодавчим органом, як англійський парламент. Однак усі спроби закінчувалися невдачею, багато в чому через регіональні розбіжності.
Французький король мав найвищу законодавчу, виконавчу та судову владу. Тому найпроблемнішими для Франції були роки, коли Іван II перебував у полоні, а Карл VI втратив розум. Тоді всі внутрішні французькі суперечності різко загострювалися. При полоненому королі Францію трусило від повстань, при божевільному — від боротьби за владу між бургундцями та арманьяками. У останньому випадку ситуацією скористався англійський король Генріх V. Розгромивши французів під Азенкуром, він почав планомірне завоювання Нормандії. Французькі суперничаючі угруповання намагалися домовитися, але під час переговорів арманьяки вбили бургундського герцога. Тоді його син укладив союз з англійцями. Прихильники бургундців парижани підняли повстання — перебили арманьяків і впустили в місто англійців. Бургундський герцог і королева Ізабелла переконали божевільного Карла VI визнати Генріха V своїм сином і спадкоємцем. До того ж, Генріх одружився з дочкою Карла й Ізабелли. Нормандія переходила у пряме володіння Англії, а більша частина Франції ставала своєрідним англо-бургундським кондомініумом. Пов'язаний з арманьяками 16-річний дофін Карл укріпився в Бурже, контролюючи лише близько третини королівства.
Його мати Ізабелла заявила, що він — бастард і тому не має прав на престол. Однак ті, хто з тієї чи іншої причини ворогував з англійцями та бургундцями, вставали під його знамена. Також він вдало одружився на дочці королеви Йоланди Арагонської, забезпечивши собі тил. І все ж особливих перспектив у нього не було.
Але тоді сталися два непередбачені події: у 1422 році несподівано помер 35-річний Генріх V (божевільний Карл VI пережив його), а у 1429 році з'явилася Жанна д'Арк. Вона не тільки зняла облогу з Орлеана, але й провела дофіна через окуповані території в Реймс, де він був за всіма правилами коронований, ставши королем Карлом VII. (Молода дівчина не мала військового досвіду, але, володіючи надзвичайною харизмою, надихала солдатів і наводила дисципліну. Дивно, як у неї виходило будувати материх воїнів, але ж виходило!) А ось сина Генріха V — 10-річного Генріха VI — всупереч традиції коронували в Парижі. До того ж, миропомазання здійснив англійський кардинал (хоча й у присутності чотирьох французьких єпископів). Загалом, інавгурація вийшла неконвінцивною.
До того ж, як зауважив очевидець, парижан, які любили добре поїсти й випити, обурило те, що на святкуваннях на честь коронації їх пригощали позавчорашнім розігрітим жарким! До речі, Карл VII добре розумів особливості своїх підданих. І тому його вступ у відвойовані міста неминуче супроводжувався пишним церемоніалом і гарним пригощанням.
Вскоре після коронації Карл VII дистанціювався від своєї спасительниці. Адже Жанна д'Арк виступала за війну до переможного кінця (такий собі «Правий сектор»), тоді як сам король був схильний до переговорів і пошуку компромісів. А її радикалізм і безкомпромісність цьому перешкоджали. У той час багато французів (нині їх назвали б колаборантами, але для того часу це скоріше анахронізм) були не в захваті від Жанни й її «правосеків». Показово, що її армія не змогла взяти Париж. Причому англійський гарнізон налічував близько трьохсот людей, але місто обороняли також самі паризькі. І під час невдалого штурму Жанну поранив (а її прапороносця — вбив) не англійський лучник, а французький арбалетник.
Загалом, не дивно, що коли Жанна потрапила в полон до бургундців, король навіть не спробував її викупити. І хоча бургундці продали її англійцям, але судилище над нею влаштували й засудили до спалення французькі клирики (правда, деякі з них раніше натерпілися від арманьяків). Зате вскоре після смерті Жанни король домовився з герцогом бургундським, який розірвав союз з англійцями (правда, королю довелося піти на серйозні уступки, фактично визнавши герцога самостійним правителем). Після цього настрої парижан теж змінилися — і англійці майже одразу втратили місто.
Політика примирення, яку проводив Карл VII, була досить ефективною. Її трагікомічним фіналом стало те, що після його смерті серед тих, хто відспівував короля, був один із учасників судилища над Жанною д'Арк.
Однак політика примирення навряд чи мала б успіх сама по собі. Карл VII, як кажуть, ковав перемогу в тилу, створюючи передумови для економічного зростання. Король спростив переоформлення земельної власності. «Добрі міста» отримували податкові пільги, якщо вкладали гроші в інфраструктуру: відновлювали мости, дороги, порти. Переселенців з тимчасово окупованих територій на 3 роки звільняли від податків (крім податку на вино). Такою пільгою охоче користувалися нормандці, а на спочатку нелояльних гасконців вона взагалі не поширювалася. Зрештою, у французьких пропагандистів з'явився привід стверджувати, що підданим Карла VII живеться загалом краще, ніж підданим Генріха VI. А головне, економічне зростання забезпечило збільшення доходів королівської казни без підвищення податків. Завдяки цьому Карл VII створив регулярну армію, яка почала громити англійців і сепаратистів. Французи ефективно застосовували артилерію, причому не тільки при штурмі фортець і міст, але й у польових умовах. Також активно користувалися методами гібридної війни. Наприклад, під час одного з перемир'їв англійці вирішили примусити до союзу бретонського герцога, який намагався дистанціюватися від війни. Французи тут же змайстрували бретонські прапори й пішли в атаку з бретонським кличем «святий Ів!» (замість свого «святий Михаїл!»). А коли англійці на переговорах обурилися таким поведінням, французи зробили вид, що вони тут ні при чому: дескать, бретонський герцог найняв «відпускників».
Спочатку англійці не змирилися з поразкою й вскоре здійснили спробу реваншу. Спровокувавши повстання в Гасконі, вони знову захопили Бордо й за підтримки своїх місцевих прихильників намагалися укріпитися на материку. І лише повторно розгромивши англійців і сепаратистів, французи у 1453 році поставили крапку в цій війні (хоча мирний договір не був підписаний). Поразки у Франції спровокували в Англії внутрішньополітичну кризу, відому як Війна Алої та Білої троянди. Зрештою, у англійців на материку залишився лише район Кале, захоплений у 1347 році. З міста вигнали французів і заселили англійцями, так що Кале вважався частиною Англії й навіть був представлений в англійському парламенті (американським колоніям у XVIII столітті відмовили в такому представництві). Однак у 1558 році французи захопили й це останнє англійське континентальне володіння. Повністю від претензій на французьку корону англійські королі відмовилися лише на початку XIX століття, вже під час наполеонівських воєн — майже через 350 років після закінчення Столітної війни!
У той же час, парадоксальним чином, війна за французьку корону сприяла зростанню англійської самосвідомості й патріотизму. Підтримуючи претензії свого короля, парламент на самому початку війни постановив, що ні за яких обставин англійці не будуть підкорятися французьким законам. У 1362 році парламент прийняв Акт про судочинство англійською мовою, який передбачав обов'язкове використання англійської в суді. Причому сам Акт був написаний французькою, яка ще понад 50 років — до 1423 року — залишалася основною мовою англійського парламенту. А першим офіційно англомовним англійським королем став Генріх V, який найближче підійшов до французької корони. Загалом, у таких епохальних конфліктів дуже парадоксальна й нелінійна логіка. Хоча, напевно, можна сказати, що завдяки Ла-Маншу англійцям і французам розійтися було легше, ніж українцям і росіянам.