Роман Насиров дуже хворий. Бідний Роман. Бути хворим у бідній країні, що веде війну — це справді дуже погано. Але ще гірше в бідній країні, що веде війну — це крастися. Крастися мільярди. І тут потрібно бути готовим до того, що «бумеранг повернеться назад». Рано чи пізно — але точно повернеться. Тому що карма. Тому що справедливість існує.
Мені не шкода Романа. Вот навіть зовсім не шкода. Навіть якщо вся ця плаксива історія про серйозну хворобу та необхідність терміново лікуватися в США — не чергова казка. І ось чому. Колись мені довелося «зсередини» побачити, як виглядає дитяче онко-гематологічне відділення. Для тих, хто не розбирається в медичних питаннях — це те саме місце, де лікуються маленькі діти з найстрашнішими діагнозами.
Я дуже добре знаю — скільки коштує один день лікування в такому відділенні. І як батьки змушені купувати контрабандні лейкоцитарні фільтри для переливання крові. Чому контрабандні? Тому що якийсь час тривав передел ринку, і митниця не пропускала такі фільтри в Україну. А коли почала пропускати — то «офіційні» фільтри почали коштувати в два рази дорожче, ніж у сусідніх країнах. Адже дядькам у високих кабінетах у Києві було байдуже на всі ці фільтри, хворих дітей та їхніх батьків. А мені… а тепер мені байдуже на здоров'я Насирова.
Ще ми не раз стикалися з нашою митницею, коли намагалися завезти в Україну гуманітарну допомогу від тих, кому не байдуже наша війна. Так, так. Є французи, німці, поляки, литовці, яким не все одно… Їм не все одно — які умови в дитячих будинках у Торецьку. Їм не все одно — чим обладнана лікарня в Авдіївці. Їм не все одно — які умови в будинку для людей похилого віку під Станицею-Луганською, звідки ми повернулися буквально сьогодні вночі. А на нашій рідній українській митниці — всім було байдуже.
Ну ось так, переважно всім. Майже всім. Всі думали лише про прикриття своєї шкури. Або тупо вимагали грошей. Один наш друг із Франції завдяки митниці навіть став «злісним контрабандистом». За те, що привіз гуманітарку і відразу доставив її дитячим будинкам та лікарням у зоні АТО. А мав би — поїхати поклонитися на регіональну митницю. Митниця чувала. І дивилася за своїм інтересом. І їй байдуже на нашу війну. А мені… мені вот байдуже, які там хвороби знайшли у Романа Насирова. І подібних випадків я можу розповісти багато. Дуже багато. Адже насправді — все це прямо пов'язано. Вот абсолютно так безпосередньо пов'язано. 100 мільйонів для застави, які з'явилися за 2 дні, і Кураховська лікарня, де взимку 2015-го наших бійців «штопали» рибальськими жилками. Рибальськими жилками, блін, зашивали поранених бійців Української армії.
Чому так? Тому що просто не було шовного матеріалу! Елітна нерухомість у Лондоні та розбиті, привезені з усіх куточків земної кулі, списані 15 років тому десь у Німеччині чи Швейцарії швидкі допомоги, які вивозять хлопців з-під обстрілів. Так, так. Саме такі. Завезені волонтерами, запаковані волонтерами, які ремонтуються переважно за рахунок різних волонтерських та співчутливих організацій. Саме ці швидкі кожен день рятують життя наших хлопців на передовій. Вивозять з-під обстрілів. Доставляють до фронтових лікарень. Лікарень, обладнаних за останнім словом медичної техніки початку 90-х. Лікарень, у яких самовідданно в режимі «без перерви» працюють лікарі. Працюють за зарплату, яка становить 1/100 частину вартості швейцарських годинників Романа Насирова, яких у нього з улюбленою дружиною цілих 7.
У нас бідна держава. Тому наші діти мають умирати, якщо їм не встигнуть зібрати всім миром на лікування за кордоном. А іноді — навіть якщо встигнуть зібрати, то вже буде пізно. У нас бідна держава. Тому в наших лікарнях задовольняються застарілим на 20–30 років обладнанням. Через це багато захворювань не вдається виявити на ранніх стадіях і сотні тисяч простих українців умирають щороку від хвороб, які в тій же сусідній Польщі лікують і вилікувують. У нас бідна держава. Тому у Харкові, наприклад, немає вакцини від сказу. Вот немає її і все. І ніде не достанеш. І ніде не отримаєш. Укусила собака? Йди — шукай і руби їй голову. Ну або можеш чекати, поки помреш, якщо не пощастить. У нас бідна держава. Тому наші життя нічого не коштують. Ні дорослих, ні дітей, ні бійців на фронті, ніких. У нас бідна держава через те, що такі як Рома Насиров просто багато крадуть. Не тисячі й не мільйони. Мільярди. І так 25 років. Крадуть, щоб якщо раптом у них самих щось трапиться — уїхати лікуватися в Америку. Ну ясна річ, що в Америку. Вони ж не хочуть умирати тут. Вони хочуть жити. Жити добре. Їм позарез потрібно туди. Ну, за гуманітарними міркуваннями.
Ми ж не звірі, в самій справі? Так ось. Після всього, що я бачив, особливо за останні 3 роки війни, я скажу дуже просто. Не гуманіст я. Ні, не гуманіст. Мені байдуже на здоров'я Насирова та йому подібних. Це вам не ПДВ за схемами відшкодовувати й не плани по зборах на митниці спускати. Отримаєте — розпишіться. Де крали — там будьте люб'язні й лікуйтеся. Ну або вмирайте. Зворотний бік вкрадених мільярдів він такий. І так має бути. За законами карми. Ну а мораль має бути показовою не лише для Романа Насирова, а вернішим навіть — не стільки для нього. Адже скільки мотузці не виватися… ага, так, все правильно, ви зрозуміли. Клітчаста коричнева ковдра — це ще напівбіда. Але біда може бути. А бути успішним і багатим у бідній країні, що веде війну — просто неможливо, адже в один прекрасний день… можна просто захворіти. І не встигнути ніде звідси уїхати!!!