На Донеччині з великою помпою відзначили 85-річчя радянського декрету про створення Донецької області. Це святкування затьмарило День Конституції України та річницю звільнення частини області від проросійських бойовиків на чолі з Гіркіним. Місцеві гумористи одразу назвали 2 липня Днем ватника. Хоча губернатор Павло Жебривський присвятив цій даті цілий спецвипуск єдиної обласної газети «Вісті Донбасу», яка коштує бюджету майже 3 мільйони гривень на рік, але найчастіше потрапляє в смітники. Культ особистості, в якому вже звинувачували голову Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, проглядається й у змісті спецвипуску. Проте особливої критики «непокірні активісти» висловили щодо привітальної промови, написаної до цієї дати. У ній Павло Іванович розповідав про ентузіазм перших п'ятирічок та про те, як він сам відроджує промислові потенціали, але… ні разу не вжив слово Україна! Вивчаючи контент «Вістей Донбасу», люди переносяться років на 50 назад – на кожній сторінці «перший секретар обкому».
Незважаючи на біг-борди, якими щедро «прикрасили» область чиновники, святкування в Краматорську (центр підконтрольної Україні частини Донецької області, де базується Жебривський) пройшло при порожній арені. Вийшла така собі внутрішня справа для чиновників. Як повідомляє dn.depo.ua, левову частку учасників заходу становили організатори, правоохоронці та обласна служба ВІП-фуршету. І на це, як випливає з відповіді любительки «російського світу» Людмили Биченко (вона ж – голова департаменту інформполітики), витратили піврільйона гривень. Майже вдвічі більше, ніж на святкування звільнення Північного Донбасу від терористів (у 2014 р.), яке пройшло зовсім непомітно. Останній раз так пишно цей святок відзначали 5 років тому. Гвіздком програми у 2012-му був головний виконавець улюбленої пісні Януковича «Вийшов у степ донецький» Йосип Кобзон. А список почесних гостей очолив сам Президент-шапкокрад. Промовці порівнювали масштаб особистості Віктора Федоровича з Прокоф'євим (а чого мелочитися?).
Сипали компліментами на адресу ПР, славили «дружбу слов'ян» та Донбас, «якого ніхто не ставив на коліна, і нікому поставити не дано». Спікери наголошували, що Донецька область – це не якась там Україна, а щось особливе, і багато учасників того веселощів 2012 року нині повторюють ці слова вже на окупованій території Донбасу та в анексованому Криму… «Мама Україна, батько Донбас», – співали Янукович і Кобзон на 80-річчі Донецької області. На святі, влаштованому Жебривським, «Вийшов у степ» звучала теж, але без Кобзона. Думається, Павло Іванович запросив би його і цього року, та ось неприємність: «герою ДНР» та «почесному консулу Новоросії» Йосипу Давидовичу заборонено в'їжджати в Україну. Інші відмінності між довоєнним святкуванням ювілею області та святкуванням у 2017-му помітити важко. На 80-річчі – поруч з Януковичем і Кобзоном попи УПЦ МП, які у 2014-му благословляли російську агресію в Україні: на 85-річчі – чиновники, що прибули на святок, знову говорять про трудівників Донбасу та про промислові досягнення Донеччини: Павло Жебривський навіть у вишиванці вмудрюється славити Донбас періоду перших «п'ятирічок».
Похоже, історію Донецької області пан Жебривський знає з тієї ж радянської макулатури, яка містила обожнювану прихильниками квазі-республік «ЛНР» та «ДНР» поему «Присяга». Про Донбас і коліна – це звідти, але не багато хто знає, що вірш Павла Безпощадного (якого Янукович якось назвав Безсмертним) славив КПРС і Леніна. Нинішньому керівнику Донецької військово-цивільної адміністрації не завадило б дізнатися, що на цій території у XVIII столітті була Кальміуська паланка (теж, до речі, військово-адміністративна одиниця) Запорізької Січі. Вздовж Кальміуса та річки Торець перші поселенці побудували 60 укріплених хуторів. За даними історика Дмитра Яворницького, Кальміуська паланка розташовувалася на території нинішніх Волноваського, Володарського, Першотравневого та інших районів, а також на території майбутнього Сталіно. І в цих межах панували не совкове рабство, а традиції вільнодумства та принципи військової демократії (на відміну від донських козаків, які служили жандармами царської Росії).
Місто Бахмут (перша «столиця» Донеччини) було засновано у шістнадцятому столітті та служило сторожовим постом Російської імперії на кордоні з Кальміуською паланкою. Нинішній Донецьк був заснований у 1886 році англійським підприємцем Джоном Юзом. І, словами письменника Євгенія Ясенова, Донецьк створили вільні люди, які на хвилі вугільної лихоманки хлинули на заробітки в Донбас, як на Дикий Захід. На честь Кальміуської паланки встановлювали закладні камені, але «донецькій мафії» більше подобалися пам'ятники «молодогвардійцям». Що ж такого сталося 85 років тому, щоб це святкувати? 2 липня 1932 року вийшло постановлення ВЦИК, яке означало адміністративну реформу. Донецька область отримала центром місто Сталіно. І до 1936 року включала нинішні Донецьку та Луганську області (у 1936-му вона розділилася на Сталінську та Ворошиловградську).
Один із авторів цієї реформи – комуніст Георгій Петровський, як би сказали любителі «донбаського патріотизму», поставив їхніх дідів на коліна. Навіть більше – вогнав у землю, будучи відповідальним за виконання хлібозаготівель. Особливо постраждав унаслідок штучного голоду Старобільський округ (Луганщина). Рятуючись, селяни йшли на заводи, адже там видавали картки. Так цей регіон перетворювався на «Всесоюзну кочегарню». Після Голодомору – нова біда: радянська влада репресувала понад 50 тисяч жителів Донецької області. Кати телеграфували в Москву: «Просимо збільшити ліміт!» (дозвольте розстріляти більше), відповідаючи на секретний наказ липня 1937 року, яким належало за 3 місяці знищити 1 тисячу громадян та ще 3 тисячі відправити на каторгу. І всі наступні роки радянська пропагандистська машина намагалася, щоб оболванене населення забуло про розстріляних, мертвих від мучительного голоду та згнилих у концтаборах предків. Не знали, що Донецька та Луганська області постраждали від репресій більше, ніж Харківська та Київська. Ось які дані з закритих засідань окружного виконкому періоду першої «п'ятирічки» (милої серцю Павла Іванович) озвучила ще років 10 тому директорка Держархіву Донецької області Надія Металнікова. Середняків, навіть тих, що служили в Червоній армії, вивозили вагонами в тайгу, відібравши весь селянський інвентар.
«Незважаючи на посилену роз'яснювальну роботу, ставлення односельців до виселяємих сімей співчутливе. При виселенні куркулів біля домів збиралися групи селян, окремі висловлювали співчуття і провожали зі сльозами», – писав голова Петрово-Маріївського райвиконкому в доповіді. В інформаційному листі голови Новокаранської районної КК РКІ Комарова містився звіт про результати хлібозаготівель: «План виконаний на 75%. Віддано під суд цілком 5 правлінь колгоспів із 35. До судової відповідальності притягнуто 600 осіб. За рішенням облсуду до вищої міри соцзахисту – розстрілу засуджено 20 осіб, решта – на строк до 10 років та висилці в концтабори». Ось ще історії 85-річної давності, якими міг би здивувати зібраних на фуршет з нагоди святка Павло Жебривський: у лютому 1932 року, коли знімали з роботи голову ради села Чмеревки (за невиконання плану), в протоколі зробили запис: «Хліба немає, люди пухлі, їдять дохлих свиней». У доповідних записках відзначалося, що «мертві лежать по 3–4 дні, трупи хоронять із затримкою, часто в клунях, сараях і сінях квартир».
«У с. Куз.Михайловці Старо-Каранського району були зафіксовані випадки вживання в їжу заражених сапом коней». «Секретар Рубежанського РК(б)У т. Варшавський доповідав в обком про те, що колгоспник Крикененко Мефодій зарізав свого сина 6 років і разом з дружиною протягом 4 днів варив і їв. А в селі Росоховатому Руденко Федір мав сім'ю з 5 осіб, дружина Марина під його примусом зарізала двох дітей із трьох, щоб вживати в їжу. У с. Бончуковці колгоспник Веселий Федір зі своєю дружиною Євдокією та 14-річним сином викопали на кладовищі 3 трупи й вживали їх у їжу, після чого одразу всі померли». І ось особливий цинізм: 19 лютого 1933 року в Москві на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників Сталін сказав з трибуни: «Тільки у нас у Радянській державі існує уряд, який стоїть горою за робітників і селян – колгоспників, за всіх трудящих. Я думаю, що дослідники Донбасу ще повинні сказати своє слово щодо цього періоду історії на Україні» (докладніше тут: http://dn.archives.gov.ua/articles/stat25.htm). Можна було б нагадати Павлу Іванович з нагоди 85-річчя області про наслідки такої політики «творців області»: до кінця 1933 року з Іванівської області РСФСР у Донецьку обл. були відправлені 44 вагони.
Росіянам-переселенцям місцеве населення, яке чудом вижило після Голодомору, було зобов'язане ремонтувати будинки. Будинки, в яких уже поселилися приїжджі з Іванова, не повертали законним власникам, які втекли з регіону, рятуючись від голоду, і у 33-му повернулися. А щоб переселенцям з Іванова було комфортно, у новостворенній Донецькій області відкривалися російські групи в школах, видавалася російськомовна література. Ось ще інформація, в популяризації якої не були зацікавлені продовжувачі справи Сталіна: починаючи з 1929 року й по 1934-й в Україні було понад 4000 селянських повстань. І Донбас (особливо – Луганщина) не став винятком. Для придушення повстанців використовувалася армія… «Просто неможливо зрозуміти, як світ може залишатися байдужим. Наслідком нинішньої біди в Україні буде російська колонізація, яка приведе до змін етнографічного характеру. У майбутньому й, ймовірно, дуже близькому майбутньому, ніхто не буде говорити про Україну чи український народ, тому що Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням», – ці пророчі слова належать італійському консулу в тогочасній столиці Української РСР Харкові Серджіо Градініго.
Сказані 31 травня 1933 року вони могли б стати одкровенням для багатьох жителів Донецької області навіть сьогодні (Докладніше: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_snimaj-zeleznyak-nam-vreditelej/411273). А у 40-х майже, за словами луганського історика Володимира Семістяги, у кожному райцентрі, на кожній станції нинішніх Донецької та Луганської областей фіксувалися підпільні організації ОУН Бандери. Причому Служба безпеки ОУН організовувала замахи на представників окупаційної адміністрації та агентів німецьких спецслужб. А після того як німців прогнала радянська армія, полювання на «донбаських бандерівців» почало радянське МГБ і гонялося за ними до 1950 р. Чекісти ніколи не втрачали бразди правління в радянській, а потім і єльцинській РФ. План повернення «мятежної провінції Україна» під управління Москви почали вынашувати з першого ж дня знищення Радянського союзу. «З 24 серпня 1991 року ставилася ця мета. Перше, що я почув у Верховній раді РФ від депутата Олега Румянцева: «Потрібно вводити танки в Київ». Єльцин проводив нараду з генералітетом щодо питання: чи можуть РФ та Україна обмінятися ядерними ударами.
Вони готуються до війни з Україною з того моменту, як ми проголосили незалежність», – говорив про це журналіст Віталій Портніков. Рукою Кремля з початку 90-х на Донбасі заводилися партії та рухи, які закликали до відокремлення Донбасу, федералізації та союзу з Росією. Однак складалися вони з маргіналів числом до сотні душ на місто-мільйонник. З 2005 року існувала організація «Донецька республіка» з майбутнім «членом ради міністрів ДНР» Андрієм Пургіним на чолі, яку негласно підтримувала місцева влада. І раптом навесні 2014-го на арену вийшли нікому не відомі «народні губернатори».
Відкіля? Стати Павлу Губареву допоміг екс-секретар донецької міськради Микола Левченко, який називав українську мову мовою анекдотів та пропонував переписати шкільні підручники історії за московським зразком. Історія України мучила Миколу Левченко. Він наполягав на «уроках правди» у донецьких школах, під час яких РФ не виглядала б колонізатором, а Україна перетворювалася на «Малоросію». У травні 2013 року – тобто менше ніж за рік до початку окупації – Левченко та інші нардепи від ПР разом з майбутніми членами «уряду ДНР» пройшли Донецьком з транспарантами «Донбас проти неофашизму». Сенс акції зводився до твердження, що європейський вибір України несумісний з «героїзацією ОУН-УПА». А у лютому 2014 р. цей же Левченко привів свого приятеля Павла Губарева спочатку на сесію Донецької міськради, а 1 березня – на пл. Леніна, де Губарев проголосив себе «народним губернатором» перед тисячами туристів з Росії та депресивних куточків Донецької області. «Комісара «ополчення Донбасу» Павла Губарева нардеп Левченко представив депутатам міськради як свого друга, який незабаром заявив, що за ним стоять тисячи озброєних людей.
На насправді й Губарев, й Левченко були ляльками в руках таких діячів, як нинішній голова «Опозиційного уряду» Борис Колесніков. Про те, що саме цей персонаж маячив за спинами «засновників республіки», ми якось писали тут: /2016/02/23/kriticheskie-dni-borisa-kolesnikova/. Ця команда розраховувала виторгувати в Києва виключне право царювати у «своєму ханстві», але людей Ахметова-Колесникова відсунули в «Л-ДНР». Зате добре приймають на Банковій…
Як ставляться до цієї дати дослідники, історики, громадські діячі, народжені в Донецькій та Луганській областях? Лідер патріотичного об'єднання вихідців з Донбасу «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук впевнений, що Жебривський вирішив пограти з комуністами та їхніми спадкоємцями в особливу донбаську ідентичність. І це, незважаючи на те, що міф про «особливості» Донбасу продовжує експлуатуватися окупантом.
«Донецька еліта» ставилася до цього святка як до фетиша – це символ, який пов'язує їх з їхніми предками чекістами та слугами КПРС, данина поваги їхньому комсомольському минулому, яке камуфлюється під ніби безневинний святок. Створити адмін.одиницю «Донецька область» з центром у Сталіно – це політика найвищого рівня. Адже історичним центром Донецької області був козацький Бахмут, у якому більшовиків було менше й у якому піднімали український прапор. Тому брутально втрутилися в наші традиції й вивели Сталіно (майбутній Донецьк) на перше місце… Пошук донецької ідентичності – одна з технологій формування ненависті до України. Нам пропонували вести свою родовідну від скіфів та сарматів, шукали донецьку ідентичність у спільності зі стахановцями та ангеліними. Гомо совєтикус з Донбасу – той, якого вигадала пропаганда, він був такий працьовитий та особливий, що в одній руці в нього балалайка, а в іншій відбійний молоток! Образ передовика мультиплікувався на всю область: «Донбас – земля трудівників», де головне не хто ти й звідки, і навіть якщо ти алкоголік та розпусник малолітніх – це не важливо, а важливо – скільки ти радянському режиму дав вугілля.
У результаті величезна кількість людей повірила в молочні річки, які забирає з Донецька злий Київ. Убога форма ідентичності, заснована на роздутому почутті гордості за Донбас-годувальник, була головним тезисом «регіоналів», якими вони мобілізували електорат на підтримку урки Януковича. І коли прийшли окупанти, вони зрозуміли, що потрібно й далі гнути цю лінію – про окремішню спільноту людей, яким з Києвом не по дорозі». Доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішної політики Донецького національного університету Юрій Темиров вважає, що питання про святкування 85-річчя Донецької області – це питання політичне. «Щонайменше це питання з області історичної політики. Мотиви й мета тих, хто створював адміністративну одиницю, та реальні, у тому числі довгострокові, наслідки дій, є далеко не тотожними. Має значення який зміст, яка ідея в це дійство вкладається, наскільки цей зміст вписується в теперішню дуже непросту політичну ситуацію. В умовах окупації відзначення мають сенс лише в разі суттєвої інформаційної, пропагандистської (у нормальному сенсі цього поняття) ефективності».
Громадський активіст з Донецька Сергій Фурманюк не бачить сенсу прив'язуватися до привидів минулого й вважає, що нинішні керівники області копіюють тих, які «доцарствувалися» до «російської весни»: «Усі ці радянські святки придумувалися «донецькими» на противагу Дню Незалежності й заради створення міфу про «особливості» жителів регіону. Насправді ця дата цікавіша за все для чиновників. Бюрократам, які прийшли в Донецьку область на зміну рибакам, близнюкам та шишацьким, слід відзначати річницю декрету про створення області за свій рахунок, а не за бюджетний. Реформ в області немає, кошти розворовуються, змін на краще в області не спостерігається». За 85-річною датою стоять усі ті, хто безпосередньо займався геноцидом українського населення на Донбасі. На зміну знищеним українцям Радянська влада прислала росіян.
Історик та журналіст Максим Вихров з Луганська вважає, що накачування місцевого патріотизму саме по собі не погано, але 85-річчя Донецької області – ювілей із запахом: «Не бачу, що тут святкувати. Донбас 85 років тому – це суцільна м'ясорубка. Те, що сталося у 1932 році – це перестановка ліжок у концтаборі. У 1928 році був «Шахтинський процес», за яким тисячі кадрів гірничих інженерів були знищені як шкідники та шпигуни. Потім послідував Голодомор та початок великого терору. Абстрактна батьківщина існує в пропаганді та книгах, те, що відбувається в рідному селі й місті, людям зрозуміліше, тому я не проти «місцевого патріотизму». Але відзначати круглі дати радянського періоду вважаю рудиментом».
Громадський діяч та правозахисник з Донецька Вольга Шейко відзначає недоречність виставляння напоказ промислових досягнень Донбасу без згадування ціни, яка за них сплачена: «Особливість території та її жителів культивувалася скрізь і в усьому. Заперечення про те, що Донеччина це водночас і найбільш екологічно забруднений регіон, це й регіон, що лідирує за кількістю хворих на рак та за числом ВІЛ-інфікованих, той регіон, який займає лідируюче місце за злочинністю серед неповнолітніх – ці аргументи в Донецьку не працювали».
Володимир Семістяга – викладач Луганського національного університету ім. Шевченка та голова обл.об'єднання «Просвіта» – вважає, що історична беспам'ятність вигідна «місцевим елітам». «А якщо говорити про історичну достовірність, то в роки Другої світової Донбас з задоволенням падав на коліна перед окупантами. Дуже активно процвітав колаборціонізм. До речі, поліція на півдні Луганської області, яка співпрацювала з нацистами й яку називали українською, складалася на 90% з… «донських козаків» з армії Тимофія Доманова. А мету творців Донецької області у 1932 році я бачу як задушення національно-визвольного руху. Усі адміністративні перетворення спускалися з Москви, звідти ж приїжджали керувати Донецькою областю чекістські кадри, які вичищали українську інтелігенцію», – говорить Семістяга.
Здавалося б, усі міни радянського періоду вибухнули навесні 2014-го – трагедією на Донбасі, але, як говорив класик, «історія вчить людину тому, що людина нічому не вчиться». Так що ж святкував людина прізвищем Жебривський 2 липня 2017 року? 85-річчя знищення українського селянства? 85-річчя заміни росіянами загублених жителів Донеччини та Луганщини? 85 років стирання національної пам'яті, результатом чого стало утворення незрозумілого «ОРДИЛО»? «Замість того, щоб посилити роботу над популяризацією ідей незалежної соборної України, Жебривський повністю сконцентрований на поверненні в минуле, заигруванні з ворогами України», – написали в зверненні до Президента місцеві проукраїнці з приводу влаштованого Жебривським «Дня ватника». Один з ініціаторів – активіст з Костянтинівки Олександр Меланченко – бачить у святкуванні симптоми руху до «особливого статусу Донбасу». «Ми з цим святком розворачиваємося на 180 градусів. Причому, це не перший раз.
Жебривський цього року святкував 9 травня, тоді як Україна визначилася, що пам'ять про жертв Другої світової ми чтимо 8 травня, а 9 травня костянтинівська молодь уже відзначала День Європи». У відповідь на звинувачення «вишиванник» Павло Іванович назвав проукраїнську громадськість просто рядженими, хоча серед цієї громадськості є люди, які проливали кров за Україну… Як ми вже писали, проукраїнці Донеччини давно б'ють у дзвін: між Жебривським та місцевими патріотами утворилася світоглядна прірва. Колаборанти захопили чиновницький апарат, витіснивши тих небагатьох, які працювали «за патріотичну ідею». А адепти «російського світу» завоювали серце Жебривського й змусили бити поклони в Святогірській лаврі: /2017/06/17/kak-vyimesti-kollaborantov-iz-uchrezhdenij-nenavistnoj-im-derzhavyi/. На своєму посту мільйонер та люба друга Президента так захопився піаром, що вже розгорнув на казенний рахунок політичну агітацію за себе улюбленого.
Сотні тисяч бюджетних гривень розбазарює на просування нового бренду «Оновлена Донеччина», з яким розраховує піти на вибори (докладніше тут: https://dn.depo.ua/ukr/kramatorsk/oblast-vlasnogo-piaru-20170712604452). На підставі чого Жебривський повірив у своє політичне майбутнє – поки не ясно, але мітить Павло Іванович чи не в Президенти!.. (докладніше: /2016/12/19/prezidentskij-gambit-pavla-zhebrivskogo-soyuz-s-separatistami-i-fabrika-botov/). Конкретні справи, якими він запам'ятався жителям Донбасу, не сприяють зміцненню іміджу України. Марні логістичні центри (використовувані, за даними «Радіо Свобода», як перевалочні центри контрабандистів) та неефективне освоєння мільярдів бюджетних та міжнародних коштів, спрямованих на відновлення інфраструктури (про що ми писали тут: /2017/01/20/dengi-na-donbass-15-milliarda-na-seminaryi-millionyi-na-velodorozhki–pilite-shuryi-pilite-/), навряд чи дозволяють губернатору розраховувати на місцевий електорат.
Тоді що ж надихає Павла Іванович? Наші джерела говорять про те, що питання потрібно ставити інакше: не що, а хто. «З вовками жити, по-вовчому вити» – прикинув вигоди Жебривський та перетворив реванш сепаратистів на Донбасі з загрози (на яку ми вказували тут: /2015/06/29/neschastlivoe-mesto-pavla-ivanovicha-ili-hto-nastupnij-na-rol-tsapa-vidbuvajla/) у реальність. Схоже, Жебривський перебуває в творчому союзі з тими силами, які привели на Донбас війну. І дивним святком на тлі війни подає цим ребятам сигнал: «Егегей, «опозиційне правительство», я свій, я готовий грати за вашими правилами!».