13 липня Верховна Рада прийняла новий закон про Конституційний суд. Широким масам цей закон подавався як продовження судової реформи, однак насправді його метою було зовсім інше. На останньому тижні роботи парламенту Банкова досягла стратегічної перемоги: вона не лише розв'язала собі руки для подальшого вільного поводження з Основним законом, але й забезпечила повернення повного контролю над Конституційним судом.
Необхідність цього закону обумовлювалася конституційними змінами минулого року щодо конкурсного порядку формування цього органу та введенням інституту конституційної скарги. Однак Банкова дорого заплатила за цю перемогу. По-перше, їй довелося пожертвувати прийняттям на цій сесії трьох критично важливих для продовження реформування судової системи процесуальних кодексів. По-друге, вона фактично відкрито продемонструвала суспільству своє тісне співробітництво з представниками влади часів Януковича — «Опозиційним блоком» та іншими «колишніми» регіоналами.
Потрібно було також подолати опір фракцій «Батьківщини», «Самопомочі» та «Радикальної партії Ляшка», які категорично виступили проти прийняття закону про Конституційний суд у редакції Адміністрації Президента і не дали за нього жодного голосу. Водночас «Опозиційний блок» та «Відродження» дали відповідно 25 і 22 голоси, які й визначили потрібний результат — 245 голосів «за». Однак гра стоила свічок. Банкова забезпечила відновлення контролю над Конституційним судом, без якого неможливо забезпечити президентський пріоритет у системі влади, вирішення завдань щодо її утримання та розширення владних можливостей.
Наскільки відомо, одним із сценаріїв, який розробляють провладні політтехнологи на найближчу перспективу, є перехід України до парламентської форми правління з обранням президента парламентом. Такий перехід вимагає відповідних змін до Конституції, які можуть бути внесені лише за наявності позитивного висновку Конституційного суду.
Слід нагадати: у 2003 році Конституційний суд уже давав висновок, що таке «змінення порядку обрання Президента України не призводить до скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина», а отже, можливе обрання глави держави Верховною Радою є допустимою конституційною змінею. Того ж року не висловлювала своїх зауважень щодо такої коректури української Конституції й Венеціанська комісія. Але вітчизняний Конституційний суд відомий своїми екзотичними рішеннями та має дурну звичку змінювати свою позицію. Тому, щоб не виникло жодних проблем із висновком щодо змін Основного закону, склад цього органу повинен бути лояльним до політичного керівництва держави.
Будучи формально суто юридичним органом, Конституційний суд відіграє ключову роль у великій політиці. Оскільки, утверджуючи верховенство Конституції, він визначає межі дозволеного для ключових політичних суб'єктів — парламенту, президента та уряду. Лише він може «дати зелене світло» змінам Конституції й лише за його рішенням можуть бути визнані неконституційними акти вищих органів влади.
Недавно повноваження Конституційного суду змінилися шляхом введення конституційної скарги. Однак у цілому добра ідея посилення захисту конституційних прав громадян у наших реаліях та при «умілому» використанні цього інституту може перетворитися на додатковий інструмент вирішення політичних і бізнесових питань. Можна припустити, що в результаті розгляду конституційних скарг буде сформована нова судова практика за всіма категоріями справ (цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних), а роль Конституційного суду в соціально-економічних і політичних процесах істотно посилиться. Крім того, Конституційний суд стане новим центром впливу на рішення судових справ, оскільки при нинішній розбалансованій судовій системі його «куратори» не завжди здатні забезпечити належний супровід вирішення потрібних справ.
Як гарант Конституції Конституційний суд перебуває над усіма органами та посадовими особами держави. Звичайно, незалежний Конституційний суд може розглядатися як перешкода їхній діяльності, тому вони хочуть як мінімум позбутися його «опіки», як максимум — поставити його собі на службу.
До цього прагнули всі президенти й, судячи з рішень Конституційного суду, найчастіше їм це вдавалося. Так, у 2003 році Конституційний суд, всупереч однозначній забороні Конституції, дозволив Кучмі балотуватися на третій президентський термін. У 2007 році Ющенко домігся того, щоб його указ про розпуск Верховної Ради та призначення дострокових парламентських виборів так і не був оцінений Конституційним судом на предмет конституційності. Апогею політичний вплив на Конституційний суд досяг у період правління Януковича — тоді цей орган практично перебував у його повному підпорядкуванні. У 2010 році рішення Конституційного суду про можливість формування парламентської коаліції з «тушок» та повернення Конституції в редакції 1996 року не лише стали «шедевром» тлумачення Основного закону, але й сприяли узурпації влади президентом, що згодом привело до трагічних подій 2013–2014 років. За президентства Порошенка Конституційний суд також не вийшов з орбіти Банкової. Усі його ключові рішення чітко вкладалися в канву її інтересів — Конституційний суд освятив усі президентські ініціативи щодо змін Конституції, а також, угоджуючи політичному керівництву, дуже оригінально витлумачив положення Конституції про наступну чергову сесію парламенту.
Щоб функціонувати відповідно до свого конституційного призначення, Конституційний суд повинен бути незалежним органом. Для забезпечення його політичної рівновіддаленості Конституція визначає трьох суб'єктів формування складу Конституційного суду: президент, парламент та з'їзд суддів призначають по шість суддів Конституційного суду. Однак це не захистило Конституційний суд від очевидного дисбалансу впливу — він завжди «дрейфував» навколо президента. Причому очевидною була така тенденція: чим впевненіше глава держави почував себе в системі влади, тим ближче до нього перебував Конституційний суд. Це й зрозуміло, адже у такого глави держави з'являлося більше можливостей для того, щоб «орієнтувати» Конституційний суд на себе.
Яскраво виражений дисбаланс політичного впливу на Конституційний суд сформувався у 2010 році з приходом до влади Януковича: спочатку з Конституційного суду «вигнали» чотирьох суддів (Дідковського, Джуня, Домбровського та Мачужак), які були призначені з'їздом суддів і не викликали довіри у нового правителя, а потім на їхнє місце завели чотирьох спеціально підібраних суддів, у лояльності яких не було жодних сумнівів (троє з них входять до складу Конституційного суду досі — Гультай, Запорожець, Шаптала).
Це сталося за кілька днів до печально відомого рішення Конституційного суду про повернення Конституції в редакції 1996 року, що істотно розширило повноваження Януковича. Надалі Янукович лише посилював свій вплив на Конституційний суд, формуючи його склад з людей, яким особливо довіряв. Так, у 2011 році регіонали зі скандалом провели через парламент Пасенюка. У 2013 році Янукович своїм указом призначив суддями Конституційного суду Касмініна та Тупицького, а з'їзд суддів делегував до складу Конституційного суду Литвинова. Останні троє є суддями Конституційного суду й досі.
Одразу після Революції гідності парламент спробував усунути існуючий дисбаланс впливу на Конституційний суд — 24 лютого 2014 року він звільнив п'ятьох суддів за порушення присяги (фактично — за сприяння узурпації влади Януковичем), а ще семерьох рекомендував звільнити главі держави та з'їзду суддів. Тоді ж на вакантні посади Верховна Рада призначила чотирьох нових суддів Конституційного суду — Мельника, Саса, Слідєнко та Шевчука. Однак такі кадрові рішення не змінили ситуацію в Конституційному суді істотно — оскільки глава держави та з'їзд суддів не прислухалися до рекомендацій парламенту, то в Конституційному суді збереглася більшість суддів попередньої каденції.
Більше того, обравши головою Конституційного суду Баулина, вони знову взяли управління Конституційним судом під контроль. Фактично Конституційний суд був єдиним вищим державним органом, основу якого протягом трьох років після Революції гідності складали люди, що входили в команду президента-втікача. А ще більший парадокс полягає в тому, що вони дружно перейшли «під крило» нового господаря Банкової. До речі, цей момент багато в чому пояснює ситуацію як активного голосування колишніх регіоналів за президентський проект закону про Конституційний суд зокрема, так і існування небезпечного симбіозу представників нинішної та попередньої влади загалом.
Ось як у травні цього року описував ситуацію в Конституційному суді суддя Конституційного суду у відставці Джунь: «Сьогодні в КСУ лише Шевчук, Слідєнко, Сас, Мельник та, очевидно, Колесник — справді незалежні судді. А решта — просто мантієносці — клеврети або Порошенка, або Януковича. До речі, клеврети останнього перейшли на повне утримання до Порошенка. Тому сьогодні в КСУ п'ятеро суддів і десять мантієносців…»
На початку червня цього року закінчилися повноваження суддів Баулина та Вдовиченко (рекомендованих парламентом главі держави до звільнення за порушення присяги ще у лютому 2014 року). Отже, Банкова втратила в Конституційному суді більшість, необхідну для прийняття потрібних їй рішень. Це вимагало невідкладного кадрового втручання для виправлення ситуації. Таку можливість міг забезпечити лише новий закон про Конституційний суд, який повинен був прописати порядок передбаченого Конституцією конкурсного заміщення посад суддів Конституційного суду.
У світлі того, що за новим законом конкурс зведено до суто формальної процедури й дозволяє легко провести в Конституційний суд потрібні кадри, переважаючий політичний вплив з одного центру на цей орган буде відновлено в стислі терміни. Вже восени можуть бути заповнені щонайменше три судівські вакансії — одна за квотою з'їзду суддів та дві за квотою президента (проблеми можуть виникнути лише із заповненням двох вакансій за квотою парламенту).
Після цього буде вирішено важливе питання про нового голову Конституційного суду, посада якого вакантна вже чотири місяці. За законом повноваження голови Конституційного суду, крім представницьких функцій, в основному зводяться до скликання засідань суду, головування на них та розпорядження бюджетними коштами. На практиці ж він — надзвичайно впливова особа, від якої залежить розподіл справ між суддями, визначення пріоритетності їхнього розгляду, спрямованість діяльності суду та його секретаріату. А головне, за традицією, голова Конституційного суду завжди виступав головним комунікатором з політичним керівництвом держави й доносив до суддів його думку (прохання, побажання, вказівку — як коли) з актуальних для нього питань. У зворотному напрямку він інформував про стан справ у суді, «хто чим дихає» тощо. Через нього вирішувалися важливі для суддів питання (квартири, нагороди, звання).
Тому вибори голови зазвичай проходили за такою схемою: вгорі визначалися з кандидатурою, а судді потім «демократично» її схвалювали. Сьогодні посада голови Конституційного суду вакантна, і його обов'язки виконує найстарший за віком суддя. Однак виконуючий обов'язки голови та повноцінний голова — абсолютно різні речі.
Тому одразу після доукомплектування Конституційного суду «за конкурсом» виникне питання обрання його голови. Точніше, воно вже виникло, коли на початку травня група суддів ініціювала вибори нового голови. Тоді ця ініціатива пройшла в ЗМІ малопомітно. А даремно, оскільки від її реалізації залежало бути чи не бути в Україні Конституційному суду як органу, невідступно стоячому на захисті Конституції. Мені тоді довелося говорити про те, що ця ініціатива є спробою зламати попередню негативну практику й самостійно визначитися з керівником Конституційного суду, що стало б першим кроком до його незалежності. Якщо ж усе пройде за традиційним сценарієм, то це означатиме продовження практики виконання цим органом політичних замовлень. А отже, й подальшу деградацію всієї системи державної влади, оскільки Конституційний суд (якщо він є) виступає головним обмежувачем її свавілля й захистом від узурпації. Але Конституційний суд не зумів реалізувати цю ініціативу й втратив шанс стати справді незалежним органом.
З урахуванням усього, пауза з обранням нового керівника Конституційного суду має політичний підтекст — Банкова вважає, що такі вибори несвоєчасні. Причин може бути кілька: 1) її повністю влаштовує тимчасове виконання обов'язків голови Конституційного суду; 2) у нинішньому складі Конституційного суду в Адміністрації Президента немає стопроцентного «свого», кому б вони повністю довіряли цю важливу сферу. Отже, потрібна людина буде введена в Конституційний суд пізніше; 3) така людина в нинішньому Конституційному суді є, але для її обрання не вистачає голосів. Тому вибори будуть затягуватися доти, поки існуючі вакансії не заповняться лояльними людьми.
Якщо говорити про претендентів з діючих суддів, то в ЗМІ називалися три кандидатури на посаду голови: Мойсик, Кривенко, Шевчук. Досвідчений політик Мойсик, призначений президентом Порошенком у 2016 році, у травні вже випробовував свою долю, але не набрав необхідної кількості голосів. Кривенко також був призначений минулого року й сьогодні, як найстарший за віком суддя Конституційного суду, виконує обов'язки голови. Він довгий час працював у Верховному суді, керував адміністративною палатою й, за логікою речей, йшов в Конституційний суд з прицілом на посаду голови.
Однак то ли через нестачу потрібної кількості голосів, то ли через відсутність згоди зверху, офіційно на цю посаду не висувався. Шевчук є одним з найбільш молодих суддів Конституційного суду, але вже встиг попрацювати суддею Європейського суду з прав людини. Його перевагами називають добре знання міжнародного права, політичну неангажованість, вміння продукувати ідеї та втілювати їх у судові рішення. Однак такі риси для тих, хто приймає рішення щодо Конституційного суду, є скоріше недоліком, ніж перевагою. Тому при обранні головою Конституційного суду він може розраховувати лише на голоси близьких за духом колег, яких сьогодні в Конституційному суді явно недостатньо.
Потенційні кандидати на головування відвідали Адміністрацію Президента, але вирішення цього питання так і не зрушило з місця. Знаючи механізм прийняття кадрових рішень на Банковій, можна припустити, що вона поки не визначилася з новим керівником Конституційного суду, але, найімовірніше, це буде кандидатура зі сторони, яку повинні завести в Конституційний суд за новим законом. У політичних колах називають кількох можливих претендентів.
Зокрема, Онищука, який за Ющенка був міністром юстиції, а раніше, будучи депутатом, входив до фракцій «Наша Україна», «Єдина Україна», НДП, ПППУ. За Януковича він отримав посаду ректора Національної школи суддів, яку займає й досі. Останнім часом почали говорити про захід в Конституційний суд заступника голови Адміністрації Президента Філатова. Саме через нього відбувався безпосередній контакт з Конституційним судом, і він керував підготовкою нового закону про Конституційний суд. Філатов в Адміністрації Президента відповідає за проведення судової реформи, з чим сьогодні виникли серйозні проблеми: новий Верховний суд не сформований, процесуальні кодекси не прийняті, апеляційні та місцеві суди перебувають у невизначеному стані й страждають від істотного недокомплекту суддів. Але в нього є неспростовна перевага — довгий час входить до найближчого оточення президента, якому той довіряє. А, як відомо, особиста довіра та відданість є визначальними критеріями нинішньої кадрової політики. Можна не сумніватися, що при нинішньому складі Конституційного суду (тим більше, з урахуванням заповнення двох вакансій за президентською квотою) кандидатура Філатова на посаду голови Конституційного суду стане проходною.
Безперечно, новий закон про Конституційний суд регулює багато питань, необхідних для надлежної організації та діяльності Конституційного суду, забезпечення звернення до нього, визначення процедури розгляду ним справ. Те, про що сказано вище, не зазначено в законі — воно читається між його рядків, визначається тенденціями розвитку загальної ситуації в країні та особливостями реалізації державної влади в нашій державі. Тому доводиться констатувати, що найімовірніше новий закон, на велике жаль, не приведе до появи в Україні нового Конституційного суду — незалежного та неупередженого захисника Конституції. При цьому треба чітко усвідомлювати, що незалежний суд, зокрема конституційний, є непременною умовою й запорукою утвердження демократії та правової держави. Проведення судової реформи «під себе», з ігноруванням принципу незалежності судової влади, руйнує демократичні й правові основи функціонування суспільства, створює умови для узурпації влади. Україна не може ще раз допустити те, що вона пережила за Януковича, і те, що довелося виправляти з великими втратами та важкими наслідками.
Недавно троє колишніх польських президентів та відомі громадські діячі публічно виступили проти судової реформи, що проводиться в Польщі, побачивши в ній загрозу знищення незалежності судів та можливість установлення диктатури. Сьогодні в Україні йде більш масштабна судова реформа. Але ніхто з такими заявами не виступає. Тому, що вона не несе в собі такої загрози, чи тому, що некому виступити?