Генерал-майор запасу Петро Копка, колишній виконувач обов'язків начальника Головного управління розвідки СБУ, розповів про російську агентуру в Україні, про те, як Москва «перехитрила» Київ під час укладення договору між спецслужбами, чому на секретних документах від розвідки, призначених особисто главі держави, стояла підпис Віктора Медведчука, як беглий президент Віктор Янукович «розміщував» свій капітал у східних країнах і чому Захід ніколи не допустить розпаду РФ.
Петро Копка — один із тих, хто стояв у витоків створення української розвідки, якій присвятив майже 20 років свого життя. У 22 роки його зараховано слухачем Вищої школи КГБ СРСР імені Дзержинського в Москві, після її закінчення працював у рідній Черкаській області та Києві. У 1987 році знову виїхав до Москви для навчання в Краснозоряному інституті КГБ імені Андропова.
До 1991 року був старшим оперуповноважених у Першому головному управлінні КГБ, а з розпадом Радянського Союзу повернувся до Києва, де разом із колегами працював над створенням інформаційно-аналітичної розвідувальної служби незалежної України. Протягом 10 років, з 1993 року, Копка керував інформаційно-аналітичним підрозділом зовнішної розвідки, у 2003 році став виконувачем обов'язків начальника Головного управління розвідки Служби безпеки України. Того ж року Копка несподівано звільнився у запас за власним бажанням і назавжди пішов із розвідки. У 2004 році з відзнакою закінчив Київський університет права. Нині 61-річний екс-розвідник керує дослідницькими програмами компанії «Центр оперативно-стратегічного аналізу» (COSA), працює у сфері аналізу проблем міжнародних відносин та міжнародної безпеки. Володіє англійською, французькою та чеською мовами.
У виключному інтерв'ю виданню «ГОРДОН» Петро Копка розповів про російську агентуру в Україні; чому другий президент України Леонід Кучма «не бачив секретних документів від розвідки, призначених йому особисто»; як Кремль обманув Банкову під час укладення договору між російською та українською спецслужбами про взаємну «непрацю» один проти одного та чому Захід ніколи не допустить розпаду РФ.
Вбивство Вороненкова в Києві, пожежа на військових складах у Балаклії, підрив автомобіля ОБСЄ у Луганській області, події 9 травня — це не ланцюг збігів, а стійка тенденція. Два місяці тому в центрі Києва застрелили екс-депутата Держдуми, свідка у справі проти Януковича Дениса Вороненкова, який втік із Росії та отримав українське громадянство. Після вбивства з'ясувалося, що Вороненкова охороняли не СБУ чи спецназ, а колишні колеги Копки з сусідного відомства — військової розвідки. Копка вважає, що це або тупість керівництва, або Вороненкова спеціально підставили.
«Це політичні бізнес-розбірки», — пояснює він. У Росії, де бізнес не відрізняється від політики, а політиків від бандитів, сталося абсолютне зрощення криміналітету з державою. Вбивство Вороненкова в Києві та пожежа на військових складах у Балаклії 23 березня, обстріл із гранатомета будівлі Генконсульства Польщі у Луцьку ночі на 29 березня, загибель українського контррозвідника у Маріуполі 31 березня, скандал з «Євробаченням», чергова мовна суперечка, підрив автомобіля ОБСЄ у Луганській області 23 квітня, події 9 травня — це не ланцюг збігів, а стійка тенденція.
23 березня 2017 року в центрі Києва був застрелений той, хто втік із Росії та отримав українське громадянство, екс-депутат Держдуми Денис Вороненков. Вбивцю — 28-річного громадянина України Павла Паршова — смертельно поранив охоронець Вороненкова з військової розвідки.
Копка вважає, що Росія почала активну дестабілізацію ситуації всередину України. Додайте сюди одночасну концентрацію військ РФ на східному кордоні. По-друге, починається підготовка до виборів президента РФ. «Але вони через рік — навесні 2018-го», — зауважує інтерв'юер. «Будь-який, навіть дрібний провал України — величезний плюс для Росії та особисто Путіна. Ви шукаєте причину, а я вам пропоную аналізувати наслідок цих подій, виявляти стійку тенденцію. Причина неважлива, важливий результат, а він один: дестабілізація України», — відповідає Копка.
На запитання про те, чому він пов'язує інциденти в Україні саме з президентськими виборами в Росії, якщо їхній результат заздалегідь відомий, Копка пояснює: «Намалюють для плебсу, але крім сірої маси в Росії є так звана «еліта», яка все частіше задається питанням: «Цей знову очолить країну, а далі що? Вовка куди-небудь полізе з «Буками» та «Градами», нарветься на санкції, а з нашими капіталами що буде?». Путіну потрібна підтримка не народу, а свого оточення. У Росії свита грає короля, і свита розуміє: санкції не зніму, поки Путін при владі. Намагаючись переконати близьке оточення, що без нього ніяк, президент РФ буде по максимуму нагнітати обстановку всередину Росії та за її межами, особливо в Україні».
На питання про те, чи буде в Україні багато ворожих диверсій до весни 2018 року, Копка відповідає: «Не виключено». Путін не може піти від влади: або помре на посту, або «його умруть». Поки що буде постійно нагнітати обстановку, щоб утримати владу. Це як їзда на велосипеді: треба весь час крутити педалі, інакше впадеш. У випадку з Путіним — впадеш із летальним наслідком.
СБУ та Служба зовнішної розвідки РФ укладли договір не працювати один проти одного, але Москва перехитрила Київ. Копка пояснює, що він пішов із розвідки в кінці 2003 року, тому судити про те, як після цього розглядали Росію, не може. Але за тим, що він знає з інших місць роботи, зокрема в РНБО, можна з впевненістю сказати: Росію ніколи не розглядали як потенційну загрозу Україні. Більше того, Служба безпеки України та Служба зовнішної розвідки Росії укладли договір про взаємну «непрацю» один проти одного. Це було в середині 1990-х років, точну дату він не пам'ятає.
«Суть договору в тому, що нас переграли. СБУ та Служба зовнішної розвідки РФ укладли договір не працювати один проти одного. В принципі, це нормальна практика всіх спецслужб. Але в нашому випадку задіяли хитрий механізм: договір укладли, але російська Служба зовнішної розвідки й не збиралася «працювати» проти України», — розповідає Копка.
На запитання, чи це означає, що цим займалася ФСБ, він відповідає: «Не просто займалася, на неї прямо покладли цю функцію, навіть окреме підрозділення створили, відповідальне за так зване ближнє зарубіжжя (що, до речі, згодом зіграло з російським вищим керівництвом злу жарту). Тобто СБУ взяла на себе юридичне зобов'язання не вести проти Росії розвідувальну діяльність, а ФСБ зобов'язань не проводити проти України розвідувальної роботи на себе не брала».
«Простою мовою: Москва нас перехитрила?» — уточнює інтерв'юер. «В принципі, так. Однак треба пам'ятати: в той час розвідка та контррозвідка в Росії були розділені, а у нас — ні, що й полегшило Москві завдання. Причому вирішувалася вона на найвищому рівні — у Кремлі. В адміністрації президента РФ організацією роботи ФСБ проти України займався деякий Модест Колеров», — пояснює Копка.
Колеров — російський історик, екс-начальник управління президента РФ з міжрегіональних та культурних зв'язків із зарубіжними країнами, головний редактор інформагентства REGNUM. Колерову заборонено в'їжджати до Литви, Латвії, Естонії та Грузії.
Це була перша проба пера Кремля реально «надавити» на українське керівництво, використовуючи для цього невпорядкованість прикордонних питань. Нинішній Донбас — продовження «безмежної» епопеї. На той час настала черга делімітації морської ділянки українсько-російського кордону в акваторії Азовського моря. Росія пропонувала розглядати його як внутрішнє, без прикордонної формалізації. Українське керівництво не погоджувалося, виступаючи за класичний кордон. Щоб зробити наше керівництво більш сговірливим, Кремль здійснив цю першу операцію своєрідного залякування, показав, хто в домі господар: мовляв, будемо робити так, як вважаємо потрібним. Конфлікт загострився, ми виставили прикордонників, «показали зуби». Після терміновою розмови Кучми з Путіним конфлікт замовчали. І в цьому була наша помилка.
Якби тоді, у 2003 році, Україна по-справжньому жорстко виступила з вимогою до Москви пояснити таку поведінку, здавалося б, дружньої держави, звернулася б до міжнародних організацій з проханням звернути увагу на цей недружній акт, поступово й демонстративно почала б змінювати точку зору на українсько-російські відносини в цілому — багато чого тепер було б по-іншому.
«Чому цього не сталося?» — запитує інтерв'юер. «За всім стояв і стоїть людський фактор. Тоді в політичній еліті країни переважала думка про Росію як про стратегічного партнера України. Діяв так званий Великий договір про дружбу, положення якого для нас були незиблемі. На відміну від Москви, яка розглядала договір як тимчасове непорозуміння. А що стосується розвідки, то, як я вже сказав, 31 грудня 2003 року я пішов. За все, що там робилося після, не відповідаю», — пояснює Копка.
Кучма не бачив секретних документів від розвідки, призначених йому особисто. Все проходило лише через Медведчука. На запитання про те, чи не намагалися перед уходом із розвідки донести Кучмі, що треба вже зараз розглядати Росію як потенційну загрозу, Копка відповідає, що у відповіді на це питання кілька складових.
Насамперед це ставлення керівництва будь-якої держави до інформації власної розвідувальної служби. Кожен політик має власне уявлення про політичні процеси, що відбуваються. Це уявлення формується на основі всієї сукупності інформації, яку він сприймає. Дані розвідки займають у цій сукупності, повірте, далеко не найважливіше місце. А ще, не дай Боже, якщо розвідка де-небудь «дала маху», то й ставлення до її інформації буде відповідним. Щоб поколебати політика в його власній впевненості, необхідні вже дуже вагомі обставини. Росія на чолі з тоді ще молодим лідером явно не укладалася в ці обставини.
«Ну сталася конфузія з Тузлою, з ким не буває? Ми ж майже брати, однієї крові. Це загальне зауваження. Але крім вищесказаного величезну роль грає, як налагоджена система комунікації першої особи держави з розвідкою, наскільки чітко розроблений і дотримується цей своєрідний державний ритуал», — говорить Копка.
У США, наприклад, це щоденний доклад когось із національної розвідки про бачення основних світових процесів. Що стосується українських реалій того часу, він наводить лише один приклад. Наприкінці року (точну дату не пам'ятає) до них з Адміністрації Президента повернулося кілька сотень документів, адресованих главі держави, з грифом «Цілком таємно» та обмежувальними написами «Особисто» та «Підлягає поверненню». На всіх документах стояла підпис тогочасного голови президентської адміністрації Віктора Медведчука. І жодної підпису українського президента.
«Що це означає?» — запитує інтерв'юер. «Кучма не бачив секретних документів від розвідки, призначених йому особисто. Все проходило лише через Медведчука: він ставив автограф і повертав аналітику назад», — пояснює Копка.
«З якою резолюцією: «Не вірю, перевірити»?» — уточнює інтерв'юер. «Ну, таку резолюцію він дати не міг, оскільки розвідка йому, хай і головному в країні секретарю, все ж не підпорядковувалася».
У цій ситуації важливіше інше: президент не читав документів, але чому про них дізнавалися інші люди? Одного разу вони відправили президентові матеріал з делікатного питання, що стосувалося поведінки одного високопоставленого російського чиновника на переговорах у зарубіжній країні (не в Україні). Через непривелику кількість часу йому перезвонили й попередили про небажаність реалізації подібних даних.
«Хто перезвонив?» — запитує інтерв'юер. «Звичайно ж, не адресат», — відповідає Копка. «А хто?» — «(Після довгої паузи.) Коли вам твердять, що в Україні багато років діє потужна російська п'ята колона — це не просто розмови. У нас величезна дірка у всіх відомствах, у тому числі тих, що відповідають за безпеку держави. І після 2014 року кремлівська агентура ніде з України не подівся, по-колишньому сидить у ключових відомствах».
На запитання про те, чи відчуває він особисту відповідальність за те, що не оприлюднив цю інформацію раніше, Копка відповідає цинічно: «Я завжди розумів: Україна не складеться як держава, поки не прольється кров, поки кожен на собі не прочує ціну свободи, поки кожен не зрозуміє, що незалежність не падає в руки просто так, завдяки трьом підписам під Беловезькими угодами. Що стосується «тепер все могло б скластися по-іншому»… Не варто перебільшувати роль розвідслужб. Розвідка діє лише в межах зовнішної політики держави, не може вийти за них. За зовнішню політику України, за Конституцією, відповідає президент. За всю історію незалежної України у нас ніколи не було стратегічної грамотної зовнішної політики щодо Росії. На жаль, немає й тепер, точніше, вона виражається в «консервації» Липецької фабрики».
На запитання про те, чому не було такої політики, Копка пояснює: «Тому що сама Росія цього не бажала, а українська політична еліта й не наполягала. З різних причин: одні з наївності, інші — з лінощів, а треті — з корисливих міркувань. Головна ж наша помилка в тому, що, отримавши незалежність у 1991 році, ми вирішили: все, Україна склалася як держава, решта саме якось наладнається без прикладення зусиль».
Протягом 25 років незалежності не побудували жодного повноцінного демократичного інституту, досі використовуємо радянську модель управління державою аж до старого адміністративно-територіального поділу. За Медведчука, як пізніше за Януковича, усі важливі призначення в Києві негласно узгоджувалися зі Старою площею в Москві.
«Що сталося 31 грудня 2003 року, коли ви назавжди пішли зі стратегічної розвідки?» — запитує інтерв'юер. На момент звільнення Копка був виконувачем обов'язків начальника Головного управління розвідки СБУ (ГУР, з 2004 року це Служба зовнішної розвідки України). Кількома місяцями раніше, 1 вересня 2003 року, тогочасним головою СБУ Радченком він був представлений президентові як кандидат на посаду начальника ГУР СБУ. Розмова з Леонідом Кучмою пройшла успішно, на прощання він сказав буквально таке: «Йди, працюй. Розвідку будемо будувати всім миром». Того ж дня президент підписав указ про його призначення. Через два місяці, 6 листопада, Головному управлінню розвідки був представлений новий начальник — зовсім інша людина (генерал-майор Олег Синянський керував розвідкою з листопада 2003 року по березень 2005 року).
«Я просто написав рапорт про звільнення, відгуляв положений мені відпустку й 31 грудня був звільнений у запас. В іншій ситуації я, можливо, й залишився б, але як офіцер розумів: не зможу далі працювати, якщо мені не довіряє президент країни», — пояснює Копка.
«Якщо указ про ваше призначення главою розвідки був підписаний, чому Кучма раптом передумав?» — запитує інтерв'юер. «Я спочатку про це не задумувався. Але потім обізнані люди розповіли мені, як все було насправді. Кучма підписав указ про моє призначення в той час, коли Медведчук був у відпустці. Медведчук повернувся й… не видав указ на кодифікацію, а без цього указ — не указ, просто папір із текстом. Пройшов місяць і з'явився новий чоловік. За Медведчука, як пізніше за Януковича, усі важливі призначення в Києві, а тим більше на посаду начальника розвідки, негласно узгоджувалися зі Старою площею в Москві (місце розташування адміністрації президента РФ). Медведчук, очевидно, проконсультувався про мене й отримав нелестний відгук. Нікому, тим більше Москві, професіонали на такій посаді в Україні не потрібні. А я, вибачте, вважаю себе професіоналом».
«Тим більше що в Ясенево на той момент мене ще добре пам'ятали» (район Москви, де розташовувалося Перше головне управління КГБ СРСР, а тепер Служба зовнішної розвідки РФ).
На запитання про те, чи правда, що в професійних колах Радченка вважають агентом російських спецслужб, Копка відповідає: «Думаю, це вброс, щоб дискредитувати професіонала. Паралельно з роботою в РНБО я був залучений Володимиром Горбуліним до будівництва нового Інституту проблем національної безпеки, ми створювали його маленьким колективом, цілодобово працювали. До 2010 року я був першим заступником директора Інституту проблем національної безпеки РНБО України».
«А у 2010 році Янукович став президентом і почав чистити всі аналітичні центри, що розробляли стратегію національної безпеки України?» — запитує інтерв'юер. «Скажімо так, після приходу Януковича в системі аналітичного забезпечення діяльності президента почався процес своєрідної оптимізації».
Два інститути, що функціонували в межах РНБО (Національний інститут проблем міжнародної безпеки та його, Інститут проблем національної безпеки), об'єднали з Інститутом стратегічних досліджень на чолі з Андрієм Ермолаєвим (політолог, тепер керує експертно-аналітичною групою «Нова Україна», яку пов'язують з екс-главою Адміністрації Януковича нардепом Сергієм Левочкіним). Копка тоді виступив на засіданні керівництва інституту й прямо сказав Ермолаєву: «То, що ви робите, — велика помилка, яка обов'язково позначиться на аналітичному забезпеченні президента».
«Що Ермолаєв відповів?» — запитує інтерв'юер. «Зробив вид, що мої слова його не стосуються. До ліквідації наш інститут активно розвивався, працюючи над адаптацією поняття «національна безпека» до українських реалій. За короткий час були підготовлені наукові кадри, «заточені» на вирішення проблем у різних сферах діяльності держави, але з позицій національної безпеки. Були створені аспірантура й докторантура, встановлені міжнародні зв'язки з рідними науковими структурами в інших країнах».
«Одним словом, ми почали відчувати себе «в своїй тарілці» й у сфері національної безпеки. Але у 2010 році одним росчерком пера було поховано цілий науковий напрямок, що не могло не аукнутися через три роки — наприкінці 2013 року».
У 1991 році, виступаючи з трибуни Верховної Ради, президент США Буш-старший уговорював нардепів не створювати незалежної України. На запитання про те, чи закриття інституту було в тому числі привітом Горбуліну від Медведчука, Копка відповідає: «За моєю інформацією, закриття інституту було в тому числі привітом Горбуліну від Медведчука. Який висновок я повинна зробити, якщо на четвертому році війни з Росією Медведчук залишається не лише ключовою персоною українського політичного закулісся, але й представляє мою країну на переговорах з агресором?» — запитує інтерв'юер.
«Я вам уже відповідав: кількість агентів Кремля в Україні не зменшилася. До речі, за Януковича Медведчук не грав такої ролі, як тепер», — пояснює Копка. «Може, це вимушена міра з боку офіційного Києва, щоб якось усадити Кремль за стіл переговорів?» — запитує інтерв'юер. «Це не вимушена міра, а чергова спроба усидіти на двох стільцях. Росія розуміє силу й лише силу, тому треба було послати подалі вимогу Кремля, щоб до складу переговірників від України був включений Медведчук».
«Добре теоретизувати, сидячи в кафе в Києві, а не спостерігаючи зсередини мінські переговори. У Росії, взагалі-то, другий ядерний потенціал у світі», — зауважує інтерв'юер. «І де в Україні вони використовують зброю? А самі, думаєте, не постраждають? Росія в цьому сенсі — це своєрідна мильна бульбашка. Путін лише надимає щоки й напускає на себе важливість, а насправді це «понти», що вже довів Трамп, коли розбомбив авіабазу в Сирії. Росія навіть особливо не виступила, зрозумівши всю марність такої реакції», — відповідає Копка.
Незадовго до оголошення незалежності американський лідер прилетів до Києва з офіційним візитом і заявив, що США виступають проти відокремлення України від Радянського Союзу.
«Якщо путінська Росія — всього лише мильна бульбашка, чому Захід так довго й м'яко з нею возиться?» — запитує інтерв'юер. «Великі політичні ігри. Знаєте, що таке «Мова про котлету по-київськи»?» — запитує Копка. «Жартівливе найменування промови президента США Джорджа Буша-старшого під час його офіційного візиту до Києва на початку 1990-х років», — відповідає інтерв'юер. «Правильно. 1 серпня 1991 року Джордж Буш-старший з дружиною прибув до Києва, проведши перед цим три дні в Москві в резиденції Ново-Огарево в компанії подружжя Горбачових».
«Виступаючи з трибуни Верховної Ради, американський президент уговорював народних депутатів не створювати ніякої незалежної України, лякав «войовничим, радикальним і самогубним націоналізмом». Тільки вдумайтеся: США все життя боролися з імперією зла — Радянським Союзом, а коли він зашатався, тут же принялися його рятувати, испугавшись виникнення відразу кількох осередків напруженості. Це найяскравіший приклад політики Заходу. Кожна держава керується лише й виключно власними інтересами. Україна повинна поступати так само».
У Україні незалежний розвідувальний орган — Службу зовнішної розвідки — створили лише у 2004 році, тобто через 13 років після здобуття незалежності. На запитання про те, чи не на диктофон його колеги з розвідки впевняли його, що цілеспрямований розвал українських відомств, відповідальних за безпеку й оборону держави, почався не за Януковича, а за пізнього Кучми та Ющенка, Копка відповідає: «Жодне більш-менш гідне уваги явище не може раптом виникнути з нічого. Так і вплив Росії на Україну. Москва з самого початку української незалежності не залишала надії повернути Київ під свій жорсткий контроль».
Північна сусідка устами депутата тоді ще Верховної Ради Росії з дуже російським прізвищем Лисенко загрожувала їм ядерним ударом у разі оголошення незалежності. Звичайно ж, для вирішення цього основного завдання було зроблено все, щоб створити на нашій території пророссійські організації, завербувати своїх адептів серед українських політиків і чиновників, внедрити свою агентуру в українські міністерства й відомства. Насамперед у ті з них, які мають стосунок до забезпечення національної безпеки. І немає різниці, хто президент. Це перманентний процес. Він був, є й завжди буде. Так працюють у всьому світі. Просто успішність реалізації російського проекту залежить від активності протидії йому з українського боку.
Саме тому за Януковича процес іноземного контролю досяг апогею, коли до керівництва держави прийшли не лише пророссійські адепти, але й люди з російськими паспортами. З боку української влади було не протидія, а навпаки, сприяння процесу формування відразу кількох п'ятих колон, що діють в інтересах північної сусідки.
А якщо до цього додати масштаби проникнення російського капіталу в українську економіку й банківську сферу — можна говорити про повільну колонізацію формально незалежної держави. Розхитаний маятник не можна в один момент зупинити в точці стояння. Потребуватиме часу й неабиякої наполегливості всього суспільства, а не лише спецслужб, щоб мінімізувати вплив цього негативного явища на українське політичне поле.
«Якщо «успішність реалізації російського проекту» прямо залежить від «активності протидії з українського боку», як ви оцінюєте цю активність за останні роки?» — запитує інтерв'юер. «На жаль, суспільство, українська політична еліта й, у тому числі, всі президенти досі не усвідомили до кінця, що є розвідка в межах державної системи. Немає однозначного розуміння, що розвідувальна діяльність — це постійна функція держави, а не формальна наявність у країні розвідувального органу».
«Розвідкою займається сама держава, а не лише конкретний орган. Саме держава визначає, яка розвідка їй потрібна, виходячи з національних інтересів, якості свого оточення й переслідуваних цілей. Орган розвідки — всього лише інструмент для реалізації однієї з функцій держави. В Україні недооцінюють цю функцію, про що свідчить факт того, що незалежний розвідувальний орган — Службу зовнішної розвідки — створили лише у 2004 році, тобто через 13 років після здобуття незалежності. До того СЗР була змушена функціонувати в складі СБУ як одного з її підрозділів. Природно, це не сприяло її розвитку й становленню в якості головного «реалізатора» розвідувальної функції».
З прикрістю доводиться констатувати: за останні 15 років через некомпетентність і продажність деяких представників влади й російський вплив із української розвідки «вичистили» понад 80% професіоналів. А ж це еліта спецслужб.
«Як конкретно «вичистили»?» — запитує інтерв'юер. «Наприклад, так званою люстрацією. Не буду зараз торкатися правових і моральних сторін цієї проблеми. Просто скажу, що під формальними приводами з державної служби звільнили тих, хто втілював собою середню бюрократію (у позитивному сенсі цього слова). Правда, нинішні «люстратори» не перші. Віктор Ющенко, ставши президентом, в одному з перших своїх виступів хвалився, що його люди звільнили кілька тисяч держслужбовців, що працювали за президента Леоніда Кучми. Вже тоді мені хотілося його запитати: «Кого ж ви їх замінили?». Бюрократія — становий хребет будь-якої держави, а для підготовки грамотного державного управлінця потрібні не місяці, а роки. Керувати компанією, якою б потужною вона не була, набагато простіше, ніж управляти державною машиною».
Нинішня люстраційна кампанія свідчить про те, що в наших політичних коридорах цього або не зрозуміли, або свідомо використовують її для усунення конкурентів або професіоналів, щоб безкарно проворачувати свої справи, використовуючи державу як особисту кормушку.
«Не буду говорити про інших, скажу про себе. За формальними ознаками я, якби перебував на держслужбі, потрапив би під люстрацію. Але ж я один із тих професіоналів, хто будував розвідку країни, з наукових позицій розвивав сферу національної безпеки, нагороджений орденом. І раптом, після всього зробленого, повинен комусь доводити свою лояльність або, того гірше, що я не козел. Так, я працював в Адміністрації Януковича, але працював не на нього, а на державу. Багато ви про мене чули до знайомства?» — запитує Копка. «Ніч, це й настороженням», — відповідає інтерв'юер. «Тому що я справою займався, а не піарився. Тому вважаю: це не люстрація, а профанація, мета якої — відсіяти професіоналів, які заважають дерибанити бюджет. А заодно розколоти суспільство, створити цілу прошарок незадоволених владою колишніх бюрократів».
«Поясніть, за яким принципом багато спеціалістів, у тому числі з Адміністрації Президента, потрапили під люстрацію, а, наприклад, Левочкін, Шуфрич, Бойко — ні?! А ж вони досі мають доступ до важливої державної інформації. Що в такому разі депутатство й депутатська недоторканність? Представництво в одній із гілок влади чи індульгенція, видана невідомо кимось?» — запитує інтерв'юер.
Останні події 9 травня в Дніпрі з участю ще однієї «регіональної фігуранта» Вілкула — з тієї ж опери. Великий власник «Межигір'я» та «Суходілля» на роботі не затримувався. У нього було достатньо власних справ: полювання, страуси, «розміщення» нажитого непосильною працею капіталу.
«Працював в Адміністрації Януковича, але працював не на нього, а на державу» — уточніть цю фразу. На запитання про уточнення цієї фрази Копка відповідає: «Наприкінці лютого 2013 року мені подзвонив товариш зі служби: «Калініну необхідна людина, щоб урівноважити вплив Портнова та його людей у процесі реформування спецслужб». (Ігор Калінін, генерал-полковник, голова СБУ з лютого 2012 року по січень 2013 року, радник Януковича. Андрій Портнов, екс-заступник голови Адміністрації Януковича, колишній керівник Головного управління з питань судової реформи й судоустрою)».
«А навіщо «урівноважувати Портнова»?» — запитує інтерв'юер. «Може, це не зовсім вдале вираження. Проблема полягала в тому, що в керівництва служби виникли побоювання, що через некомпетентність, у тому числі серед керівників Адміністрації Президента, можуть бути прийняті не зовсім зважені рішення під час реформування сектора державної безпеки. Мене запросили, щоб в Адміністрації Януковича був свій чоловік — професіонал від розвідки й контррозвідки, який захистить відомства від остаточного розвалу. Запросили на посаду заступника керівника Головного департаменту з питань діяльності правоохоронних органів і протидії корупції».
«З Янукович особисто спілкувалися?» — запитує інтерв'юер. «Ні, звичайно. Навіть не зустрічалися. Великий власник «Межигір'я» та «Суходілля» на роботі особливо не затримувався. О 11.00 приїжджав, о 13.00 виїжджав. У нього, як я уявляю, було достатньо власних справ: то полювання, то страуси, то «розміщення» нажитого непосильною працею капіталу».
««Розміщення»?» — запитує інтерв'юер. «Проаналізуйте останні закордонні поїздки Януковича: Арабські Емірати, Азербайджан, Індія, Гонконг та так далі. Думаєте, він просував інтереси України? Ні, розміщував готівку в східних країнах, де її важко відстежити. Всю кадрову політику України часів Януковича контролював його старший син».
Донецький клан у цьому сенсі переплюнув усіх, відіграв на країні по повній. До приходу в Адміністрацію Президента його звільнили з ПАО «Центренерго» — держпідприємства, де він працював директором з економічної безпеки. Копка запитує: «Знову «рука Москви»?» і сміється. «Скоріше, люди Саші-стоматолога» (прізвисько старшого сина Віктора Януковича Олександра). «Я заблокував кілька дуже важливих для них тендерів, і члени тендерного комітету мене підтримали. В результаті моя подальша доля була вирішена: через деякий час мене «попросили» з компанії».
«На яку суму тендер завернули?» — запитує інтерв'юер. «На 1,5–2 млрд грн, а весь бюджет «Центренерго» становив близько 11 млрд грн. Старший син Януковича Олександр. Думаєте, звідки льотчик за фахом Якименко, який ніколи не мав жодного стосунку до спецслужб, раптом став главою СБУ? Саша-стоматолог призначив. Якименко виправдовувався в соцмережах: мовляв, хлопці запропонували, я не зміг відмовити».
Всю кадрову політику України часів Януковича контролював його старший син. Донецький клан у цьому сенсі переплюнув усіх, відіграв на країні по повній. Міністром ставили людину без вищої освіти, головне — щоб донецька була. Ці призначенці на подяку величезну готівку наверх заносили, самі, без вивертання рук, тому що дуже за крісло трималися.
«Чому Янукович останні два роки свого президентства фактично передав управління державою старшому синові?» — запитує інтерв'юер. «Не передав, а на відкуп країну віддав».
«Чому?» — запитує інтерв'юер. «Янукович не цікавив управління державою, йому було важливо булавою перед усіма потрясти: мовляв, чого я досяг, хлопець сказав — хлопець зробив! Віктор Федорович ніколи ні в що не вникав ні на посаді губернатора, ні на посаді прем'єра й президента. Янукович — обмежена людина, природжений клептократ, абсолютне порождення донецького криміналітету, його вітрина. Путін та Медведєв брезгливо ставилися до Януковича, для них він був уркою з зони».
«Знаєте, що мене вразило, коли у лютому 2013 року я прийшов в адміністрацію Януковича? Тиша й порожнеча в коридорах. Нікого не було, взагалі. В Адміністрації Президента Кучми яблуку негде було впасти, в приймальні й коридорах не протиснутися, а тут — порожнеча», — говорить Копка.
«І про що це говорить?» — запитує інтерв'юер. «Про те, що центр прийняття рішень часів Януковича переміститися з Адміністрації Президента в кінотеатр «Зоряний» — київську штаб-квартиру Партії регіонів, а в основному — в Донецьк. Там уже заправляли зовсім інші люди. І зв'язки Януковича з Москвою теж були специфічними. Путін та Медведєв брезгливо ставилися до Януковича, для них він був уркою з зони, бандитом».
Ще за часів Кучми Москва ставила на Медведчука в якості президента, але зрозуміла: українці за нього ніколи не проголосують.
«Якщо центр прийняття рішень був не на Банковій, чому ви рік залишалися в порожніх коридорах адміністрації Януковича?» — запитує інтерв'юер. «Мені як аналітику було цікаво функціонування цієї системи зсередини. Але й в умовах «порожніх коридорів» я намагався виконувати свої функції. Зокрема, мені довелося майже силком змусити керівництво Адміністрації організувати зустріч президента з тогочасним директором ФБР Робертом Мюллером, що здійснював прощальну поїздку по кількох європейських країнах. Правда, визнаюся, це був єдиний такий випадок. По великому рахунку, від мене мало що залежало. Навіть під час найстрашніших подій на Майдані нічого особливого через наше Головне управління не проходило. Янукович зі товаришами все вирішували в вузькому колі».
«Ви залишилися в Адміністрації й після втечі Януковича, працювали аж до серпня 2014 року. Чим конкретно займалися?» — запитує інтерв'юер. «Мої останні місяці перебування в Адміністрації збіглися з перебудовою її роботи під нового президента. Вірніше, під нових, один із яких був виконувачем обов'язків президента. Турчинов в Адміністрації не з'являвся, працював у Верховній Раді. Мені, в основному, довелося займатися аналізом секретних матеріалів, оскільки я один із небагатьох, у кого залишався допуск до роботи з такими документами. Так що роботи трохи прибавилося, але ненабагато. Усі державні органи шукали шляхи вирішення поставлених перед ними завдань у нових умовах».
У менталітеті росіян генетично закладено зневажливе ставлення до українців. На запитання про те, чому він, працюючи в радянські часи в Москві, а з розпадом СРСР повернувся до Києва, Копка відповідає: «Я завжди знав, що в Москві буду чужим. На собі відчув, як росіяни ставилися до українців навіть у радянські часи. Я поїхав навчатися в Москву в Краснозоряний Інститут зовнішної розвідки імені Андропова у 1987 році, після Чорнобильської трагедії».
«Однокурсники на мене дивилися як на радіоактивного: намагалися зрозуміти, чи я світлюся в темряві чи ні? На повному серйозі так вважали. Ще один приклад. Я вже в розвідці працював, а мій однокурсник по Вищій школі — на Лубянці, в контррозвідці, запросив мене до себе додому. Я взяв горілку, сало, прийшов. Батько однокурсника, слюсар на Заводі імені Ліхачова, випив мою водку, закусив моїм салом, а потім сказав: «Так че, ти хохол?». Я встав і мовчки пішов».
До 1992 року працював у Ясенево, в центральному апараті Першого головного управління КГБ СРСР. Звичайно, раціонально розумів: у Москві й перспектив, й грошей більше. Але ненавиджу, коли мене принижують. За час роботи в радянській столиці добре вивчив росіян: якщо починаєте їм підіграти — вони тут же починають вас давити, ставитися зверхньо; якщо жорстко показати силу — починають поважати. Ну, я так себе з ними й вів. Це, по-перше. А по-друге, я не збирався залишатися своїм серед чужих і чужим серед своїх.
Пам'ятаю, начальник відділу запросив мене до себе: «Уїжджай, навіть якщо тут і буде толк, ти зі своїм характером не приживешся. До тебе тут завжди будуть ставитися як до хохла». Я зібрав манатки й повернувся до сім'ї в Київ.
«Тобто ненависть до українців — це не результат дикої кремлівської пропаганди останніх років?» — запитує інтерв'юер. «Я б сказав так: у менталітеті росіян генетично закладено зневажливе ставлення до українців. До речі, не лише до нас. «Чурки, чорножопи, америкосы, гейропа» — з тієї ж опери. Саме зневага до інших країн і народів спрощує Кремлю завдання маніпулювання своїм власним населенням. Однак до українців особливе ставлення. Нинішня ненависть до нас — це всього лише гіпертрофована зневага господаря до того, що повстав раб. Ось узник путінського режиму Ходорковський вийшов із в'язниці й сказав про Крим те, що сказав. Тому пора закінчувати з ілюзіями: не в Путіні й його пропаганді справа, він просто втілив мрії й чаяння росіян, вони давно чекали такого керівника. Російське середовище створило Путіна, а не навпаки. «Російський світ» завжди буде довлітися над Україною, загрожувати їй».
«І прізвище президента РФ значення не має: не буде Путіна, прийде Іванов, Сидоров, Ходорковський, Навальний, і знову почнеться та ж політика проти України. Думаю, це припиниться лише з розпадом Росії, але навряд чи Захід це допустить, занадто боїться Китаю. І що найгірше для нас, Росія про це чудово знає, а тому й ведеться відповідно. Так що наші міжнародні партнери будуть намагатися тримати Росію на короткому повідці й сухому пайку — низькі ціни на нафту, санкції — але остаточно їй розвалитися не дадуть. Принаймні в обозримому майбутньому, якщо, звичайно, вона не розвалиться сама під тягарем внутрішніх проблем».
Те, що у нас відібрали, в первісному вигляді вже не повернеться, ніколи. На запитання про те, чим і коли закінчиться війна в Україні, Копка відповідає: «То, що у нас відібрали, в первісному вигляді вже не повернеться, ніколи. Треба готуватися саме до цього й замість пафосу в публічній риториці розробляти стратегію розвитку держави на роки вперед. Є політичні гасла, а є реальне життя. У нинішньої української влади ніякої стратегії немає, є рефлекторні рухи, спонтанна реакція: де-небудь що-небудь загорілося — в поспіху гасять».
«Ще один доказ того, що ні наверху, ні посередині управлінської структури немає людей, що мислять стратегічними категоріями», — говорить Копка. На запитання про те, чи такі люди є внизу, він відповідає: «Знаєте, в чому різниця Майдану-2004 від Майдану-2013? Відсутність формальних лідерів і, одночасно, висока самоорганізація народу. Самоорганізація в найекстремальніших умовах стрільби й смертей. Тобто громадянське суспільство готове себе захистити, а влада — ні, тому рано чи пізно їй доведеться закінчити з договорняками між кланами й опертися на народ».
«Наведіть приклад «опори на народ»?» — запитує інтерв'юер. «Жорстке й невідворотне покарання корупціонерів. Усіх, а не корупціонерів-конкурентів. Це те, що треба було зробити ще вчора. Головне — політична воля перших осіб держави».
«А якщо політична воля в найближчі роки так і не проявиться?» — запитує інтерв'юер. «Буде третій Майдан, і тоді місяцями чекати реакції влади ніхто не буде. Народ, не розмірковуючи, змете стару еліту, що з'явилася на крові Небесної сотні, а не буде чекати скликання народного віча, щоб йому представили підібраних невідомо кимось уряд і міністрів. Керівні кабінети вони займуть самостійно».
«Ви вийдете на третій Майдан?» — запитує інтерв'юер. «А я й на другому був, незважаючи на те, що працював в Адміністрації Януковича, а «Беркут» у мене під кабінетом ночував. Ну не гоже нам бігти за Трампом і Меркель: «Ну скажіть Вовочці, що нельзя нас образити». Дитячий садок! Українську еліту в першій половині ХХ століття розстріляли, сгнили в таборах, випалили каленим залізом. Немає інтелектуальної демократичної традиції, що передається з покоління в покоління. Значить, треба її виховувати. Жодна революція цього не зробить, потрібен системний підхід, коли фільтри й соціальні ліфти в державному механізмі побудовані так, що наверх пропускають професіоналів, а не лояльних, відданих і спритних».
«Немає традиції державності, що б хто не говорив про Київську Русь чи Козацьку державу. Держава не будується революційним шляхом. Є закон регресії: система не може тривалий час функціонувати в екстремальних режимах. А нинішня влада замість того, щоб опертися на післяреволюційний синергетичний ефект і на народ, знову створила олігархічні групи за інтересами».
«І тому приречена на уход або кардинальну трансформацію. Якщо зможе. Крім того, парламентсько-президентська республіка — це коли в парламенті працюють парламентарії, а не сидять малограмотні популісти-тимчасовики, що виконують чию-небудь волю. А у нас барижани й кухарки намагаються управляти державою, і у кожного обов'язки перед спонсором, який впхнув його (або її) до влади. Боюся, що якщо нинішні тенденції збережуться, Україну чекає щось на кшталт модерного хуторянства, чергова історична глухий кут».
«Ми чомусь привикли, що Захід завжди нам допоможе. За останні три роки можна було позбутися й цих ілюзій. Безплатно й без урахування власних інтересів ніхто Україні допомагати не буде. Ніколи. На жаль, більшість своєї короткої незалежної історії ми були об'єктом, а не суб'єктом на світовій арені. Пора перебудовуватися, тим більше що попереднього світового порядку як такого вже немає й не буде».
«А що є?» — запитує інтерв'юер. «Надзвичайно складна й дуже динамічна система без чітко окреслених контурів, що балансує на рівні хаосу. Це не добре й не погано, це факт».
«Саме через новий мінливий хаотичний світовий порядок нам треба побудувати своє сильне й жорстке державу. Державу-суб'єкт, а не об'єкт. Весь Захід, по великому рахунку, побудований на тому, що його змушують робити власні громадяни. Українське суспільство лише в останні роки почало усвідомлювати себе як суб'єкт, з яким варто рахуватися. Чому ні Франція, ні Німеччина не є нашими партнерами? Тому що ми ніколи не спілкувалися з ними напряму, все робилося через Москву. А треба напряму вибудовувати відносини Київ–Париж, Київ–Берлін, Київ–Лондон. Ми намагаємося вирватися на світову арену, але нас сприймають дуже обережно, тому що ми являємо собою простір, наскрізь інфікований корупцією. А Москва активно й, треба визнати, небезуспішно працює над посиленням цього негативного міжнародного іміджу України. Ми повинні стати відповідальними господарями власної долі».
«Ну не гоже нам бігти за Трампом і Меркель: «Ну скажіть Вовочці, що нельзя нас образити». Дитячий садок! Суб'єктність, суб'єктність і ще раз суб'єктність — ось головна стратегічна мета України. Ми повинні перетворитися з жертви в мисливця. Що кардинально змінить безвізовий режим з ЄС? Ніч. Треба наводити порядок у себе, порядок у країні, а не просити в Брюссель! Україна повинна робити те, що потрібно їй, а не західним партнерам. У нас що, народ гірший? Ні. Земля біднішої? Ні. Але чомусь з кожним новим владним циклом ми починаємо все ніби з чистого листа, а в результаті опиняємося в ще більш непривабливій ситуації. Так не може тривати вічно. Ми й так втратили частину території».
«Якийсь дуже абстрактний рецепт виходу з кризи», — зауважує інтерв'юер. «Ось вам не абстрактний: кожен на своєму місці повинен бути насамперед громадянином. Це означає відстоювати свою точку зору, не давати ні собі, ні іншим спуску, не боятися нікого й нічого. У нас кожен правитель приходить зі словами: «Ось попередники були злочинною владою, а ми реформатори!» і заново починає все перетрушувати, кумовів тягти до влади, а синочків — у депутати. Інтелектуальну еліту треба вирощувати, заточену не на крадіжку, а на побудову державності».
«Еліту, яка буде гордитися новими дорогами й інфраструктурою, а не «Бентлі», «заробленим» за три роки сидіння в Раді, на якому негде їздити, тому що везде суцільне бездоріжжя. Пам'ятаєте чеховське: я по краплі видавлюю з себе раба. Так ось, у масштабах України ці краплі повинні перетворитися на гекалітри цієї віртуальної рідини. Психологія раба й концепція успішної держави — речі несумісні. Пішли наші попередники. Піде й ми. Піде й той, хто прийде після нас. Але повинна залишитися Україна. Саме тому, що в цьому географічному просторі, де ми з вами живемо, повинна утворитися держава, здатна кардинально змінити клімат у Європі, а можливо, й у світі в цілому. Іншого виходу у нас немає, ми й так 25 років втратили. Я вірю, що Україні й її народу це під силу».