Донедавна прихильники Президента Порошенка постійно посилалися на його зовнішньополітичну діяльність як на одну з головних його переваг. Впевненість у успішності цього напрямку ґрунтувалася на його знанні англійської мови та досвіді, набутому на посаді міністра закордонних справ. Однак самої лише капітулянтської «мінської змови» достатньо, щоб розвіяти міф про виняткові дипломатичні таланти Петра Олексійовича. Хоча його прихильники не визнають згубність «Мінська». Проте й зовнішньополітичний «Титанік» натрапив на свій айсберг. У Раді Європи Україна зазнала явної та болісної у своїй демонстративності поразки. Навіть особиста участь Петра Порошенка не допомогла – його, як завжди, блискучий виступ справив на європарламентарів набагато менше враження, ніж грубувата, але щира у своїй цинічності промова президента Земана. Відносини з сусідніми країнами різко погіршилися, зокрема з Польщею – давнім «захисником» України перед Європою. Претензії до України висувають Румунія, Болгарія, частково Молдова, а в Угорщині публічно, тобто майже офіційно, організуються акції на підтримку якогось референдуму на Закарпатті.
США і Російська Федерація, проводячи переговори Волкер–Сурков, не лише не залучають Україну до участі, але навіть не вважають за потрібне інформувати про те, як ці розмови перебігають – це справжнє приниження, якщо говорити дипломатичною мовою. Так, сплеск націоналістичних настроїв у Європі й світі є об'єктивним явищем. Так, існує стратегія Кремля щодо розколу Європи та ізоляції України, на яку витрачаються величезні кошти. Але все це не було б можливим, якби не млава, запізніла, беззуба діяльність українського МЗС. Наприклад, передбачаючи явно негативну реакцію сусідів на закон про освіту, можна було заздалегідь розгорнути роз'яснювальну кампанію. Однак МЗС і головний дипломат Павло Клімкін працюють виключно в режимі «Чого бажаєте?» щодо Банкової. Президент свідомо обрав собі слухняного, безініціативного виконавця на цю посаду. Президент несе повну відповідальність за зовнішньополітичні невдачі.
Але важливіше інше. Чому зовнішній «наїзд» на Україну став можливим і чому саме тепер? Просто всім навколо, нарешті, стала очевидною фарисейська сутність української влади: говоримо одне, робимо протилежне. Вимога міжнародних санкцій при розвитку торгівлі з агресором, байки про реформи при тотальній корупції, заклики до демократії при збереженні олігархічної форми правління – і далі ще довгий перелік. Ось справжні причини наших невдач. Уявіть, чи наважилася б Угорщина публічно посягати на нашу територіальну цілісність у чотирнадцятому році? Їхній прем'єр тоді про це говорив, але шепотом у своєму кабінеті. Але ж ми були набагато слабкіші, йшла агресія недоімперії, а армія тільки відроджувалася. Однак тоді була певна єдність суспільства і влади в прагненні відстояти країну від агресії, був викид патріотизму, нами захоплювався весь світ.
А що тепер? Керівників військового відомства заарештовують за підозрою в корупції, і ніхто – ні тут, ні навколо – навіть не дивується. Українське громадянське суспільство вже відверто ворогує зі своєю неефективною, злодійкуватою й брехливою владою. Ось сусіди й дозволяють собі всяке. Положення можна виправити лише рішучою зміною всієї влади на ту, яка зможе забезпечити наступальне просування українських інтересів у світі на основі чесності, прозорості та опори на українське суспільство.