Журналісти «Українського інтересу» зустрілись з цікавою та незвичайною людиною. Його називають «батьком» кольорових революцій та послідовником ідеолога цих революцій Джина Шарпа. Російська пропаганда приписує йому провокації під час штурму Вільнюського телецентру у 1991 році, участь в організації повстанського руху на Кавказі, керівництво приватною військовою компанією під час Революції Троянд у Грузії, командування групою снайперів, які розстрілювали українців на Майдані у 2014 році. «Видатний ідеолог Новоросії» Царьов навіть стверджує, що цій людині заборонено в'їзд до України. Отже, знайомтесь — Аудрюс Буткявічюс, литовський політик, один з учасників руху «Саюдіс», у 1992–1993 роках перший міністр охорони краю (міністр оборони) Литви. За освітою — лікар-психотерапевт, займався дослідженнями в галузі психологічних воєн. За його плечима, окрім керівництва міністерством оборони, депутатство у литовському Сеймі, навчання та стажування у Королівському коледжі Лондона в департаменті військової освіти та в інституті імені Альберта Ейнштейна в Кембриджі.
— Україна сталася, як Ви вважаєте?
— Без сумніву. Сталися й держава, й нація! Я скептичний щодо тих, хто робить з України потенційних «підлітків» або «учнів». Ми, литовці й українці, дуже схожі. Ми чортівськи схожі й за внутрішнім настроєм, за особистісною й народною психологією. І основа цього — історична та геополітична ситуація, в якій проживають український і литовський народи. Наші вороги теж кричать, що Литва «не сталася», що Литва «розпадається», деякі з наших підхоплюють такі нотки. У нас, як і у вас, є й патріоти, й інертна маса, й «п'ята колона». Хтось підхоплює й повторює штампи ворожої пропаганди, особливо коли вона заснована на вирваних з контексту «фактах». Це відомий прийом інформаційної війни: ворожа пропаганда вимагає, щоб ми жили в їхньому контексті подій, в їхній логіці й самі себе оцінювали з їхніх позицій. Тобто щоб усі ті стереотипи й кліше дев'ятнадцятого століття — типу «САМОДЕРЖАВСТВО — НАРОДНІСТЬ — ПРАВОСЛАВ'Я», якими користуються сьогоднішні російські «держиморди» й «чорносотенці», стали критеріями нашої самооцінки.
Наш контекст подій — це постійно змінюваний світ, у якому люди можуть працювати де захочуть, світ, у якому людина вільно обирає, де хоче жити, подорожувати, у що вірити, кому делегувати свої права й так далі. Вільна особистість, а не холоп державця або стадна тварина держави! Роль держави змінюється в глобальній економіці, навіть патріотизм повинен ґрунтуватися на розумінні того, що ми всі живемо на одній планеті. У цьому контексті все, що у вас і у нас відбувається, має інший сенс, ніж пресловуті «держава розпадається», «держава не сталася». На нашу думку, Росія — це анахронізм з примітивним бажанням зберегти патріархальну владу, ізолювати себе від світу, відібрати ініціативу в народу й керувати всім через олігархічну піраміду вузького кола осіб, наближених до самодержця. Литовські політики й суспільство вперше зіткнулися з необхідністю переглянути логіку оцінки навколишнього світу, контексти політичних подій у двадцятих роках минулого століття, після столітньої окупації Російською імперією. За короткий час була сформульована концепція надання динамізму нації й країні.
Відомий литовський журналіст В. Алантас назвав сукупність рішень того часу «Литва в походному маршу». Ідеологія перетворилася на політику, потім на конкретні рішення. Наші діди швидко навчили суспільство, створили інфраструктуру для економічного розвитку, і це допомогло нам пережити п'ятдесят років нової радянсько-російської окупації. Все почалося з правильно сконструйованої ідеї, яка перетворилася на національну ідеологію, що дала відповіді на питання: хто ми такі? Які наші цілі? Куди ми йдемо? Мій єдиний порада: гарячим залізом випалюйте ідеологічні штампи ворога, стежте за словами, які вживаєте, — чи не проник путінський пропагандист у вашу логіку, контекст, у оцінки того, що відбувається. Все інше прийде саме собою. Постійно запитуйте себе: що насправді відбувається у світі, а що є лише словесно-логічними побудовами. Карта — це не те саме, що реальність! Запитуйте себе: чи не оцінюю я свою державу, своїх політиків, своє власне життя з позицій давно померлих концепцій? Вашим дітям Майдану вже три роки. Вони чудово ходять і навіть вимовляють звичайні слова, але вже пора з'явитися сенсу, концепції, які стануть основою вашої ідеології прориву. Майдан створив для українців такий громадський настрій, імпульс якого обов'язково потрібно використати для надання нової якості національній ідеї. Я жив і працював тут під час Помаранчевої революції, а потім приїхав у 2013 році. Порівняно з часом Помаранчевої революції я побачив набагато більше занепаду. І раптом — Майдан, раптом усі ці події. І ти бачиш, як нація відроджується на очах.
— Ми торкнулися теми кольорових революцій. Вас вважають спеціалістом з кольорових революцій. Преса пише, що Ви — один з режисерів революції в Україні.
— Я переконаний, що люди, народ, не тільки мають право, але й зобов'язані вміти захищатися й від іноземних ворогів, й від внутрішніх, й від своєї влади теж. Я маю на увазі, що народ може й повинен використовувати ненасильницькі методи тиску на владу. Як це робити — це справжня наука, заснована на динаміці соціальних процесів. Демократія повинна бути озброєна! Народ, як основна складова демократичних процесів, повинен володіти методами невійськового опору, щоб влада відчувала його дихання в потилицю. Це те, чим я й займаюся, навчаючи лідерів опору такого роду діям. Можна сказати, що це частина психологічної війни, гібридних операцій. І росіяни в цій справі далеко не першопроходці. Мені доводилося консультувати політичних лідерів у багатьох країнах колишньої радянської імперії, у тому числі й у період Помаранчевої України.
— А Майдан чотирнадцятого року?
— Ось тут я точно ні причому. На мою думку, початок цього процесу — це справа рук росіян. Це питання — як ти оцінюєш весь комплекс, весь контекст подій. Давайте бачитимемо не тільки те, що відбувалося на ПЛОЩІ. Як ми вже знаємо, Росія готувала операцію з анексії Криму давно, приблизно з 2005 року. І потім у восьмому, й у дев'ятому були пробні акції, спрямовані на те, щоб відірвати Крим та взагалі знищити Україну. І, на мою думку, російським стратегам гібридної війни дуже хотілося створити таку ситуацію, в якій дії Росії проти України стали б легітимними.
По-перше, в очах міжнародної громадськості, по-друге, в очах частини населення країни, яка повірила в пропаганду про єдиний російсько-український народ. Легітимність — це фундамент будь-якої влади, будь-якої політичної дії. Так ось, коли я побачив, що ваших студентів б'ють хлопці з міністерства внутрішніх справ («Беркут» — ред.) за замовленням канцелярії Президента (Адміністрація Президента — ред.), Левочкіна, питання було таким: що, вони не розуміють, що роблять, чи навпаки — надто добре розуміють? Коли картинки побоїв, знято камерами МВС, були викинуті одразу, ніби за замовленням, в ефір і спровокували народ на відповідні дії, я запитував себе: чи не навмисне створюється ситуація, коли президент Янукович, керований з Москви, буде просити від Росії допомогу для підтримання конституційного порядку? І цьому сприяли й перебування України в членах СНД, й також зобов'язання Росії за Будапештським меморандумом. Простіше кажучи, створювалися передумови для «надання інтернаціональної допомоги братському народу». Я чудово розумію, що я зараз роблю, кажучи українцям, що Майдан міг початися зовсім з іншого витка.
Але в якийсь момент росіяни втратили контроль над цим процесом. Як у старій легенді про учня чарівника, який викликав демона й не зумів з ним впоратися. І це вже не раз траплялося в їхній історії. Взяти, скажімо, «ПЕРЕБУДОВУ». На мою думку, росіяни помилились у прогнозах поведінки колишнього президента Януковича. Замість того щоб боротися за владу, як подобається ПОЛІТИКУ, й звертатися за міжнародною допомогою до братського народу, він «ліг на дно», «зробив лижі», як і наказує злодійський кодекс поведінки. А потім уже було пізно: президентська ЛЕГІТИМНІСТЬ випарувалася, події повернули в русло відновлення реальної державності. І вже в такому контексті захоплення Криму стало грубим порушенням міжнародного права, і невмілі російські «чарівники» своїми руками поховали всі задуми — про те, як проковтнути й перетравити Україну. Пару слів потрібно сказати й про так звану допомогу від США. Я її не бачив ні в Литві, ні тут в Україні. Як знаєте, адміністрація Обами закривала очі на багато подій. Наприклад, ситуацію в Північній Кореї, де справді було необхідно втручатися, не кажучи вже про події в Україні. Це російські невдахи своїми криками про «вплив США» прикривали провалену операцію.
— Скажіть, Ви говорили про те, що план розчленування України був уже у 2005 році. Він не вдався, чи вдався на скільки відсотків? Крим же вони відірвали від нас, і на Донбасі війну почали.
— Кому потрібен тільки Крим? Крим — це пояснення своїм громадянам у Росії, що ось ми, мовляв, такі круті, щось зробили. Насправді вся південна частина України мала стати російською. «Порвати Україну», «розділити!» — звучало в Геополітичній майстерні наближених А. Дугіна. Цього не сталося й зараз. Крим — це не ПРИЗ, а ПРОБЛЕМА для влади Путіна! І чим далі, тим більше людей у Росії це розуміє. Для повернення Росії в світову політичну гру їм була потрібна ваша військова промисловість, ваш індустріальний потенціал, сільськогосподарський потенціал, ваш ринок загалом. Не отримавши всього цього, Путіну залишається тільки блефувати й зображати силу, якої насправді не вистачає. Говорячи про Донбас, це теж суцільна невдача Росії. По-перше, це втрати в міжнародній політиці — втрата обличчя. У сьогоднішньому світі стати вигнанцем і агресором — найдурніше, що вони могли для себе придумати. По-друге, вони смертельно налякали своїх союзників з Євразійського Союзу, і зараз навіть Батька не приховує своїх страхів перед російськими військовими базами. По-третє, своїми діями вони так налякали європейців, що НАТО отримує нові ролі, цілі й гроші. По-четверте, своїми повільними, показними діями вони так згуртували українців, допомогли відновленню Збройних Сил України, прискорили інтеграційні процеси України в ЄС, що я готовий повірити в Путіна як агента Держдепу США. Так що тут я повністю солідарний з думкою Гіркіна-Стрілкова.
— Ви вважаєте, що Путін програв цю війну з Україною?
— Те, що ми тут сидимо, те, що Україна зберегла свої основні території, те, що тільки ці два куски відірвані, — це найбільша перемога. Ніхто навіть не міг повірити, що вам це вдасться. У 2004 році, коли я був тут у вас, їздив по вашим військовим частинам, у вас було тоді близько 140–150 тисяч армії. Росіяни через свою агентуру змогли настільки знищити Збройні Сили України за вісім-дев'ять років, що ви втратили основну структуру. Восьмого березня 2014 року, коли вони брали Крим, у вас практично не було можливості чинити опір. І ось у такій ситуації, коли вони вже думали: все, справа в шапці, з'явилися хлопці, які брали участь у Майдані. Молодь, яка до цього дивилася на всі військові справи чи не з презирством, ця молодь раптом зрозуміла, що потрібно навчатися… І хоча ви велика й могутня країна, в той момент не було інструкторів, не було політичних рішень, політична влада була розмита.
І коли я бачив, як ваші полковники зі спецназу самі робили сержантську роботу й навчали цих семи-вісімнадцятирічних хлопців, які потім склали кістяк ваших добровольчих структур… Ось це було видовище, якого я ніколи в житті не забуду. Розумієш, ваші полковники, вже моїх років, самі повзали, показуючи примітивніші прийоми вашим молодим хлопцям і не соромилися це робити. Ваш народ зумів у потрібний, вирішальний момент включитися в складні політичні процеси, з'явилася воля до свободи, до самозахисту, і ви зламали плани противника. Ось чому я кажу, що український народ зрілий і гідний своєї свободи.
— Але Путін не зупиняється, він веде цю гібридну війну, у Литві вони теж намагаються створювати п'яту колону чи використовувати давно існуючу. Тобто — наскільки сильний Путін, наскільки йому все сходитиме з рук і до яких пір? Що його зупинить?
— Ситуація в Росії — єдине, що може зупинити Путіна. Якщо п'ять-шість років тому в Росії не було тих, хто вірив би, що корупція — це найбільше зло, вся ця історія, яку Навальний зараз запустив, п'ять-вісім років тому була б просто немислимою. Зараз виросло абсолютно нове покоління, мозки якого вже не так запорошені. Це молодь від 15–16 років, яка вже є тими людьми, які викопають могилу для Путіна. І такі нові лідери, які розповідають молодим хлопцям, що, поки ця стара команда не піде, вам життя тут не буде й ви не отримаєте тут ніяких можливостей. І молодь уже вірить цим словам. Я все це накладаю на свої спогади — деякі процеси в Радянському Союзі почалися в моєму рідному місті — Каунасі, коли там спалив себе молодий хлопець Ромас Каланта (у 1972 році — ред.) і все місто вийшло на вулиці, всі раптом згадали, що цей Радянський Союз — це наш ворог.
Ви знаєте, скільки мені було тоді років? Чотирнадцять. Але я брав участь у всіх цих подіях. Мені було чотирнадцять років, але ми тоді зі строїв таскали будівельні матеріали, ставили барикади, я брав участь. Тому коли я дивлюся на цих хлопців з дитячими шиями в Москві, які зараз йшли з Навальним… Може, людям, які не мають мого досвіду, це здасться смішним, — ну там, діти, так, — але я знаю, якими стають ці діти через два, через чотири роки. Ці чотири роки пройдуть досить швидко, коли їм буде вісімнадцять років, вони вже будуть, як ваші хлопці на Майдані. Якщо протягом цих чотирьох років цих хлопців у Росії добре підбурювати, якщо їм дати зрозуміти, що — хлопці, або ви постійно будете жити під цими путінськими, скажімо, олігархами, які захопили все для себе й своєї родини, або ви вже починаєте щось робити й виганяєте їх, тоді у вас з'явиться простір. Тобто, ось вам моя відповідь.
— Тобто, Путіна зупинять не санкції?
— Ні, ніколи вони його не зупинять. Якщо ми повинні щось робити, то ми повинні вирощувати цю російську молодь. Вони повинні рости на вашому прикладі.
— А скажіть — Ви в'їзний у Росію?
— Хочете, щоб я спробував? (Сміється).