Щодо гібридної війни, дій Путіна та можливості їм протистояти. Нагадуємо: Аудрюс Буткявічюс — литовський політик, один з учасників руху «Саюдіс», у 1992–1993 роках перший міністр охорони краю (міністр оборони) Литви. За освітою — лікар-психотерапевт, займався дослідженнями у галузі психологічних воєн. Крім керівництва міністерством оборони, мав досвід депутата литовського Сейму, навчався та стажувався у Королівському коледжі Лондона в департаменті військової освіти та в інституті імені Альберта Ейнштейна в Кембріджі. У російських джерелах його називають «схемщиком» та творцем революцій, який впроваджує вчення Шарпа про кольорові революції. Сам Буткявічюс каже: вони самі створюють і ліплять його образ свого вічного ворога.
Як було насправді? Насправді, Шарпа литовці привезли в дев'яностих роках на територію колишнього Радянського Союзу. Вони видали чимало книг Шарпа російською мовою. Коли Буткявічюс став міністром оборони, його країна не мала жодної можливості обороняватися. Як лікар-психотерапевт, він міг піти дурним шляхом — грати в солдафона й думати, що трьома іржавими гвинтівками можна вирішити ситуацію. Або змусити себе мислити нестандартно — шукати, де можна бути сильнішим за противника. Литовські хлопці спробували вирішити завдання збройним шляхом. Після Другої світової війни у них фактично до 1957 року тривала партизанська війна, подібна до тієї, що була на Західній Україні, але результат був ясний — зброєю не можна перемогти.
Литовці почали шукати, що ж може стати зброєю. Натрапили на Шарпа, вели з ним переговори, взяли його концепцію за основу. Саму концепцію психологічної війни як такої Буткявічюс впровадив у Литві й підтвердив як офіційний державний підхід. Вони використовували збройні сили лише як деякі символи, які обов'язково мають дотримуватися. Але основний удар, основна атака на противника йшла, використовуючи те, що Путін назвав би гібридною війною. Тому те, що робить Путін, Буткявічюсу виключно добре зрозуміло. Він гарантує, що путінські люди книги Шарпа, перекладені ним на російську мову й видані в Росії, точно читали.
Що можна очікувати від Путіна в плані інструментарію цієї війни — провокацій, якихось ноу-хау, які він може впроваджувати у війні проти України, проти Литви, проти світу? Що ще можна очікувати? Дуже багато. Команда Путіна зробила зброєю все те, що досі Захід вважав своїми досягненнями. Скажімо, саму демократію. Можливість впливати на вибори, можливість купувати голоси, можливість купувати лідерів — одна Марін Ле Пен чого варта! Вона бере у путінському банку гроші з можливістю повернути їх «коли захочеться». Використання виборчих механізмів як зброї — це одна річ. Зараз вони чудово користуються другою річчю — використанням юридичної системи як такої. Якийсь російський олігарх звертається до трьох-чотирьох найбільших, найефективніших юридичних контор. І укладає з ними договір, що вони будуть захищати його честь і гідність з якогось дрібного приводу. Але паралельно з цим укладається величезний контракт — раз ви працюєте на мене, то ви не можете працювати з тим, ви не можете робити того. І з гри в юридичному полі виключається величезна сила, яка просто паралізована на даний момент.
Третє — це атака на банківський сектор. Четверте — це атака на технології, це не якийсь примітивний вірус запустити або банальні хакери. Буткявічюс говорить про паралич дій усього західного суспільства. Це абсолютно те саме, як сьогодні в місті — неважливо, Вільнюсі чи Києві — взяти вибухівку, кинути в каналізацію одночасно в десяти місцях, і місто затопить, і здається, що служби не працюють, і смород везде, і все потрапляє в питну воду. Те саме, коли йде атака проти сучасного суспільства. Це така ж диверсія, як вибухи газопроводу чи каналізації. Путін робить те саме зараз на Заході. Якщо дивитися абсолютно відверто, то Буткявічюс, наприклад, не вірить, що Брекзит як такий сталася без впливу російської сторони. Британці це зараз не визнають, але зробити таку дурість без стороннього впливу дуже складно.
Наскільки Захід розуміє ситуацію? Є окремі дослідники, які чудово розуміють. Але коли йдеться про політиків, то їхня каста з трудом визнає, що вона так легко атакована, що вони настільки вразливі, що вони ніяк не відрізняються від, скажімо, литовських чи українських колег. За своїм досвідом Буткявічюс скаже, і люди зрозуміють, що він говорить не про себе, а про них. У Литву постійно їздили всякі пропагандисти демократії. І вони постійно вчили литовців, як треба жити в демократії. Йому це, нарешті, набридло, і він запитав британців: скажіть, з якого року у вас жінкам дозволено голосувати? А з якого року в Литві дозволено? З 1922 року. А у вас — з сорокового. Він до чого клонить — що дуже часто ці люди, які живуть на Заході й займають ключові позиції в політиці, гордяться, що вони чимось кращі за українців чи литовців. І раптом виявляється, що Марін Ле Пен бере гроші, що всі інші партії на Заході ніяк не відрізняються від, скажімо, французьких комуністів, які брали гроші у Москви й видавали газету. Що й Трамп, можливо, повязаний з росіянами, що, якщо копатися, то й у американських демократів з'являться свої контакти з нехорошими росіянами. Раптом цей міф про виключно порядного західного політика перетворюється в ніщо.
Не вважає ли Буткявічюс, що Захід просто боїться визнати, що «країна дураків» їх переграла? Вийшло, що країна без доріг, нищета, з військовою технікою п'ятидесятих років, виявилася розумнішою за них, таких витончених? Якщо визнати це, то треба й когось звинуватити. Візьмемо тих же улюблених німців. Хто побудував тренувальний містечко для російського спецназу, в якому тренувалися люди брати Крим? Німці. Вам це відомо? Вони побудували це своєму потенційному противнику. Куди дивилася розвідка? Які політики приймали рішення? Хто дозволив взагалі це робити, використовуючи новітні технології? Та ж сама історія з французами й двома кораблями. За всі такі проступки хтось повинен нести відповідальність.
Можна ли зробити прогноз — коли закінчиться війна в Україні? Що буде з Донбасом і Кримом? Буткявічюс дуже оптимістичний щодо майбутнього України. Він не бачить ніяких особливих проблем для неї. Так, у неї велика тіньова економіка. Але вона теж — економіка. І вона «тягне» — він не бачив жодної людини, яка б померла від голоду, як це розповідають у Росії. Він про що говорить — що навіть в українських умовах ця економіка «тягне». Так, це погано. Але не настільки погано, як у дуже великій частині нашої земної кулі. Чуточку пройде взаємоорганізація, багато чого встане на свої місця, головне, щоб українські політики не заважали людям це зробити. Він це говорить без сміху.
По всім цим військовим подіям — якби Путін хотів доводити все це до кінця, він повинен був слухатися Стрелкова — йти до берега Дніпра. Але треба було запускати весь цей маятник війни. Такими силами, як він думав, це зробити було неможливо. Оцінка, яку йому дали його фахівці з України, була абсолютно неправдоподібна. Якби там везде жили прорусські люди, які чекають, поки вони не станут росіянами, якби було все так, як вони собі це уявляли, тоді, можливо, й такими малими силами вдалося б все це зробити. Але найбільша маса людей була інертною, те, що вони там у Луганську, Донбасі зробили — це все, далі не пішло.
Але вийшло інше — Україна отримала націю, яка згуртувалася, яка відчула, що задета гордість. Це фантастичні почуття, на таких речах можна будувати й майбутні перемоги, й державність. Почуття образи — колись Гітлер на цьому побудував Третій Райх. Буткявічюс не хоче, щоб це прийняли як погане порівняння. Він говорить про те, що почуття національної гордості, яке працює у всіх націй, чудово підходить для будування держави й країни. Ось це Україна отримала в подарунок, просто з неба впало. І якщо він може оцінювати щось достатньо точно, то цю емоційну складову народу він оцінює достатньо точно.
Люди, яких він бачив до Майдану, люди, яких він бачив під час Майдану, і люди, яких він бачить зараз — це вже не ті самі люди. Україна вже отримала згуртованість нації, і тут українцям не розповіш казки про те, що вони ті самі росіяни, тільки «носи у вас криві». Що далі? Буткявічюс думає, що хороших шість-вісім років ця річ буде тягтися. Україна матиме цей конфлікт. Ситуація дуже схожа на ту, що була у Грузії в Абхазії, що є в Молдавії — ще одна буферна зона, якою Росія ізолює себе від зовнішнього світу. Вони хотіли б, щоб це було набагато більше — до Дніпра, але вийшло менше. І Україні треба навчитися жити з цим. І треба шукати в цьому плюси. Буткявічюс багато спілкувався з євреями, і вони навчили його запитувати — «а де в цій ситуації плюс?». Український плюс у тому, що можна постійно тримати армію й націю в готовності. У неї є ворог у воріт. І ніхто не є кращим учителем, як твій ворог. За вісім років можна побудувати й армію, й спецпідрозділи, й розвідку, можна стати настільки добре розвиненою у військовому відношенні країною тільки тому, що у вас є цей ворог.
І коли почнуться події в Росії, а до них, вважай, шість років — за ці роки, Буткявічюс думає, дорастатиме те покоління, яке почне шукати своє місце під сонцем. І що вони зрозуміють — що всі солодкі місцеця зайняті. І якщо не знести все це разом з путінською командою, тих, які зараз зайняли всі керівні місця, взяли собі всі державні багатства, то їм і їхнім дітям доведеться бути у цього нового покоління боярів слугами. І ці люди, він думає, піду захищати свої інтереси. Особливо, якщо буде кому їм це підказати, що це треба робити й як це робити. І якщо українці хочуть повернути Крим, то це прямий шлях у Крим — виростити це покоління молоді й в Україні, й у Росії. Якщо щось треба робити, то треба створювати інструменти, через які посилати правильні думки в мізки цієї російської молоді. Маючи сорок мільйонів, які у них є, а насправді у них ще більше — по всьому світу, та ще й з зброєю в руках, можна зробити багато, захищаючи інтереси своєї країни.
Але питання — потрібен ли збройний шлях? На його погляд, Україна повинна допомогти російській молоді встати на захист своїх прав, і багато чого вирішиться. Не Росія як така — проблема. Проблема в тому, що в Росії при владі люди, які мислять не про свій народ.
Наскільки українське керівництво це розуміє? Буткявічюс думає, що найбільший ворог будь-якої держави — це стандартно мислячий політик. Якщо політик думає, що тільки давні, стандартні методи дають результат, то він губить свою країну й свої можливості. Українські політики не використовують дуже багато можливостей, про які йдеться. Він думає, що Україна недостатньо активна на своєму західному фронті, що Україна дуже багато програє, закріпившись на таких моментах, які їй противник підсовує. Наприклад, ситуація з Євробаченням — коли вся країна, велика, стомільйонна Росія, змогла показати всім, що її образили.
Як це оцінює стандартний європеєць? Це вам боляче через Крим. Це нам боляче! Чому є ця литовська дружба з українцями? Литовці розуміють, що у них є Клайпеда, є Вільнюс. Що ці території завжди були їхніми, але росіяни вважають, що вони їм це подарували. Чим це не Крим? І литовці чудово розуміють — що тільки дозволять це зробити, це вони зроблять і у них. Якщо добре не захищатися. Все це невідомо західним людям. І вони, коли бачать цих жорстоких українців, які бідній інвалідній дівчинці не дали співати на Євробаченні, розуміють, що українці в чомусь неправі.
Можна було обіграти цю ситуацію по-іншому? Так, тому що ця дівчина, на його погляд, спочатку була задумана як операція проти України. Тоді чому ти підіграєш негідникові? Питання інше — як з цього побудувати свою гру? І тут якраз розмова про нестандартне мислення. Про те, що ти не повинен піддаватися на такого роду провокації, навпаки, ти повинен захищатися, ти сам повинен робити такі речі з противником. І те, що українці недостатньо активні в західному напрямку, дуже схоже на литовців, які навіть не вміють освоювати ті гроші, які їм приходять з Євросоюзу.
Ви й далі займаєтеся розробкою своїх ідей? Раз росіяни його в цьому звинувачують, то не будемо ж ми заперечувати й говорити, що розвідка у них погана? Як раз кажуть, що погана — адже на Донбас вони зайшли, виходячи з хибних розвідданих? Буткявічюс думає, що не розвідка їх підвела, а політичні судження. Він хоче пояснити свій підхід на прикладі ситуації в дев'яностих роках.
Як радянські політики мислили тоді? Була політична установка — весь народ слідує курсом партії. Якщо це так, то всі, хто йде проти — це відщепенці, їхня меншість. Це означає, що всі соціологічні дослідження, які робляться, — це дурість, на це можна не звертати уваги. І хоча вже в той час, у 1989–1990 роках, соціологи партійним бонзам, партійним лідерам показували: дивіться, що робиться з народом, ви втрачаєте суспільство, проти вас це може бути використано! Але тому, що «цього просто не могло бути», так, як всім відомо про те, що народ слідує за комуністичними лідерами, вони це ігнорували. На його погляд, абсолютно аналогічна ситуація була у Путіна з Україною, Донбасом, Луганськом і всіма цими областями. Та групування, яка знаходиться при владі, жила мітом про те, що українці — це ті самі росіяни. Так, як у Буткявічюса багато друзів у Росії, деякі з них навіть вважаються політичними радниками вищих ешелонів влади, то він знає — вони вірили в це. Вірили в те, що достатньо помахати пальцем, і українці побіжать за великими російськими вождями.
І так як віра набагато важливіша, ніж донесення розвідки, ніж навіть соціологія, тим гірше фактам, коли вони не відповідають вірі. Ось вони й отримали те, що отримали.
Що Буткявічюс робить зараз в Україні? Готує чергову спецоперацію? Він дуже хоче, щоб його друзі в Україні вміли захищатися нестандартними способами. Коли у графа Калліостро запитали — чим ви займаєтеся? Він відповів — матеріалізацією чуттєвих ідей. Буткявічюс ділиться досвідом, ось чим займається.