У мережі нині точиться багато дискусій щодо того, чому раптом НАБУ згадало про так звану «рюкзачну» справу. І чому раптом не побоялося звернутися до суду з абсолютно програшними матеріалами? Адже перспектив у цієї справи немає жодних з кількох причин. По-перше, її розслідував цілий штат працівників НАБУ протягом двох з половиною років. У цьому фарсі було задіяно понад 50 (!) високооплачуваних працівників НАБУ, які два з половиною року допитували сотні людей у МВС, включаючи секретарок. При тому, що «справа», якби це дійсно було злочином, розслідував би за два місяці один звичайний міліцейський слідчий. Документи тендерного комітету, допит десятка людей – і справу можна передавати до суду. Але … передавати до суду було нічого. Крім того, дві експертизи підтвердили, що при закупівлі знаменитих рюкзаків не допущено жодних порушень. Проте НАБУ з якихось причин необхідно було все тягнути й тягнути цю справу.
Ах так! Ще були «записи Писного». Річ ще більш загадкова й дивовижна. В інтернеті ці записи є. А ось ні в СБУ, ні в НАБУ, ні в суді – про них немає навіть згадки. Що справді дивує. Залиті на YouTube записи були з польського міста Перемишля, що цілком пояснюється, враховуючи, що спочатку цю провокацію готував Василій Писний, за прізвиськом «Антибіотик», якого також називають «королем львівської контрабанди». Вся комбінація з «закладкою» в кабінеті заступника міністра внутрішніх справ Сергія Чеботаря спочатку задумувалася для компрометації Арсена Авакова, але виконана була настільки грубо, що до жодної кримінальної справи відеозапис просто неможливо приєднати. З тієї простої причини, що будь-яка експертиза виявить численні сліди монтажу як звуку, так і відео. Це видно на виложених роликах навіть неспеціалісту. Але свою функцію ці «записи» виконали. Відео було розповсюджено, компрометацію викликало, Сергію Чеботарю довелося піти, щоб не підставляти міністра. Але судову перспективу ця справа спочатку не мала, про що навіть заявляв сам Сытник.
Але ось два з половиною року «млявотекучої шизофренії» закінчилися й НАБУ раптом вирішилося на серію гучних і дурних обисків. Чому дурних? Ну що можна шукати при обиску два з половиною року спустя після передбачуваного «злочину»? Чому, якщо вони були настільки необхідні – вони не були проведені одразу? Мабуть, такого ідіотського дела в нашій історії ще не було. Так чому ж саме тепер? Версій багато. За однією – у Петра Олексійовича паранойя перейшла в незворотну стадію й повністю перервалася зв'язок із реальністю, унаслідок чого він чимось настільки затиснув гениталії керівництву НАБУ, що воно пішло на це нелюбе самогубство. За іншою – деякі зовнішні сили мають намір викликати в країні політичну кризу, під шум якої легалізувати деякі положення «Мінських угод», які українське суспільство в нормальному стані просто не сприйме. Йдеться як про амністію бойовиків-сепаратистів, федералізацію України й про легалізацію нинішніх «влад» окупованих територій на чолі з Захарченком-Плотницьким. Зрозуміло, що подібні рішення викличуть у країні вибух.
Передотвратити цей вибух, ймовірно, намагатимуться різкою дестабілізацією обстановки в Україні. Як політичної, так і військової, так і економічної й соціальної. З одночасною «зачисткою» всіх здатних до опору структур. Обидві версії досить мрачні, але інакше такий саморуйнівний крок НАБУ пояснити складно. Втім, можливий і третій варіант. Варіант дурного самопіару самодискредитованої структури. У НАБУ були вкладені великі гроші. І ті, хто їх вкладав, хотіли б бачити реальні результати. А результатів немає. То явні «проколи» з провокаціями «агентів Катерини», то просто порожняки.
Можливо, Сытник вирішив врятувати свою репутацію шляхом створення політичної кризи? Мовляв, у великій пожежі про НАБУ забудуть і жодного аудиту не буде? На жаль, у нас може бути й таке. До речі, забавно, що майже одночасно з «рюкзачною» справою в Україну повернувся Каськів … І тихо вийшов із суду під смішною заставою. І, нібито, навіть уже відшкодував усі збитки, завдані державі Україна. Але відшкодував не державі Україна, а якійсь приватній конторі кондитерів-куроводів на вулиці Банковій. У такому разі, «рюкзачна» справа – не більше ніж операція прикриття, відвернення уваги на негідний об'єкт. Що, до речі, «верховні вимагачі» роблять досить часто. До речі, ще одна дивна штука. Виявляється, НАБУ закупило у того самого підприємця Литвина, якого нині судять за «рюкзачною» справою – спортивні костюми майже по 5 тисяч гривень кожен на суму 340 тисяч гривень.
Питання – в Україні дешевших костюмів не знайшлося? Або вони більш особливі й тактичні, ніж рюкзаки для АТО? Або все ж таки у «рюкзачної» справи є політична мотивація?