З немалим здивуванням виявив, що саме вихідці з України відіграли вирішальну роль у Жовтневій революції 1917 року! Судіть самі: Петроградський Військово-революційний комітет, який був керівним органом державного перевороту, очолював лівий есер Павло Лазимір – уродженець Кременчука. Правда, історики сходяться на думці, що він, хоча й головував у ВРК, але фактично перебував на другорядних ролях. А ось реальні важелі управління повстанням тримала в своїх руках трійка більшовиків: Троцький, Подвойський та Антонов-Овсеєнко.
Але це ж теж усі наші люди! Лев Троцький – уродженець Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині б сказали – з Кіровоградської області). Микола Подвойський – з Ніжинського повіту Чернігівської губернії, а Володимир Антонов-Овсеєнко – уродженець Чернігова. А ще у складі ВРК був Микола Скрипник – уродженець Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині б сказали – з Донбасу), який згодом став локомотивом політики українізації. Звичайно, серед приблизно двох десятків членів ВРК були вихідці з різних регіонів Російської імперії, але все ж таки «наші», як не крути – на головних ролях. Чи варто дивуватися, що славні революційні традиції дають про себе знати й безпосередньо в Україні, що актуальні політичні проблеми ми часто вирішуємо за допомогою Майдану. До речі, росіяни запозичили визначення «Майдан» для позначення революційних подій та несанкціонованого владою протесту. Звичайно, російська пропаганда вкладає в це слово крайньо негативний сенс, але тим більше революційним змістом воно наповнюється. І навіть те, що російські влади закрили навіть безневинну українську бібліотеку в Москві – один із проявів кремлівської майданофобії.
Про особливості революційної логіки Жовтневу революцію все частіше називають більшовицьким переворотом. По суті, більшовики й самі спочатку свій прихід до влади називали «переворотом» або «повстанням» і лише з часом почали використовувати для цієї події більш благозвучний термін «революція». Справді, на відміну від лютого 1917-го, в жовтні – широкі народні маси спостерігали за змінюванням влади збоку. І все ж таки, події столітньої давності привели до революційних перетворень (хоча наслідки цих перетворень були найжахливіші). Так що, якщо не за формою, то за своїми наслідками жовтень 1917-го, безсумнівно, був справжньою революцією. А ось з нашими Майданами, на жаль, все навпаки. Безсумнівно, що й у 2004-му, й у 2013–2014 роках сталися народні революції. Причому в обох випадках люди виходили на Майдан з метою змінити або зламати систему (просто в перший раз своє бажання наївно пов'язували з конкретними людьми). На жаль, в обох випадках зламати систему не вдалося. Ні безкровний оранжевий карнавал, ні кров, пролита в уличних зіткненнях, не привели до змінювання правил.
Революційних перетворень не послідувало. Корупційно-неофеодальна система продовжує існувати, успішно мімікруючи під нові обставини. За таких умов не допомогла й люстрація – нові кадри успішно сіли на старі корупційні схеми. Зміни на краще, звичайно, є – кажуть, що на держзакупівлях почали красти менше, розпочалися якісь викриття корупціонерів. Але всі ці перетворення мають цілком скромний еволюційний і аж ніяк не революційний характер. Революція – це не стільки змінювання керівництва, скільки змінювання правил. На жаль, але змінювання правил ми якраз і не побачили. Ні президент, ні парламент не виправдали наших надій на революційні перетворення. Жити по-новому в нас поки не виходить. Українці навчилися організовувати революції, але не навчилися доводити їх до логічного завершення. Така ситуація грозить обернутися або реваншем контрреволюціонерів, або новими ще більш радикальними збуреннями. Коли радикали пропонують просте рішення складних питань.
«Знайшовся б на світі хоч один дурень, який пішов би на [Жовтневу] революцію, якби ви справді розпочали соціальну реформу?» – полемізував згодом Ленін з адептами Тимчасового уряду. Над цими словами варто задуматися нашим нинішнім «тимчасовикам» (особливо, коли вони розповідають про реформи). До речі, незабаром після жовтня 1917-го вихідці з України у внутрішньополітичній боротьбі програли одному грузину, якого спочатку ніхто серйозно не розглядав як реального претендента на верховну владу. Цікаво, а як буде тепер?.. Дмитро Шурхало, для «ОРД"